Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 48)
Жанна помітила груповий портрет — світлину університетського випуску. Фото формату А4 було старим. Суддя здогадалася, що це була група університету Буенос-Айреса, пластичні мистецтва чи палеоантропологія. Примружившись, пошукала Франческу. Дівчина стояла в останньому ряду.
Яскрава деталь: один зі студентів, усміхнений кучерявий юнак, був обведений маркером, а поруч стояв напис: «Те quiero!»[27] Жанна відчула, що це написала не Франческа. Радше цей веселун відправив їй фото в ті часи, висловлюючи свої почуття... Наречений? На якусь мить жінка подумала, чи це не Хоакім власною персоною... Ні. Вона уявляла його
Піднялася на другий поверх, де розміщувалася квартира. Це був зовсім інший світ. Ідеальний порядок, пастельні кольори та приємні матеріали. Жорстка скульпторка перетворювалася тут на акуратну дівчину. «Жінку, що хотіла важити 50 кілограмів» через кілька тижнів. Написи «50» досі були приклеєні до всіх меблів.
Жанні знадобилося зовсім не багато часу, щоб зрозуміти, що фліки все забрали. Особисті папери, речі. Залишатися тут не було сенсу. До того ж темніло. Було вже за дев’яту годину.
Коли суддя спускалася сходами, задзвонив телефон.
— Маю імена наших наступників, — сказав Райшенбах. — Справу передали Тамайо з паризького суду. Керівником слідчої групи призначили Батіза, іншого майора з 36-го.
— Тамайо — дурень. У нього дві звивини, та й ті між собою не в ладах.
— Це все-таки на одну більше, ніж у Батіза. Вони й близько не просунуться.
— Чорт.
— А чого тобі скаржитись? — зауважив флік. — Такі бовдури дадуть тобі спокійно попрацювати самостійно.
— Це не робота. Це самодіяльність. А в них будуть усі необхідні засоби.
— Маєш новини?
Жанна подумала про вкрадену статую. Знищений речовий доказ. Про свою впевненість у тому, що Франческа знала Хоакіма. Жодної конкретики.
— Ні. А ти?
— Я покопав на Едуардо Мансарену. Цей чувак керує найбільшим приватним банком крові в Манагуа. Солідний заклад. Існував ще під час диктатури Мусаки.
— Ти маєш на увазі Сомоси.
— Еее... ага. У сімдесятих роках Мансарена платив нікараґуанським селянам за їхню кров і перепродавав її дорожче в США. Його кликали «Манаґуанським Вампіром». Були жертви. Зрештою мешканці Манаґуа підпалили його лабораторію. Це була одна з подій, які, схоже, спровокували революцію 1979 року.
Жанна не чула цієї історії, але знала про сандиністську революцію, від якої калатало її лівацьке серденько. Вона була вражена, що розслідування штовхало її до країни, в якій вона колись побувала і яка так її захоплювала.
— Коли владу захопили комуняки...
— Сандиністи були не комуністами, а соціалістами.
— Коротше, Мансарена зник. Відтоді в Нікарагуа кілька разів змінювалася влада, праві повернулися до керма, і Мансарена об’явився. Зараз він знову керує головним закладом переливання крові в столиці — «Plasma Іпс».
Навіщо Франсуа Тен та Антуан Феро телефонували цьому кров’яному магнату? Що Мансарена надіслав Неллі Баржак? Якийсь особливий зразок? Як пов’язані між собою Манаґуанський Вампір і Хоакім? Чи були батько й син нікараґуанцями?
Жанна вийшла з майстерні. Замкнула за собою двері. Попрямувала до машини.
— Ти визначив, кому належить другий захищений номер, на який дзвонив Тен? Той, що в Аргентині?
— Ага. Якась дурня. Це агрономічний інститут у місті на північному заході. Току... ні, Туку...
— Тукуман. Це столиця однойменної провінції. Ти їм дзвонив?
— А що я їм скажу? Не розумію, до чого тут цей інститут.
— Скинь мені ці номери.
— У жодному разі, Жанно. Ми домовлялися. Я працюю до цього вечора. Завтра я передаю все Батізу і його зграї. Мене це більше не стосується. І тебе теж.
Жанна пірнула в «твінґо».
— Скинь мені номери, Патріку. Я розмовляю іспанською. Я знаю ці країни. Так усі виграють час.
— Вибач, Жанно. Я не можу перетнути цю межу.
Суддя стиснула зуби. Спробувала нашкребти трохи розуміння. Райшенбах добре попрацював.
— Окей. Передзвони мені вночі, якщо знайдеш щось іще. Або вже вранці.
Вони мляво попрощалися. Ставлення фліка було першим дзвіночком. Від завтра ніхто більше не захоче з нею розмовляти. Вона більше не матиме доступу до будь-якої інформації.
Прямуючи до в’їзду в столицю на Порт-Монтрей, Жанна намагалася зібрати частини пазла докупи. Три жертви. Медсестра. Цитогенетикиня. Скульпторка. Убивця з симптомами аутизму. Центр переливання крові в Нікарагуа. Агрономічний інститут в Аргентині. Украдена скульптура, яка, вочевидь, зображала дитину — і якусь травматичну сцену. Психіатр, який полетів до Манаґуа...
Хіба що геній міг зібрати з цього повну картину. Проте Жанна не сумнівалася, що рухається в правильному напрямку. А головне, Манаґуа починала виблискувати в ночі — таке собі місто у вогні, де зберігаються ключі від загадки...
«Порт-де-Венсенн». «Насьйон»[28]. Жанна відчула запаморочення. Десята вечора. Вона весь день нічого не їла. Шлунок нагадував вирву на полі бою після вибуху міни. Жінка повернула в бік Ліонського вокзалу, потім до центру Парижа.
Логіка підказувала, що треба повертатися додому.
Білий рис. Кава. Мінералка. І спатоньки.
Але в Жанни була інша ідея.
35
Гості сьорбали шампанське на тротуарі рю де Сен — їх було набагато більше, ніж могла вмістити галерея. Жанна припаркувалася трохи далі. Наприкінці дня їй пощастило. Вона набрала експерта, чиї контакти дала їй Ізабель Вйоті за кілька годин до того, спеціаліста з наскельного живопису. Чоловік, галерист на ім’я Жан-П’єр Фроманталь, якраз мав увечері вернісаж. Хороша нагода зазирнути на вогник...
Виходячи з машини та поправляючи одяг, Жанна подумки вживалася в роль парижанки на вернісажі, тобто зацікавленої в творах мистецтва, але передусім у пошуках чоловіка свого життя.
Цю роль вона знала як свої п’ять пальців.
Жінка протиснулася крізь натовп, закинувши сумку на плече, і зайшла до галереї. Наскільки вона могла помітити — робіт майже не було видно, стільки людей набилося до тісного приміщення, — виставка була присвячена мистецтву Африки. Чи, може, Океанії.
Жанна міркувала, до кого звернутися, коли помітила чорну дівчину наче просто з п’єдесталу. Вона трималася так, ніби орієнтувалася в галереї. Судячи з усього, помічниця Фроманталя.
Жанна підійшла до неї й запитала, де можна знайти шефа. Чорна юнка подивилася на жінку з жалем, мовляв: «Хто захоче розмовляти з таким нікчемою?» Її врода приголомшувала. У її обличчі не було нічого мудрованого. Просто грація, гармонія, простота, від якої перехоплювало дух. Водночас природна й загадкова. Її великі чорно-білі очі, блискучі, як смолоскипи, вказували шлях до істини, до скарбу, заритого поміж чорними скелями її вилиць і шовковистих плечей.
Дівчина знаком наказала Жанні йти за нею. Вони продерлися поміж гостей до дверей комірчини, які африканка відчинила без стуку. Поміж картонних коробок і дерев’яних ящиків спиною до них стояв чоловік років шістдесяти.
Він говорив у слухавку мобільного:
— Айша? Та ти ж знаєш, що я її вигнав, кицюню. ВИГНАВ! Як ти й просила... Я... так... Звичайно...
Жанна поглянула на чорну дівчину. Не треба було закінчувати школу розвідників, щоб зрозуміти ситуацію. Галерист обернувся й підскочив, побачивши двох жінок, що спостерігали за ним.
Він одним рухом поклав слухавку й миттю занив:
— Айша...
— Пішов ти нахер.
Чорна принцеса зникла. Фроманталь вимушено всміхнувся і зобразив щось на кшталт поклону в бік Жанни. На ньому була стандартна уніформа старих паризьких плейбоїв. Ультрамариновий піджак у косу клітинку. Сорочка «Charvet», небесно-блакитні смужки та білий комірець. Мокасини з китичками. Ріденьке волосся, зачесане назад. Смаглявий тон шкіри — «яхтингова» засмага...
— Доброго вечора... — До чоловіка вже повернулася рівновага та бархатистий утробний голос. — Здається, ми не знайомі. Вас цікавить якась робота?
Жанна була не в настрої.
— Жанна Коровська, — сказала вона, помахавши своїм триколірним посвідченням. — Слідча суддя в Суді вищої інстанції Нантерра.
Фроманталь заметушився:
— У мене є всі документи на роботи. Я...
— Річ не в цьому. Я показую вам фото. Ви говорите, що про це думаєте. За десять хвилин усе скінчиться. Добре?
— Я... — Галерист зачинив двері комірчини. — Ну, добре...
Жанна витягла з сумочки знімки. Криваві знаки на стінах на місцях злочину. Фроманталь надягнув окуляри й подивився на фото. Гамір за дверима не вщухав.
— Ви... ви можете пояснити мені контекст?