Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 46)

Скульпторка засунула руки до кишень — на ній був білий халат, заляпаний глиною. Вона ніби завагалась. За кілька секунд запитала:

— Будете чай?

— Не варто турбуватись.

— Мені не складно. У мене завжди є готовий, у термосі.

— Гаразд. Чорний, без цукру.

Ізабель Вйоті зникла на пів хвилини. Повернулася з двома паруючими чашками й заговорила. Доісторичні істоти за її спиною неначе дослухалися — водночас і студенти, і тема лекції.

— Загалом учені вважають, що люди генетично відділилися від мавп 6—8 мільйонів років тому. У той час Африку на сході континенту розітнула довга розщелина. Східно-Африканський рифт. Це явище викликало екологічний розрив, який і вирішив нашу долю. Вологий ліс по один бік не змінився, і мавпи залишилися мавпами. По другий бік земля висохла і з’явилася савана. У цьому новому довкіллі мавпи звелися на нижні кінцівки, щоб мати змогу помічати хижаків. Так вони стали двоногими й перетворилися на австралопітеків, предків людини, найвідоміший представник яких — Люсі. Ви, певно, про неї чули. Цій самиці близько 3,3 мільйона років. Є лиш одна проблема.

— Яка?

— Він.

Ізабель Вйоті поклала руку на чорняву істоту зростом заледве в метр. Істоту, яка всім походила на мавпу, от тільки стояла прямо, на п’ятках.

— Тумай. Його знайшли 2001 року. Нам вдалося відтворити його тут завдяки зліпку черепа та кільком кісткам.

— А в чому проблема?

— Йому сім мільйонів років. Вочевидь, більше, ніж Східно-Африканському рифту. Та й потім, його знайшли в Чаді. Отже, зміна ландшафту тут ні до чого.

— Ця знахідка справді суперечить історії розколу?

— Головне, що вона доводить давні передчуття палеоантропологів. Поява людини відбувалася невеликими одночасними кроками в усіх куточках Африки. Вид формувався, контактуючи з кліматом, ландшафтом, загрозами... Різні сім’ї жили в один час, адаптувалися та потроху витворили нашу еволюцію.

— Що було після австралопітеків?

— З’явився Homo habilis.

Вйоті повернулася до іншої статуї. Менш волохата, трохи вища — метра півтора. Але все ще дуже схожа на мавпу.

— Йому щонайменше два мільйони років. Його називають так, бо він почав використовувати каміння, знаряддя. У нього більший об’єм мозку. Він усеїдний. Ще не полює. Це радше стерв’ятник, який задовольняється рештками здобичі інших хижаків чи пожирає мертвих тварин. Пристосуванець, який живе групами з десяток осіб.

— Наступний етап?

— Homo erectus. З’явився близько мільйона років тому. Цей мігрує. За кількадесят тисяч років він досягає Близького Сходу, потім Азії.

— У вас немає скульптури цього виду?

— Я вже десять років чекаю на череп... Пізніше Ното erectus розділився на дві дуже відомі гілки. З одного боку — неандертальці, які поступово зникають, з другого — архаїчні Homo sapiens, протокроманьйонці, чиї рештки знаходили в Європі та на Середньому Сході і які потім стануть Homo sapiens sapiens. Славнозвісними кроманьйонцями. Нашими прямими предками...

Керівниця майстерні відступила, щоб не затуляти найвищу та найкремезнішу, вдягнену в хутро фігуру, яка розмахувала списом. Масивне обличчя, наполовину сховане за довгим волоссям. Цей чоловік міг би бути членом технічного персоналу хардрок-гурту або вбивцею-дегенератом зі старого жахастика.

— Тотавельська людина. Європейський «еректус». Його скелет знайшли в Східних Піренеях. Йому 450 тисяч років. Він належить до гілки неандертальців. Власне, це «до-неандерталець»... Він іще не вміє користуватися вогнем. Послуговується двобічними знаряддями. Полює і живе в печерах, звідки спостерігає за хижаками. Трапляються випадки канібалізму...

Жанна була впевнена, що вбивця під час нападів уважає себе одним із цих первісних створінь.

— Він уже має релігію? — запитала суддя.

— Релігія починається пізніше, разом із похованнями. Близько ста тисяч років тому. Тоді неандертальці та кроманьйонці поклонялися силам природи.

Жанна подумала про криваві написи на місцях злочинів.

— Це тоді вони починають малювати на стінах печер?

— Ні. Неандертальці так ніколи й не розвинули мистецтва наскельного живопису. Вони зникли близько 30 тисяч років тому. За цей час розвинулися кроманьйонці. А з ними і наскельні малюнки.

— Це доба розписів у печерах Коске, Ласко?

— Так, вони були створені впродовж цього періоду.

— Що ви можете розповісти мені про наскельний живопис?

— Це не моя спеціальність. Якщо хочете, дам вам контакти експерта. Це мій друг.

Ізабель Вйоті перейшла до групи людей, одягнених у вивернуті шкури а-ля індіанці сіу.

— Ось кроманьйонці.

Як і першого разу, Жанна здивувалася: вона завжди уявляла прадавніх людей як мавпоподібних істот у хутрі, що никаються по печерах. Насправді ж кроманьйонці радше нагадували північноамериканських індіанців, якими їх зображають у вестернах. Довге чорне волосся, шкіряні туніки й штани, прикраси, хитромудрі знаряддя.

— Оці — кочові мисливці-збирачі. Вони добре знаються на обробці каменю, шитві, кушнірстві... Гряде людська цивілізація...

— У них були сутички між кланами?

— Ні. Вони занадто переймалися виживанням. Вважається навіть, що різні групи допомагали одна одній. У кожному разі, між кланами створювали шлюби, щоб уникнути ендогамії.

Жанні захотілося запитати мисткиню про заборону інцесту, одне з найдавніших правил людського світу, але це було недоречно. До того ж уся ця лекція давала не надто багато інформації про вбивства та того, хто їх скоїв. Схоже, вбивця запозичив окремі знаки, ритуали з різних періодів, безсистемно. Жанна вирішила: вбивця не мав ґрунтовного антропологічного знання. Лише фантазії, висмикнуті навмання з книжок, музеїв...

— Тоді, — вела далі Вйоті, — настала неолітична революція. Десять тисяч років тому. Клімат теплішає. Степ, заселений великими стадами, перетворюється на лісовий масив. Вимирають мамонти. А люди за кілька тисячоліть опановують тваринництво та землеробство. Тоді й починається насильство між людьми. Кожне плем’я жадає запасів сусіда. Зерна. Стад... Жан-Жак Руссо мав слушність: насильство народжується разом із власністю. Невдовзі відбувається відкриття металу. Бронза, потім залізо. Окреслюються релігії. З’являється письмо. Праісторія переходить в античність...

Жанна задумалась. Вона й не знала до ладу, чого очікувала від цієї лекції, але в голові нічого не клацнуло. Принаймні жінка не почула нічого, що прояснювало б поведінку вбивці. Що дозволяло б установити зв’язок між праісторією та двома іншими одержимостями вбивці: аутизмом і генетикою.

— Дякую за цей виклад, — сказала Жанна, допивши чай — майже холодний. — Можна поставити вам кілька запитань про Франческу Терсію?

— Без проблем.

— Як давно вона працювала у вашій майстерні?

— Два роки.

— У неї було дві освіти, правильно?

— Так. Скульптура й антропологія.

— За яких обставин ви її найняли?

— Я встановлювала скульптуру в барселонському музеї науки «CosmoCaixa». Вона прийшла показати мені своє портфоліо. Я ні секунди не вагалася.

— Яким було її життя у Франції? Вона зорієнтувалася, призвичаїлася?

Ізабель Вйоті махнула на статуї.

— Ось вони, її орієнтири. Тумай, неандертальці, мадленська людина — вона жила з ними. Справжня фанатка.

— У неї був хлопець?

— Ні. Скульптура була всім її життям. Не лише тут, до речі. У неї вдома також, у її лофті в Монтреї. То сучасніші, особистіші роботи.

— Які вони?

— Досить дивні. Франческа послуговувалася нашою технікою лиття, але на сучасні сюжети з гіперреалістичними персонажами. Переважно дітьми. Реально моторошні штуки... Але про неї починали говорити. Вона навіть виставлялася в одній галереї.

— У вас є ключі від лофта Франчески?

— Вона завжди лишала тут комплект.

— Можете дати їх мені?

Ізабель Вйоті завагалася.

— Вибачте, що питаю, але... це ж не дуже поширена практика — коли слідча суддя сама приходить на допит, так?

— Такого ніколи не буває.