Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 27)
Одне було ясно: вбивця обрав Франческу Терсію за її фах. Він хотів завдати удару в цих декораціях, серед своїх — первісних людей, якими, як і ним, рухають інстинкти виживання, архаїчні вірування. Він облишив печери — парковки, стоки — заради цього унікального місця, населеного прадавніми версіями людських істот.
Жанна подумала про Хоакіма. Його голос, що бурмотів: «
До приміщення поверталися хлопці з ЕКС у білих комбінезонах.
— Я на секунду, — кинула Жанна Тенові, який щось говорив керівнику бригади.
Вона вийшла в коридор. Перестріла Райшенбаха з намащеним гелем волоссям. У того була кисла міна. Кожна нова жертва нагадувала йому про його неефективність. Жанна привіталася, розминулася з ним і побачила в глибині коридору останню кімнату, занурену в пітьму. Сама не знаючи чому, жінка попрямувала в цей глухий кут.
У центрі приміщення стояв великий чорний лакований стіл. За ним — натягнута велюрова шворка. За нею — гурт постатей. Знову істоти з прадавніх віків. Вони демонстрували розвиток людини впродовж тисяч, а то й мільйонів років. У хаотичному порядку. Жанна рефлекторно спробувала розмістити їх на шкалі еволюції. Ліворуч помітила пару — двох невеличких горил, худеньких, чорних і волохатих. Якийсь зблиск у погляді, усмішка в куточках губ надавали їм людського вигляду. Ще лівіше шкірила ікла інша пара. Вони були менш волохаті й здавалися витонченішими. Заточеними, наче кремній, який вони, вочевидь, використовували для полювання та розведення вогню. Тертя віків викресало в їхніх очах нову іскру. Вищу свідомість.
Трохи на відстані, наче сім’я селюків, помилково запрошених на свято, стояла група кудланів, одягнених у звірині шкури, із низькими лобами, зі списами в руках. Нечесані патли, щелепи-ковадла, глибоко посаджені очі. Ці, здавалося, посідали окреме місце в ланцюгу. Жанна читала статті про еволюцію нашого виду. І пам’ятала про неандертальців, що жили одночасно з
У глибині гурту стояли люди. Не сучасні, але й зовсім не мавпоподібні. Розпатлані, вдягнуті в шкіряне ганчір’я, наче американські індіанці, вони нагадували «Громадян Кале» Оґюста Родена. Виснажені лахмітники. Однак у їхніх скляних очах страх неначе поступився місцем хитрощам. Наступала ера людини.
Усі ці обличчя відображалися в лакованій поверхні столу, наче вони збиралися надпити з чорної калюжі. Жанна помітила останню скульптуру, що сиділа навпочіпки скраю цього ставка. Жінка, вбрана в чорне хутро чи якісь темні лахи — вона не могла розгледіти. Найбільше вражало її руде, коротко підстрижене волосся. Можливо, якийсь шаман зі світанку людства?
Жанна відскочила. Статуя ворухнулась. Насправді це була жінка, що присіла біля столу. Закутана в чорну шаль. Її вогняно-червоне волосся стирчало панківським їжачком. Схоже, вона була в ступорі.
Жанні сяйнув здогад. Шефиня майстерні власною персоною. Віртуозна мисткиня, яка давала життя своїм доісторичним персонажам. Прийшла сюди, щоб побути наодинці зі своїми думками. Не роздумуючи, Жанна підійшла й поклала руку їй на плече. Жінка з червоним волоссям кинула на неї погляд. Вона повагалася, тоді всміхнулася попри очевидний смуток.
Встала й простягнула руку.
— Я — Ізабель Вйоті. Я керую цією майстернею. Ви з поліції?
— Ні. Жанна Коровська. Слідча суддя.
Очі жінки округлилися, видаючи подив.
— Я вже зустрічалася з одним суддею.
— Я йому допомагаю.
— Це поширена практика?
— Ні. Але ця справа дійсно... незвичайна.
Жінка грубо всілася на місце. Наче ввічливість потребувала завеликих зусиль. Вона поклала лікті на стіл і підперла руками чоло.
— Не розумію... Не розумію...
— Ніхто ніколи не розуміє, — мовила Жанна. — Ми тут не для того, щоб шукати пояснень. Чи навіть аналізувати події. Треба знайти винного. Треба його заарештувати. Навіть коли ми притиснемо його до стінки, повірте, загадки не розкриємо.
Ізабель Вйоті підвела погляд.
— Я чула розмову поліцейських. Це не перший випадок?
— Наскільки нам відомо, це третя жертва. За короткий час.
— Але чому? Я маю на увазі: чому Франческа?
Жанна взяла стілець і сіла навпроти мисткині.
— Її обрали не випадково. Вбивця цікавився вашою майстернею.
— Моєю майстернею?
— Ці вбивства від початку позначені первісними конотаціями. Щось пов’язане з доісторичними часами. Ви бачили написи, які вбивця накреслив на стінах?
— Так. Ні. Я не хочу на це дивитися.
Жанна не стала наполягати. Передасть їй фото пізніше. Можливо, спеціалістка зможе щось розшифрувати і... Жанна спинила себе. Про що вона думала? Це не її розслідування. Вона в усій цій історії не має жодної легітимності. Навіть якщо, можливо, й знає, хто вбивця.
— Із чим ви працюєте, — заговорила вона, — коли відтворюєте цих персонажів? Зі скелетами?
— З черепами. З кістками. Насправді це копії. Зліпки викопних решток, знайдених в Африці, Європі, Азії. З міркувань безпеки оригінали зберігаються в музеях.
— Хто постачає вам ці деталі?
— Науковці. Музейні працівники.
— У вас щось украли?
— Як це?
— Якийсь череп, фрагменти кісток. Усе на місці?
— Не знаю. Треба буде перевірити. Навіщо красти в нас матеріали?
— Можна з тобою поговорити?
Жанна обернулась. На порозі стояв Франсуа Тен із розлюченим виглядом. Вона вийшла до нього в коридор. В іншому приміщенні спеціалісти з кримінальної поліції та медики обережно знімали тіло.
— Якого хріна ти твориш? Ведеш за мене розслідування?
— Ні. Я просто хотіла дізнатися, чи...
— Я чув тебе. Що це за питання? Тепер ти думаєш, що вбивця краде кістки?
— У Павуа вкрали амніотичну рідину. Можливо, він щоразу забирає якісь рештки. Наче трофеї. А...
Тен уже не слухав: він дивився на щось чи на когось понад головами медиків та статуй. Ланґлебе, судмедексперт. Він досі тримав у руці диктофон. Мабуть, уже завершив огляд. Це він дав згоду на вивезення тіла.
— Клянусь тобі, якщо цей знову валятиме дурня... — вичавив Тен крізь зуби.
Ланґлебе підійшов.
— Ви знаєте, що казав Лакан?
— Бля... — прошипів Тен.
— «Якщо ви все зрозуміли, значить, ви помиляєтесь».
— Може, перестанеш молоти херню? — сказав суддя, тицяючи пальцем.
Судмедексперт підняв руки в заспокійливому жесті.
— Окей. До роботи. Спосіб дії той самий. От тільки цієї ночі наш месьє схалтурив. Або його перервали. Або з невідомої нам причини він хотів упоратися швидше. Він не зняв жертву. Не розчленував її. Не запік жодного шматочка. Окрім цього, все так само. Пустив кров. Покусав. Порізав.
— Мені потрібен твій звіт завтра вранці.
— Буде. Це копіпаст, за винятком кількох деталей.
— Яких деталей? — запитала Жанна.
— Він зжер очі.
Тен енергійно струснув головою.
— Більше не можу, — сказав він Жанні з відразою. — Валімо звідси.
Вони попрощалися з Ланґлебе й повернулися через кімнату зі зліпками, тоді через приміщення з головами. Надворі метушилися фліки. Деякі досі натягували пластикові стрічки, перекриваючи центральне подвір’я. Інші стежили за входом у двори. До периметра не пускали жодного цивільного, але всі спостерігали з вікон.
Райшенбах пройшов під стрічкою та попрямував їм назустріч.
— Повна срань. Журналісти вже тут.
— Ти диви, — мовив Тен. — Хто їм повідомив?