Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 32)
— Що саме він вам сказав?
— Скасував усі прийоми. Він більше не хоче приймати пацієнтів. Поки не передумає.
— Він пояснив вам, у чому річ?
— Ні.
— Залишив контактні дані, за якими з ним можна зв’язатися в разі необхідності?
— Ні. У нас є тільки його мобільний.
— Він казав, коли має передзвонити?
— Ні.
Жанна поклала слухавку. Відчула спокусу викликати слюсаря і вломитися до кабінету. Перерити папери. Відкопати контакти батька й сина... Ні. Не зараз. Не так.
Жінка повернулася до таксі. Перш ніж сісти до машини, вона помітила кіоск із пресою. Підбігла й купила кілька щоденних газет. «Ле Фіґаро». «Ле Парізьєн». «Ліберасьйон». Стоячи посеред вуличного гамору, вона поглянула на їхні обкладинки, тоді погортала сторінки. Усі номери від 9 червня, понеділка, писали про вбивство Франчески Терсії, але інформації давали не більше за «Ле Журналь дю Діманш». Усе стояло на місці. Пресконференцію скасували — і не просто так. Нічого не розголошуватимуть, поки не призначать іншого слідчого суддю й не передадуть справу слідчій групі.
Жанна сіла в таксі й назвала адресу — рю де Мілан. Дорогою спробувала відтворити послідовність подій. Феро, вочевидь, прочитав одну з ранкових газет. Чи навіть учорашній «Ле Журналь дю Діманш». Усе зрозумів, але не став пробувати зв’язатися з іспанцем і його сином. А злякався та накивав п’ятами. І йому не можна було дорікнути. Натомість не було жодної причини думати, що він знає про пожежу та загибель Франсуа Тена.
Доїхавши до рю де Мілан, Жанна забрала свій «твінґо», досі припаркований біля воріт у двір. На мить вона відчула спокусу повернутися на місце пожежі. Але думка про вигляд почорнілого будинку, про запах нічного попелу змусила її відмовитися від цієї затії.
Вона дала по газах. Курс на ке дез Орфевр. За двадцять хвилин вона вже паркувалась у дворі будинку № 36.3 труднощами видерлася сходами. Кожен флік зиркав на неї скоса. Нечасто можна побачити, як сюди заявляється слідча суддя, особливо з обгорілими патлами та в чорних манатках сажотруса.
— Зробиш мені копії досьє?
— Я не знаю, чи...
Райшенбах стояв у своєму кабінеті, переминаючись із ноги на ногу, неголений, із лискучим волоссям. Перед ним лежали дві товсті теки з матеріалами «канібальської» справи.
— Хоча б найважливіші протоколи.
Флік не ворухнувся. Жанна нахилилася вперед.
— Зараз або ніколи, Патріку. Усі факти тут. Убивця напав на Франсуа. — Вона вдарила кулаком по столу. — Він близько. Зроби мені копії цих сраних документів, поки в нас не забрали справу! За кілька годин призначать нового суддю, і Генеральне управління все забере. Для нас усе буде скінчено.
Райшенбах наморщив лоба. У цьому флікові було щось ласкаве, приємне. Але був і небезпечний бік: він мав «ґлок» на поясі та здорові, як довбні, ручиська. Жанна знала, що під час різних операцій він щонайменше тричі користувався своєю зброєю.
— Сиди тут, — нарешті сказав він, хапаючи теки. — Я сходжу по папір.
Аркуші, якими заправляють ксерокси управління поліції, відмічені логотипом префектури. Коли треба зробити анонімні копії, доводиться діставати чистий папір. Усі журналісти-розслідувачі про це знають. А також судді-психи, як Жанна.
Невдовзі капітан прийшов із папками в руках. Оригінали та копії. Жанна погортала їх. Усе було на місці. Протоколи допитів. Звіти про розтин. Рапорти кримінальної поліції. Фото жертв. Резюме опитувань сусідів після кожного вбивства. Знімки з місць злочину та, зокрема, зображення дивної абетки на стінах. Є над чим працювати до вечора. На самоті, у своєму кабінеті.
Жанна глянула на годинник. Полудень. Передусім треба було знайти зв’язок між трьома жертвами, який встановив Тен.
— Якщо я дам тобі два номери мобільних, ти зможеш отримати мені список нещодавніх дзвінків?
— Мені потрібне судове доручення.
— Прикріпи до іншого розслідування. Придумай щось, бляха.
— Не нервуйся.
Жанна написала перший номер на папірці. Райшенбах смикнувся:
— Я знаю цей номер. Це...
— Номер Франсуа Тена.
— Ти хвора чи що? Не можна...
— Послухай мене. Вчора Франсуа знайшов щось капітальне. І все згоріло разом із його квартирою. Нам залишаються тільки його дзвінки, шариш?
— Нам срака. А інший номер?
Жанна дала ім’я та контактні дані Антуана Феро.
— А це хто?
— Поясню пізніше. Поки що попроси список дзвінків і встанови місце перебування.
— Я ризикую своєю роботою, — сказав флік, запихаючи обидва папірці до кишені.
— Хоч не шкурою. Подумай про Франсуа. І останнє: я шукаю адвоката іспанського походження, який працює в Парижі і якого звати Хоакім.
— Хоакім як?
— Прізвища немає. Можеш доручити комусь?
Райшенбах записав кілька слів на чистому аркуші. Жанна затисла ксерокопії під пахвою.
— Я в суд. Зв’яжемось, як будуть новини.
Швидкісною магістраллю Жанна мчала, лавіруючи між автівками, які вперто не хотіли їхати швидше ніж 50 км/год. Виїхала біля мосту Альма. Площа Етуаль. Порт-Майо. Авеню Шарль-де-Ґолль. Кругове перехрестя... Жанна витискала з «твінґо» максимум. Двигун ревів, неначе поспішаючи так само сильно, як і вона. Покопати. Перерити. Наввипередки з часом. До вечора вона має знайти підказку. Спільну рису для трьох жертв. План убивці.
Парковка СВІ. Жанна побігла до ліфта з сумочкою на плечі й документами під пахвою. Вона навіть не прийняла душ. Від неї тхнуло вогнем, потом, страхом. У ліфті нікого не було. На краще. Жанна побоювалася зустріти колегу й нарватися на традиційні вираження смутку, фаталістичні сентенції та інші звичні дурниці. Навіть тут, серед фахівців у злочинах і насильстві, вистачало кухонних філософів.
Вона прокралася до свого кабінету попід стінкою. Відчинила двері, радіючи, що вдалось уникнути будь-яких розмов. Підскочила, побачивши Клер. Жанна геть про неї забула. Дівчина обливалася сльозами, ховаючи обличчя за паперовою серветкою. Бо Тен помер. Бо Жанна вижила. Мабуть, новини поширились у СВІ з самого рання.
Клер кинулась їй в обійми. За кілька секунд у Жанни змокло плече.
Вона м’яко відсторонилася від секретарки й пробурмотіла:
— Заспокойся...
— Здуріти можна... Я...
— Йди додому. Даю тобі відгул.
— А... допити?
— Скасовуємо все. Я маю розібратися з розслідуванням.
— Нам передають справу?
— Ще ні, — зблефувала Жанна. — Але скоро.
Клер висякалась, зробила всі необхідні дзвінки та нарешті натягнула куртку, вирвавши з Жанни обіцянку розповісти про все завтра. Жанна м’яко виштовхала її за двері. Не гаючи часу, схопила змінний одяг, який тримала в кабінеті, й прослизнула до туалетів на поверсі. Відмила бруд під краном, наче автостоперка на заправці, тоді вдягла нові шмотки.
Повернулася до кабінету. Замкнула двері. Опустила жалюзі. Всілася за столом, розклавши перед собою копії. Вона збиралася вичавити з цієї справи все, що можна, поки не докопається до самої суті.
Але спершу — кілька дзвінків...
26
— Докторе Ланґлебе?
— Ні. Це його асистент.
Жанна набрала медика на мобільний. Вистачило кількох дзвінків, щоб дізнатися, що розтином Франсуа Тена займається цей судмедексперт-інтелектуал.
— Передайте йому слухавку.
— Ми якраз працюємо. Хто це?
Жанна почула, як Ланґлебе тихо говорить у свій диктофон. Чиє тіло вони розтинали? Франсуа Тена? Вона уявила двох чоловіків у білому біля чорного, обвугленого тіла її друга, скрюченого на столі з неіржавної сталі.