Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 47)

— Ви справді ведете цю справу?

— Аж ніяк.

— Я так і думала, — всміхнулася мисткиня. — Отже, це... особиста справа?

— Особистіше нікуди. Франсуа Тен, загиблий суддя, був моїм другом. Я зроблю все, щоб зупинити вбивцю.

Ізабель на хвилинку відійшла. У залі западали сутінки. Очі статуй блищали в пітьмі, наче зірки якоїсь загадкової галактики. Мертвої галактики, але чиє світло досі було видно.

— Ось. Рю де Феянтін, 34, неподалік від станції Круа-де-Шаво, Монтрей.

Шефиня поклала до Жанниної руки в’язку ключів.

— Попереджаю вас, там справжнє звалище. Я їздила туди пошукати одяг до похорону. У Франчески не залишилося рідні в Аргентині. Вона була дитям диктатур. Її батьків убив режим. Я... — Ізабель замовкла, вочевидь від напливу почуттів. Тоді взяла себе в руки. — Коли я туди їздила, то помітила дещо дивне...

— У її майстерні?

— Так. Бракувало однієї скульптури.

— Якої?

— Не знаю. Тієї, роботу над якою вона закінчувала. Франческа працювала на спеціальному підвищенні в центрі зали. Система блоків і лебідок дозволяє тримати скульптуру рівно та переміщати її, коли вона готова. На підвищенні нічого не було, але системою тросів нещодавно користувалися. У мене око бите. Це моя робота.

Райшенбах і його люди не помітили цієї деталі.

— Можливо, Франческа передала цю роботу в галерею?

— Ні. Я їм телефонувала. Галеристи нічого не отримували. До того ж вони не очікували нічого наступні пів року. Сказали, що Франческа працювала над таємним проектом, який неабияк її захоплював.

— Думаєте, цю скульптуру хтось украв?

— Так. Мабуть, після її смерті. Це чисте божевілля.

Нейрони в Жанниній голові стали на місце. Правда була ще божевільніша, ніж думала Ізабель Вйоті. І суддя щойно її зрозуміла.

Вона знала, хто крадій.

Франсуа Тен власного персоною.

Жанна пригадала його останнє повідомлення за кілька годин до смерті: «Приїжджай до мене ближче до десятої вечора... Спочатку треба з’їздити пошукати дещо у Франчески Терсії, третьої жертви. Побачиш. Здуріти можна!» Це ще слабко було сказано. Перед тим як поговорити з подругою, Тен хотів забрати цю скульптуру у Франчески. Навіщо?

Але тут Жанна зрозуміла ще дещо.

Дещо ще божевільніше.

Вона бачила цю скульптуру.

Та дивна істота, що горіла з Теном у пожежі.

Той Ґолум, якого вона прийняла за вбивцю. Почорніла від вогню дитина-монстр. Її рухи та каліцтва були не чим іншим, як спотворенням силікону від полум’я. А те, що Жанна прийняла за напад — наче вбивця тримав Франсуа Тена у вогні, — треба було розуміти навпаки.

Тен намагався будь-якою ціною вберегти статую від пожежі. Ось чому на його руках знайшли пластик, полімери та лак. Залишки розплавленої скульптури. Ось чому тіло вбивці так і не знайшли. Убивці не було. Принаймні в тій квартирі.

Була лише статуя.

З якою Тен був приречений померти...

Ізабель Вйоті говорила далі, але Жанна не слухала.

Усе затьмарило два запитання:

Навіщо Франсуа Тен украв ту скульптуру?

І навіщо він хотів будь-що врятувати її від вогню?

34

Звалище.

Не те слово.

Маски. Погруддя. Руки. Пришпилені кнопками фото. Знімки МРТ. Малюнки. Миски. Палітри. Пензлі. Скляні очі. Волосся. Полімерні зуби й нігті. Мішки з гіпсом. Керамічні цеглини. Шматки гуми...

І скульптури.

Моторошно реалістичні.

Вишикувані вздовж стін. Встановлені на підмостках та триногах. Затиснуті між банками фарби та мотузками. Виставлені на підвищеннях. Вони не мали нічого спільного з буро-бежевими статуями Ізабель Вйоті. З доісторичними обличчями та хутром. Ці роботи були цілком сучасні. А головне, на тлі їхньої жорстокості первісні часи здавалися щасливими днями.

Франческа Терсія творила самі жахіття.

Це були виключно діти.

Не в ролі жертв.

А в ролі катів.

Жанна ступила кілька кроків під арматурою зі свинцю й цинку: майстерня була розташована в промисловій будівлі XIX століття, яку переробили на сучасний лофт. Крізь косі вікна просочувалось останнє вечірнє світло. Жінка підійшла до статуй.

На одному п’єдесталі дитина засунула палець учительки в прикріплену до парти стругачку для олівців. Жертва волала, а хлопчик дивився крізь прозорий корпус на обрізки плоті замість звичної дерев’яної стружки.

Інша скульптура зображала хлопчиська в барвистих шортиках і футболці, який ложкою видлубував кошеняті очі. На триногому столику лежала зв’язана дівчинка з розсунутими ногами й спущеними трусиками. Над нею сидів навпочіпки хлопець і грався з яскраво-оранжевою морквиною, схожою на кинджал.

Ще одна сцена: на долівці сидів хлопчик у комбінезоні, обережно відриваючи мусі крила. У дитини також була велика мушина голова з волохатими клітчастими очима.

Звідки Франческа черпала такі ідеї?

Жанна підійшла до скульптури зі стругачкою. На аркуші, приклеєному біля підніжжя роботи, Франческа написала: «Бідолашна пані Кляйн». Мабуть, назва твору. Що це означало?

У пам’яті зринув спогад. Цього самого ранку Елен Ґароді згадувала Мелані Кляйн, одну з перших психіатрів, які вивчали аутизм. Простий збіг? Жанна помітила ще одну деталь: дитина і «вчителька» були вдягнені за модою тридцятих років.

Жінка дістала мобільний і набрала номер директорки.

— Елен?

Вона подумала, чи не має називати її радше «сестро» чи якось так. Але тон черниці був такий самий: сучасний, легковажний, аж нагадував якусь «золоту молодь»...

Жанна відразу перейшла до справи:

— Сьогодні вранці ви говорили про Мелані Кляйн, яка цікавилась аутизмом на початку XX століття.

— Було таке.

— Пробачте за запитання, але чи існує якийсь зв’язок між Мелані Кляйн і... стругачкою?

— Звичайно.

Знову Жаннина вудка раптово перетворилася на чарівну паличку.

— Мелані Кляйн одна з перших наголошувала на нездатності дітей-аутистів до символічного мислення. Річ, пов’язана з певною людиною, не нагадує їм про цю людину. Вона по-справжньому є цією людиною. Кляйн працювала з одним хлопчиком на ім’я Дік. Одного дня він точив олівець і, подивившись на стружку, сказав: «Бідолашна пані Кляйн». Він не розрізняв психіатриню та стружку, що нагадала йому малюнки, які дослідниця змушувала його малювати. Для нього олівець буквально був «пані Кляйн»...

Жанна подякувала черниці й поклала слухавку. Отже, Франческа зобразила уявлення дитини-аутиста. Що втілювала статуя, вкрадена Франсуа Теном? Якийсь секрет, пов’язаний з аутизмом убивці? Початкову травму? Якщо це так, звідки аргентинська скульпторка знала про цей факт?

Жанна спробувала пригадати постать, яку бачила в пожежі. Та пам’ятала лише низенького прибульця з палахким волоссям, що бореться з Франсуа Теном. Це нічого не означало.

Вона продовжила екскурсію лофтом, де пахло глиною й лаком. Суддя крокувала посеред цього гармидеру без жодної тривоги. На противагу вчорашній лихоманці, з якою вона обшукувала квартиру Антуана Феро. Наче сутінки заливалися просто в її жили й приносили спокій та умиротворення.

Жанна помітила письмовий стіл — радше робочу поверхню, — де стояв комп’ютер і купчилися кольорові трубки, ганчірки, шпателі, книжки зі склеєними сторінками... Суддя обійшла цей безлад і нахилилася до стіни. Франческа Терсія прикріпила до неї старі чорно-білі фотографії, ескізи, полароїдні знімки, зроблені в розпалі вечірок.