Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 49)
— Сцени злочину.
Чоловік глянув на неї з-понад окулярів.
— Недавні вбивства?
— Більше нічого не можу вам сказати. Вибачте.
Фроманталь кивнув. Із самого ранку Жанна дивувалася холоднокровності, з якою її співрозмовники сприймали ці вбивства, їхню жорстокість, варварство. Ніби світ фікції — кіно, телебачення, книжки — і його надмір жорстокості примирили всіх із найбожевільнішим дикунством.
— Ізабель Вйоті сказала мені, що ви експерт у наскельному живописі. Що ви могли б розповісти мені більше.
— Ви знайомі з Ізабель Вйоті?
Ця новина, схоже, заспокоїла його.
— Я консультувалася з нею в цьому розслідуванні. От і все.
Галерист повернувся до світлин.
— Це кров?
— Кров. Слина. Лайно. І пігмент.
— Який пігмент?
Жанна подумала, що зовсім не перевірила цієї зачіпки — і взагалі геть про неї забула. Анато. Рослина з Амазонії. Можливо, знайти її в Парижі було не так і легко...
— Анато. Рослина, яку індіанці з Амазонії використовують для...
— Я знаю.
Тепер Фроманталь здавався цілковито поглинутим знімками перед очима. Із плейбоя на схилі років він миттю перетворився на університетського викладача.
— Ці малюнки можуть бути пов’язані з наскельним живописом?
— Звісно.
— Поясніть.
— Ну, по-перше, анато. Пігмент, близький до вохри. А вохра широко використовувалася в неоліті. Її застосовували в дубленні. А ще — для поховань. Точна роль невідома. Можливо, їй приписували чарівні властивості... Це також один з основних пігментів, якими послуговувалися для розпису стін у печерах.
— Що ви можете сказати мені про ці конкретні знаки? Вони схожі на якісь відомі розписи?
Галерист повагався.
— Більш-менш. У деяких печерах палеолітичної доби знаходять такі знаки. Деякі з них — повноцінні геометричні фігури: кола, овали, квадрати, прямокутники, часто з вертикальною рискою посередині. В інших випадках це палички з бічними рисками чи без, ікси, хрестики... Приблизно як тут.
Жанна відзначила, що Фроманталь згадав поспіль неоліт і палеоліт, які розділяли десятки тисяч років. Це підтверджувало її здогад: убивця змішував усе на купу, перескакував через століття, чи то з незнання, чи то — тепер Жанна схилялася до цієї версії — тому, що вважав себе збірним образом цих діб.
— Що це означало для первісних людей?
— Про це нічого не відомо. Зазвичай кажуть, що наскельний живопис — це зашифроване мистецтво, до якого в нас немає ключа. Спосіб вираження, який досі чекає на свого Шампольйона.
— Повернімось до живописних технік первісних людей. Як вони виконували розписи?
Фроманталь зняв окуляри й засунув їх у кишеню піджака. Схоже, він зрозумів, що без лекції не обійтись. По той бік дверей гудів вернісаж, але це, здавалося, не надто його непокоїло. Жанна здогадалася: його доволі сильно засмутило, що Айша пішла...
— Почнімо спочатку, — заговорив він. — Золота доба наскельного живопису починається приблизно 40 тисяч років тому, а завершується 10 тисяч років тому. Є ціла купа течій, мотивів, стилів, але я не хочу ускладнювати вам життя. Просто знайте, що ці малюнки завжди створювали в глибині печер. Що досить-таки дивно.
— Чому?
— Бо, всупереч поширеній думці, люди не жили в печерах. Вони жили біля самого входу. Або будували курені. Натомість малювали завжди у важкодоступних лабіринтах. Вони захищали свої розписи. Можливо, це навіть були священні місця... Наче храми.
— Як саме вони малювали?
— Про їхню техніку ми маємо доволі точні дані. Учені знаходили їхні олівці, пензлі. Художник працював з одним чи двома помічниками, які готували йому фарби, вугілля, марганець. Майстер залазив на своєрідну драбину. В одній руці пензель, у другій — лойова свічка.
— Лойова?
Ще одна деталь, яку Жанна випустила з уваги. Залишки лою на місцях злочину.
— Йому потрібно було джерело світла. Так він освітлював своє «полотно». Тваринним жиром.
Під час жертвоприношення вбивця справді поводився як первісна людина: повторював ті самі рухи, використовував ті самі інструменти, діяв у таких самих печерах — от тільки стародавні лабіринти замінив сучасними парковками.
Жанна витерла лоб і потилицю. Вона вся спітніла. Фроманталь цього ніби й не помічав.
— Що переважно зображали ці розписи?
— Переважно тварин.
— Відомо чому?
— Ні. Знову-таки, нам бракує ключа. Одні дослідники думають, що кроманьйонці вважали тварин божествами. Інші припускають, що малюнки мали на меті просто прикликати милість вищих духів під час полювання. Ще інші вбачають у них сексуальні символи. Кінь як чоловіче начало, бізон як жіноче... Але по всьому світу є мільйони малюнків, і їм можна приписувати казна-що. Як на мене, все простіше.
— Тобто?
— Це просто репортажі.
— Це не так романтично.
— Залежить від тварини.
Фроманталь узяв книжку з полиці, якої Жанна не помітила за картонками. Не вагаючись надягнув окуляри й розгорнув видання:
— Наскельні малюнки також зображають напівтварин-напівлюдей. Як, наприклад, цей...
Він тицьнув пальцем у знімок: людська постать з оленячими рогами, геніталіями, розташованими позаду, як у котячих, та кінським хвостом.
— Або ця фігурка, вирізьблена з бивня мамонта...
Галерист розгорнув сторінку зі статуеткою людини з левиною головою.
— І це теж репортаж? — іронічним тоном запитала Жанна.
— А чом би й ні? — серйозно відказав Фроманталь. — Уявіть на секунду, що за незапам’ятних часів ці створіння справді існували. Зрештою, античні легенди не взялися нізвідки. Можливо, грецька міфологія черпає своїх персонажів із реального життя, хоч вони й жили за тисячі років до того. Хіба не захопливо думати, що ці малюнки — це своєрідні фотографії якоїсь магічної реальності, що існувала до нас? Наприклад, в одній печері намальовано чоловіка з головою бізона, який ніби грає на флейті чи музичному луку. Чи це не предок фавна? Бога Пана? Хто сказав, що такого створіння ніколи не існувало?
Галерист, чий лоб був усіяний крапельками поту, починав скидатися на божевільного вченого. Щоби привести його до тями, Жанна наважилася на провокацію:
— Тепер моя черга показати вам своїх істот.
Вона витягла інші знімки. Розчленовані, вительбушені, пожерті жертви. Справедливо чи ні, Жанна чомусь уважала, що Жан-П’єр Фроманталь був достатньо міцним, щоб витримати ці картини. Справді, він і оком не повів.
— Три жертви, — сказала Жанна. — Ви бачите зв’язок між цим варварством і звичаями доісторичних часів?
— Він пожер їх?
— Частково. Але перш за все я шукаю збіги в... естетиці між цими жертвоприношеннями й ритуалами, які колись практикували люди. Ви їх бачите?
— Це Венери, — заявив галерист безапеляційним тоном.
— Венери? Що ви маєте на увазі?
Фроманталь витягнув хустинку й витер чоло.
— Коли первісна людина почала домінувати над природою, то думала, що над нею, своєю чергою, домінують вищі сили... Вона взялася поклонятися божествам, духам, створеним за її подобою. А першими божествами були богині. Примітивні Венери з важкими грудьми, широкими стегнами. З ознаками родючості. Це також безликі жінки. Учені знайшли чимало статуеток. Ці богині ніколи не мають чітких рис обличчя. Вони... узагальнені. Думаю, ваш убивця добивався аналогічного ефекту, коли калічив своїх жертв.
Жанна й собі глянула на фото. Це була незвична ідея, але Фроманталь мав рацію. Можливо, удари по обличчю були спричинені не просто нападами жорстокості. Убивця знеособлював своїх жертв.