Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 50)
І, хоч як це парадоксально, робив із них богинь...
— Є також правило ромба, — додав Фроманталь.
— Якого ромба?
Експерт обвів контури тіл пальцем.
— Ваші жертви вписуються в ромб. Досить маленькі голови. Широкі стегна й груди. Ніг немає... Ці тіла виглядають достоту як відомі статуетки архаїчних Венер. Можу показати вам інші фото...
Жанні на думку спав похмурий спогад. Іронічний тон Франсуа Тена в ресторані:
— Якими силами наділяли цих богинь?
— Родючістю, звісно. Усвідомивши свою смертність, первісні люди спрямували всі свої надії, всю свою віру на народження. І на жінку.
Жанна достатньо про це знала. Уся ця історія оберталася довкола родючості. Канібалізм. Амніотична рідина. Підбір опасистих жертв...
Двері комірчини відчинилися. На порозі стояла Айша, вперши руки в боки.
— Досі балакаєш із кицюнею?
Фроманталь, схоже, не вчув сарказму: був надто щасливий побачити свою принцесу. Він простягнув до неї руки. Жанна скористалася моментом та вислизнула з комірчини. І нарешті глибоко вдихнула.
36
— Я тебе розбудила?
— Ти на годинник дивилася?
— Я хотіла попрощатись.
— Ти кудись їдеш?
— Манаґуа. Нікарагуа.
Райшенбах видихнув у слухавку.
— Думаєш, убивця там?
— Убивця і його мотив.
— Просто тому, що Тен і твій психіатр дзвонили одному й тому ж кренделю?
— Не тільки. За п’ять днів до смерті Неллі Баржак отримала від Мансарени бандероль чи посилку через UPS.
— Що в ній було?
— Точно не знаю. Думаю, зразки крові.
— І все?
— Ні. Пригадай, мій психіатр, Антуан Феро, також полетів до Манаґуа. Я спочатку думала, що він тікає від убивці, сина свого пацієнта. Але все навпаки. Він його переслідує. З тієї чи іншої причини він знав, що треба їхати до Манаґуа. Вирішив полетіти туди й зупинити психа. І навіть випередив його, судячи з деяких фактів.
— І хто ж наступна жертва? Мансарена?
— Імовірність висока.
— Чому він?
— Не знаю. У мене таке враження, що в центрі подій стоїть якась історія з кров’ю. Із зараженням. Або чимось незвичайним, чого я ще навіть не уявляю.
— Твоя історія — це якийсь детективний роман.
— Побачимо.
— То навіщо ти мені дзвониш?
— Через номери. Дай мені мобільний Мансарени. І координати агрономічного інституту в Тукумані, в Аргентині.
— Ти це просто так не облишиш, еге ж? У мене їх уже немає. Та й ти сама можеш їх знайти.
— Захищений мобільний номер у Манаґуа?
— У тебе є назва банку крові. А щодо агрономічного інституту, то їх у тому місті навряд чи ціла купа. Викрутишся.
Жанна очікувала на цю відповідь.
— Я хотіла б залишатися з тобою на зв’язку, — сказала вона.
Райшенбах знову зітхнув, уже тепліше:
— Я передав справу Батізу. Вони вестимуть слідство далі. Відслідкують дзвінки Тена. Як це зробили ми. І копатимуть у тих самих напрямках, що й ми.
— Вони діятимуть за офіційними протоколами. Звернуться до уповноваженого офіцера в справах Центральної Америки в Парижі. І з Аргентиною те саме. Убивця встигне викосити цілу армію, поки вони отримають хоч якусь відповідь.
— Нічого не вдієш.
— Окрім того, я збираюся вдіяти. Передзвоню тобі звідти.
— Щасти.
Усівшись у себе у вітальні, Жанна ввімкнула ноутбук і зайшла на сайт авіакомпанії «Iberia Lineas Aereas». Від самого тільки бронювання квитка іспанською спиною побігли мурашки. Скільки вона вже не говорила цією мовою, яку так любила?
Залишалось одне місце до Мадрида наступного ранку. Рейс ІВ 6347. Прибуття о 12:40. Пересадка до Манагуа о 15:10. Тоді слід було відрахувати сім годин польоту, які перекривала різниця в часі — мінус сім годин. Отже, Жанна прибуде ще вдень. Знову мурашки. Просто не вірилось.
Перед тим як завантажити електронний квиток, потрібно було підтвердити внесені дані. Прізвище. Ім’я. Дату народження. Паризьку адресу. Місце призначення. Час. Номер кредитної картки...
Тоді програма поставила останнє запитання: чи впевнена Жанна, що бажає придбати квиток до Манагуа лише в один бік?
Вона збиралася натиснути на кнопку підтвердження, але зупинилася. Перед її очима, ніби в прискореному показі, промайнули два останні тижні. Тома. Прослуховування. Принесені в жертву Венери. Її закоханість у Феро. Пожежа в Тена. Утеча від Хоакіма. Її серія допитів на тему диявольської трійці. Отець, Син і Злий Дух...
Жінка натисла на «ОК» і подумки перенеслася в майбутнє.
Зв’язатися з Мансареною. Відшукати Феро, поки він не відшукає
Вона відправила Клер, своїй секретарці, мейл з указівками. Нарешті вимкнула комп’ютер і витерла лице. Навіть глупої ночі спека не спадала. Жанна ще ніколи так не ненавиділа літо.
Вона спакувала речі. Зовсім не відчувала втоми. Вона думала про Президента, який радо затягнув би її до себе в ліжко й так само радо вигнав би з СВІ. Про Райшенбаха, якому вона подобалась, але який залюбки зачинив би її десь у шафі, поки ситуацію не розв’яжуть по-серйозному — себто чоловіки. Про Франсуа Тена, бідного Франсуа, який використовував серію вбивств, щоб її заарканити...
На думку спали слова Рози Люксембург", героїні її юності: «Вільна людина — це людина, яка має можливість думати інакше».
Жанна всміхнулася.
Подобається це всяким месьє чи ні, а вона була просто такою самою вільною людиною.
II
Дитина
37
Обличчя Ісуса на задній стінці автобуса.
Перше враження від Манагуа. Чи радше його передмість. Хаос з автівок, клаксонів, сонця, рекламних панно... У Жанни було враження, наче вона опинилась у величезному торговому центрі. Бутики. Магазини. Знову бутики. Логотипи. Й автобуси. Таксі. Джипи. Пікапи... І повсюди — біло-блакитний нікараґуанський прапор на тлі неба, який ніс у собі легкість, приємність, що вчувалися тут попри метушню...
Жанна їхала в таксі, потерпаючи від нудоти. Друга дня в Манаґуа, але дев’ята вечора для її організму. Її нутрощі залишилися в часовому поясі Парижа, а яскраве світло неначе білувало її живцем.
У центрі було спокійніше. Манагуа — це витягнуте, запечене на сонці, пласке, як дошка, місто, в якому немає жодної висотки: тут живуть у постійному страху перед циклонами й землетрусами. Широкі, дуже зелені проспекти створюють враження, ніби ви потрапили до лісу, а не до столиці. Синє небо над головою здається зовсім близьким, наче вплетеним до канви вітру, повітря, матерії.
До цієї краси додаються усмішки містян, низеньких мідяних людей, яких наче пофарбували золотим пігментом. Неможливо уявити собі, що наприкінці XX століття в цій країні розігрувалися такі страхітливі події. Диктатура, революція, контрреволюція сплелися в одну нероздільну машину смерті й насильства.