Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 51)
Водій запитав Жанну, куди саме їй треба. Вона відповіла навмання:
— Готель «Інтерконтиненталь».
— Новий чи старий?
Вона й не знала, що їх два.
— Новий.
Якщо вже грати на широку ногу, то на повну. Чоловік узявся пояснювати. Старий «Інтерконтиненталь», біля торгового центру «Метросентро», містився на березі озера. Раніше, в добу «revolución», то була вотчина журналістів. El nuevo[29] розміщувався в центрі, поруч із парком Тіскапа. Барліг бізнесменів. Обидва готелі уособлювали розвиток міста.
— Манаґуа нині активно розширюється!
Жанна не слухала. Заховавшись за сонячними окулярами, вона споглядала місто. Його проспекти. Його пальми. Його будівлі в рожевій штукатурці. Його школярів у біло-сірій формі. Його розфарбовані паркани, які несли не замкнення, а звільнення. Американське посольство, побудоване наче бункер — на завойованій землі, але без особливої впевненості...
На Жанну наплинули спогади. Свою велику подорож Латинською Америкою вона починала саме з цієї країни. У ті часи вона слухала по колу легендарний альбом «Clash», «Sandinista!», — поцуплений у матері диск. Британські руд-бої[30]вибрали таку назву на честь Нікарагуа та сандиністської революції. Приїхавши сюди з плеєром у вухах, Жанна очікувала побачити соціалістський рай. Та на той час від повалення диктатури чимало змінилося. Президента, чий термін доходив до кінця, Арнольдо Алемана, підозрювали в розкраданні понад 60% ВНП країни. А легендарного лідера сандиністів Даніеля Ортеґу звинувачували в зґвалтуванні власної пасербиці... Жанна не дала гіркому присмаку реальності розчарувати себе. Вона підкрутила гучність «Magnificent Seven»[31] і проїхалася країною із забитою утопічними фантазіями головою.
Таксі зупинилося. «Інтерконтиненталь» був вершиною люксу та знеособленості. Жанна впізнавала в ньому нейтральність великих готелів, у якій є щось заспокійливе, універсальне, але яка псувала будь-яку новизну, будь-яке відчуття екзотики. Хоч куди поїдеш, усюди та сама країна... Тут, однак, архітектори додали кілька іспанських ноток. Кастильські орнаменти. Мавританські кахлі. Фонтани під мармур. Але нічого не допомагало: готель усе одно залишався стандартним оплотом туризму. Безпомильна ознака: Жанна вже трусилася від скаженого кондиціонування.
Номер був обладнаний у такому ж стилі. Білий. Крижаний. Комфортний. Без жодних відмітних ознак. Жанна прийняла душ. Увімкнула мобільний. Голос іспанською повідомив їй, що вона змінила оператора. Жінка всміхнулась. Ця єдина деталь закріпила її становище: вона справді перетнула межу. Повідомлень не було.
Оператор готелю зв’язав її з лабораторією «Plasma Іпс». Едуардо Мансарени на місці не було. Його чекали після обіду. Жанна поклала слухавку й попросила чергового на рецепції передати їй список двадцяти найкращих готелів міста. У котромусь із них точно мав зупинитись Антуан Феро.
Жанна почувалася краще. Душ. Кондиціонер. Іспанська мова — слова, звуки природно злітали з її губ, до дивного знайомі. Отримавши список, суддя взялася телефонувати до кожного готелю. Це забрало пів години. І — nada. Феро жив деінде. У друзів? Чи зареєструвався під вигаданим іменем — хоча Жанна не бачила сенсу в такій махінації. Боявся Хоакіма? Відчував, що за ним женуться?
Третя дня. Жанна записала до «мака» пару ідей, що сяйнули їй під час польоту — вона проспала майже всі десять годин, але все одно подумала про кілька зачіпок, кілька деталей... Тоді взяла піджак і сумочку та вирішила зробити інші справи, перш ніж постукати у двері Мансаренового кабінету.
У планах було дві речі.
Спершу — випробувати солідарність між суддями та її здатність долати кордони.
Потім — зазирнути до архівів «Ла Пренса», головної нікараґуанської газети, щоб краще зрозуміти історію й типаж Манаґуанського Вампіра.
38
Суд, який тут називають «лос хусгадос», розташований у південно-західній частині міста, неподалік від кварталу Ла-Есперанса. Він тулиться між продуктовим ринком і автобусним депо. Запахи гнилих фруктів, смаженого м’яса та бензину гарантовані. Жанна розплатилася з таксистом і пірнула в криті проходи — тінистий лабіринт, захаращений кавунами, бананами, бродячими торговцями, чистильниками взуття, продавцями сірників...
Тоді побачила будівлю суду — цінний фрукт у шкірці. На скарб вона скидалася мало. Це був модульний блок, оточений ветхим парканом і сонними охоронцями. Між деревами висіли гамаки. Поліцейські фургони пеклися на сонці. В атмосфері витала дивна суміш, характерна для Центральної Америки, — наполовину пофігізм, наполовину воєнна загроза... Уздовж ґратчастого паркану тягнулася черга — абсолютно незворушні нікараґуанські селяни, байдужі до спеки, навантажені паперами, бутербродами, дітьми...
Жанна пішла навмання, обганяючи всіх і розмахуючи своїм посвідченням перед охоронцями. Блеф спрацював. Принаймні на першій брамі. Її силою була її іспанська. Вона не просто вільно нею говорила, а й володіла місцевим акцентом. Військові були вражені цією руденькою француженкою, яка балакала їхнім жаргоном, наче мешкала в сусідньому баріо[32]. Замість перепустки Жанна отримала синю печатку на руку.
Усередині був такий самий натовп. Лише сповільнений. Туди-сюди походжали
Нарешті Жанна знайшла кабінет судді, стікаючи потом: кілька вентиляторів навіть не намагалися побороти задуху. На варті стояв один охоронець. Жанна передала свій паспорт і французьке суддівське посвідчення секретарці й попросила, щоб чергова суддя Ева Аріас її прийняла.
Їй сказали зачекати. Чекати довелося довго. Крізь прочинені двері було видно юрбу, що купчилася в залах. У гаморі клацали, наче копита, клавіші комп’ютерів. Солдати намагалися скерувати людську масу. Усе це нагадувало день розпродажу в торгових центрах «Галері Лафаєт», лиш у тропічній версії.
— Сеньйора Коровська?
Жанна, сидячи на лавці, підвела погляд. А тоді підвела ще вище. Жінка, яка стояла перед нею, була зростом метр вісімдесят.
— Soy Eva Arias[34], — відрекомендувалася жінка, простягаючи масивну руку.
Француженка пішла за гіганткою до її кабінету. Поки суддя всілася, Жанна встигла розгледіти її. Плечі вантажника. Руки атлета. Обличчя, що вказувало на індіанське коріння. Високі вилиці. Орлиний ніс. Розкосі очі. Чорне, наче навощене, волосся, розділене посередині проділом і заплетене у дві косички обабіч темної потилиці. І, звичайно, повна відсутність емоцій.
Жанна представилась. Пояснила причину свого приїзду до Манагуа. У рамках веденого у Франції слідства — серії вбивств — вона шукала задіяних у справі старого чоловіка та його сина, можливо нікараґуанського походження. Мала тільки ім’я сина, Хоакім, і припускала, що вони днями прибули до Манагуа.
Ева Аріас, із поваги до іноземного походження Жанни, до її довгої мандрівки, терпляче її вислухала. Не ворушачись і не виказуючи жодного почуття. Говорячи, Жанна оцінювала жінку: із такою суддею не жартують. Індіанка, яка добилася цієї посади завдяки сандиністській кампанії з ліквідації неписемності вісімдесятих років. Ева Аріас була однією з тих, кого називають «босоногими суддями», натякаючи на скромне походження. Однією з тих, хто не вагаючись накинувся на президента республіки Арнольдо Алемана та всю його родину, коли докази вказали на розмах їхньої корупції...
Жанна договорила. У кабінеті зависла мовчанка. Жінка фізично відчувала стримувану міць судді.
Нарешті та запитала глибоким, солідним голосом:
— Чого ви хочете від мене?
— Я думала... Тобто я думаю, що ви можете допомогти мені їх знайти.
— У вас немає прізвищ. Чи хоча б якоїсь зачіпки.
Жанна подумала про Антуана Феро: він-то знав прізвище батька. Чи згадати про нього? Їй не подобалась ідея організувати пошуки довкола Феро, наче це він убивця.
— Різні факти вказують на те, що цей Хоакім скоїв паризькі вбивства, про які я щойно розповідала.
— І?..
— Якщо цей чоловік справді нікараґуанець, можливо, він уже діяв тут, у Манаґуа, багато років тому.
— Коли?
— Хоакіму тридцять п’ять. На мою думку, він убивав у підлітковому віці. Його спосіб убивства дуже незвичайний. Треба перерити архіви за останні двадцять років і...
— У мене таке враження, що ви не дуже знайомі з історією нашої країни.
— Знайома. І здогадуюся, що у вісімдесятих роках атмосфера не дуже сприяла глибоким кримінальним розслідуванням.
— У ті часи масові вбивці щойно пішли від влади. Ми — молода демократія, мадам. Країна, що розвивається.
— Я все це знаю. Але я кажу не про звичайного вбивцю. Це канібал. Якісь сліди мали залишитися. У поліцейських відділках. В архівах судів. Чи навіть у спогадах людей.
Ева Аріас поклала долоні на стіл.
— Здається, ви думаєте, що вбивці в нас дикіші, ніж у ваших цивілізованих країнах.
Жанна опинилася на мінному полі національних образ.
— Я думаю навпаки, señora jueza[35]. Убивця, якого я шукаю, коїв таке варварство, що його вчинки точно мали запам’ятатися. Навіть у розпалі революції. Я покажу вам фотографії. Злочини, які було скоєно в Парижі, поза межами будь-якого розуміння. Вони свідчать про... божевільне дикунство.