Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 31)
— Що відомо про пожежу?
Їй було важко говорити. Мабуть, слизові оболонки були обпечені димом.
— Офіційно — поки нічого.
— Але?
— Експерти говорять про навмисний підпал. Поки що в мене на столі жодних звітів.
— Є можливість, що ціллю був не Тен?
— Якщо чесно, не знаю. Пожежа почалася на його поверсі.
— Окей, — мовила Жанна. — Треба перевірити всі його поточні справи. А також чуваків, яких він посадив і які недавно вийшли. Ти вже починав?
— Зараз дев’ята ранку. І я не впевнений, що слідство доручать мені. Чи комусь іще з поліції.
— А кому ж тоді?
— Генеральному консультаційному управлінню. Або Генеральній інспекції. Це секретна справа. Суддя — це не звичайна жертва.
— А якщо це пов’язано з канібальськими вбивствами?
— Це означало б, що вбивця відчув себе під загрозою. А йому поки немає чого боятися. Ми тупцяємо на місці.
— Тен щось знайшов.
— Он як? — Райшенбах, схоже, був налаштований скептично. — У кожному разі, якщо він щось і дізнався, то це знання померло разом із ним. Він забрав справу додому. Усе згоріло.
Жанна впевнилась у своєму переконанні. Тен виявив щось, що вартувало того, щоб підсмажити його разом із паперами. Можливо, він зробив невдалий дзвінок. Припустився помилки, яка стривожила вбивцю. Хоакім завівся з пів оберту.
Жанна пригадала пожежу, Тена, що бореться з чудовиськом із величезним черепом і гачкуватими руками. Вона усвідомила факт, який досі не наважувалася визнати. Істота з вогняною шевелюрою була не адвокатом, сином іспанця, а дитиною із залізним голосом.
Вона відігнала від себе ці абсурдні припущення. У кожному разі, монстр помер під мезоніном.
— Труп Франсуа вже вивезли?
— Ага, те, що від нього лишилося.
— А інше тіло?
— Яке інше тіло?
— Ви не знайшли другий труп?
— Ні.
— Пошуки закінчились?
— У принципі, так. Не розумію: ти щось бачила?
Їй сяйнуло дві думки. Істота, здавалося, не відчувала жару від вогню — чи може бути, що вона врятувалась? Якщо вона досі була жива, то Антуан Феро був наступним у «її» списку...
— Я хотіла б заїхати до тебе. Поглянути на справу.
— Це неможливо. Тобі не передали це розслідування.
— Побачимо.
— Усе і так ясно. Якщо зв’язок є, то справи про канібала і про пожежу доручать одному й тому ж судді. Немає жодної причини думати, що це будеш ти.
— Можна мені приїхати чи ні?
Райшенбах зітхнув.
— Бігом. Мене от-от і самого знімуть зі справи.
— Скоро буду.
Жанна поклала слухавку. Їй було холодно. Їй було жарко. Вона прослизнула до ванної. Тьмяні світильники. Колір її обличчя нагадував емаль пожовклої раковини. На скронях досі були чорні сліди. Обпалене волосся стирчало з голови горизонтально, наче дреди. Справжнє опудало.
Вона засунула обличчя під кран. Підвела голову. Оцінила результат. Ні краще, ні гірше. Жанна вдяглася. Глянула на наручний годинник. 9:30. У неї залишалося всього кілька годин. Поки поліцейські служби та прокуратура не зберуться
Жінка схопила мобільний. Набрала номер із контактів. Жодної відповіді. Вона не стала залишати повідомлення.
Пішла коридором. Ним походжали діти, штовхаючи перед собою стійки з крапельницями. Інші тихенько гралися в палатах. Жанна відвернулась. Від цього видовища їй ставало погано. Сходи. Вихід. Вона пірнула під дерева центрального проходу й збігла схилом.
Піймати таксі. Забрати автівку з рю де Мілан — значок на вітровому склі мав запобігти тому, щоб її евакуювали. Завалитися на ке дез Орфевр[22]. Добути досьє. Але перш за все — заскочити до психолога. Уже не йдеться про те, щоб ходити довкола нього навшпиньки. Антуан Феро мусить усе розповісти. Ім’я та адресу іспанця, а також його сина. Жанна займеться тим, щоб відшукати цих двох і розговорити їх.
Вона вийшла за браму й опинилася на рю де Севр просто неба. Сонце вдарило в очі. З горла вирвався крик. Жанна замахала рукою в пошуках таксі. Яскраве світло заважало розгледіти лампочку на даху авто, яка вказувала, є в машині пасажир чи ні.
Ця проста деталь привела її в розпач. Усе здалося безнадійним. Недосяжним. Тротуар — завузьким. Вулиця — надто чорною через світло. Стіни — лікарні Некер, Інституту для незрячих дітей — занадто голими. Жанна сперлася на камінь, відчула, що вирубається...
Цієї миті біля неї пригальмувало таксі.
Вона заскочила до салону й ледве видихнула:
— Рю Ле Ґофф, один.
25
Удень домофон був вимкнутий. У холі висіли поштові скриньки з іменами та поверхами орендарів. Доктор Антуан Феро. Четвертий поверх. Жанна зайшла до ліфта. У будинку пахло пилом і холодним мармуром. Як у церкві.
Вона попросила водія таксі почекати на неї. Не знала, що саме скаже психіатру і чи взагалі застане його на місці. Подзвонила у двері. Жодної відповіді. Подзвонила ще раз. Безрезультатно. Постукала. Марно. Її різко охопило занепокоєння.
Жанна дістала мобільний і запитала в довідковій службі робочий номер Антуана Феро. За кілька секунд вона додзвонилася до приймальні психіатра. Вирішила зіграти пацієнтку, яка «поцілувала двері».
Відповідь не забарилася:
— Доктор Феро поки що не приймає пацієнтів.
— Як це?
— Я не вповноважена давати пояснення.
Жанна дивилася на мідну табличку на дверях: «АНТУАН ФЕРО. ПСИХІАТР. ПСИХОТЕРАПЕВТ». Серце билося десь у горлі.
— Він погано почувається?
— Я не вповноважена да...
— Окей, — сказала Жанна, змінюючи тон. — Спробуємо інакше. Мене звати Жанна Коровська. Я слідча суддя в Суді вищої інстанції Нантерра. Тож відповідайте. Або за годину до вас приїдуть фліки, які працюють зі мною над цією справою. Вони люб’язні. Але суворі.
Пауза.
— Антуан Феро особисто дзвонив вам і попереджав, що не приймає пацієнтів?
— Так. Сьогодні вранці.
Раптове полегшення.
— О котрій?
— О дев’ятій.
— Він говорив упевнено?
— Так. Здається. Я...