Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 56)

Жанна пригадала розчленоване ожиріле тіло. Плоть у процесі розкладання. Криваву кірку на книжках. І не стала вдаватися в подробиці.

— Я просто хотіла викласти вам одну гіпотезу.

— Кажіть.

— Судячи з усього, в цій бандеролі був зразок крові. Зараженої крові.

Павуа здивовано запитав:

— Що за хвороба?

— Я нічого про це не знаю. Якась рідкісна недуга. Можливо, ендемічна для одного регіону Аргентини. Вочевидь, щось близьке до сказу.

— І він відправив таку штуку до нашої лабораторії?

— Він був знайомий з Неллі. Хотів, щоб вона провела аналізи й визначила хворобу.

— Неллі на цьому не спеціалізувалася.

— Але у вас є необхідне для таких досліджень обладнання?

— Так і ні. Проте головне, що відправляти заражений зразок поштою було б чистим божевіллям.

Жанна вже думала про цей аргумент. Мансарена, мабуть, ужив запобіжних заходів.

— Які види аналізів могла проводити Неллі? — запитала суддя. — Вона могла б виявити вірус?

— Точно ні. Ви плутаєте масштаби. Вона могла б виявити лише паразитів, мікробів. Або бактерії. Віруси мають набагато менші розміри... У кожному разі, кажу ж вам, це абсолютно не наша парафія!

— Такі аналізи могли б залишити сліди у вашій лабі?

— Ні. Якщо Неллі не зберегла інформацію на комп’ютері, то ніхто нічого не бачив і не чув.

Жанна намагалась уявити таку сцену, але Павуа відкинув її версію:

— Усе, на що ви натякаєте, безглуздо. Із простих міркувань безпеки. Неллі ніколи не пішла б на такий ризик. Ви розумієте, що наша лабораторія отримує та вивчає тисячі зразків на тиждень? Уявляєте, які наслідки для аналізів мало б зараження?

— А генетичний аналіз? — припустила вона. — Ви розповідали про відділення, де можуть виявити спричинені генетичними проблемами патології.

— За умови, що ми знаємо відповідний ген. Ми можемо підтвердити наявність аномалії в даному контексті. І точно не вести унікальних досліджень.

Наполягати не було сенсу. Жанна йшла хибним шляхом. Вона попрощалася з Бернаром Павуа, пообіцяла тримати його в курсі й поклала слухавку. Жінка змусила себе покинути будь-які роздуми до ранку. Вимкнула кондиціонер: вона змерзла як цуцик. Прийняла теплий душ, тоді натягнула боксери й футболку зі своєю улюбленою групою — «Nine Inch Nails». І відразу лягла. Поки що це був найкращий варіант.

Вона вимкнула світло, думаючи про Антуана Феро. Чи він уже помер, як вона думала за кілька годин до того? Чи, навпаки, просувався з власним розслідуванням?

За кілька хвилин Жанна спала без задніх ніг у глибині печери, оточена первісними людьми з мавпоподібними обличчями.

44

Банк крові, два.

Десята ранку. У «Plasma Іпс» усе здавалося в нормі. Жанна очікувала, що центр буде зачинено. Або що вхідні двері перегороджуватиме чорна стрічка. Ніяких незвичайних деталей. Ніщо не сповіщало про смерть Манаґуанського Вампіра. Торгівля кров’ю тривала. Неспинна, як течія багряної ріки.

Жанна пройшла через першу лінію охоронців. Вона відчувала під ногами жар розпеченого до білого асфальту. Задуха, здавалося, була ще гірша, ніж напередодні. Опівдні місто нагадуватиме кипучий кратер.

Усередині спокійно велася робота. Черга. Скрипучі стійки рецепції. Гомінкі телевізори. Жанна помітила пекінеску, що йшла через фоє. У жіночки були червоні очі.

Жанна вирішила говорити прямо:

— Ви мене впізнаєте? Я приходила вчора зустрітися з Едуардо Мансареною.

Обличчя секретарки напружилося.

— А ви хто така?

— Це я знайшла тіло Едуардо.

Жінка скам’яніла. Жанна помахала суддівським посвідченням.

— Я слідча суддя з Франції. Убивство вашого начальника пов’язане з кримінальним розслідуванням, яке я веду у своїй країні.

Секретарка витягла з рукава серветку, наче білий прапор, і висякалась.

— Чого... чого ви хочете?

— Хто такий Нільс Аґосто?

Жінка змірила Жанну недовірливим поглядом, ніби в цьому запитанні чаїлася пастка. Довкола них панував гамір. Туди-сюди ходили медсестри з переносними холодильниками. До виходу прямували, підтримуючи одне одного, люди з похмурим виглядом.

Пекінеска кивнула на двері.

— Ходімо до того кабінету.

Вони зачинилися в кімнаті, куди крізь віконечко проникало сонце, спалюючи все на своєму шляху. Там було, мабуть, градусів сорок. Жанна подумала про лазню без води й пари.

— Хто такий Нільс Аґосто? — повторила суддя.

— Керівник наших мобільних відділень.

— Що це означає?

— «Plasma Іпс» має філії по всій Латинській Америці. Стаціонарні центри. А також фургони, що їздять країнами. Мобільні відділення. Нільс Аґосто займається цими фургонами.

— Поміж країн із вашими представництвами є Аргентина?

— Так.

— Ви колись чули про проблему, яка виникла там?

— Яку проблему?

— Із зараженою кров’ю.

— Ні.

Це «ні» означало «так». Жанна не стала наполягати.

— Де я можу знайти Нільса Аґосто?

— Він не може з вами зустрітися.

— Він у відрядженні?

— Ні. У лікарні Фонсеки, в Манаґуа.

Жанна подумала, що чоловік підхопив «хворобу» з Формоси.

— Що з ним?

— На нього... — Секретарка завагалася. Ще раз висякалась. — На нього напали.

Нова несподіванка. Жанна чекала на пояснення. Пекінеска мовчала. Суддя могла б потрусити її, але відчувала, що ті крихти інформації, які може отримати, отримає тут і так, і пальцем не ворушачи, якщо тільки не розтане на сонці й не перетвориться на калюжку.

— На вулиці, — нарешті сказала жіночка. — Він повертався додому вночі. Його порізали ножем.

— Його пограбували?

— Ні.