Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 29)

За позірним спокоєм сцени ховалася справжня битва. Жанна силкувалася тримати на відстані спогади. Жалі. Роки, проведені з цією жінкою, яка все більше здавала після смерті Марії. Її переведення до спеціалізованого закладу в той час, коли Жанна вступила на навчання. Тоді ці ритуальні зустрічі щонеділі, виснажливі, безглузді, у різних закладах, що змінювалися впродовж років. І все ж це була точка опори. Віха в її житті. Навіть якщо ці зустрічі щоразу під’їдали, чавили її...

Минула година. Жанна вирішила, що цього досить, що вона виконала свій обов’язок. Головне було втекти до «вечері». О п’ятій. Видовище цього беззубого рота, що ковтає дитячі пюрешки, вражало, наче полотна Брейгеля, де сміх і жах поєднувалися в моторошному контрасті. «Бувай, мамо». Двічі поцілувати, затримавши дихання. Підіткати ковдру. Зачинити двері. Відчути полегшення.

Залишалось останнє випробування.

Навпроти притулку приваблювала всіх залежних від цигарки в південних передмістях відчинена щонеділі тютюнова лавка. Жанні щоразу ставало зле від вигляду цієї черги пом’ятих різномастих людей, збуджених від думки про куриво. У глибині лавки виднілися прилиплі до барної стійки п’янички. Вони нагадували їй тарганів, мокриць, багатоніжок, що ховалися під каменем.

Ще гірше: за кілька метрів стояв зачинений газетний кіоск із рекламою порножурналів. «Hot Video». «Пентгауз». «Вуаєрист»... Ці картинки її добивали. Площини плоті, вкриті пилом і брудом. Жирні бліді тіла, які мали викликати ще блідіше бажання.

Жанна пошукала ключі від машини. На неї витріщалися дівчата з плакатів, демонструючи свої важкі груди, масні губи, масивні стегна. Жінка відчинила дверцята. Хотіла сісти в «твінґо», не дивлячись на них, але все-таки кинула короткий погляд. Запізно. Перед очима промайнув у перемотуванні крах їхніх гучних мрій — кіно, телебачення, модельний бізнес, — які закінчилися в цих журналах для дорослих. Жанна бачила, як їхні тіла в’януть, роздуваються від дітей, народжених від випадкових чоловіків, як їхні душі гниють у несправджених надіях, притлумлених печалях, гіркоті років... Ці жінки на плакатах уособлювали собою жінку загалом. Суть нашої долі. Любити. Сподіватися. Розмножуватись. Гнити. Поки не закінчиш в одному з таких закладів, де попереду зрештою маячитиме смерть. Не мислячи й нічого не усвідомлюючи.

Жанна замкнула дверцята. Вихором зірвалася з місця. Вона плакала, як могла б кричати. Чи блювати. Вона підкрутила звук у радіо. Пошукала частоту. Зупинилася на «А та place». Аксель Бавер і Зазі. Терпкий, потужний, трагічний трек. «Я не очікую, що ти не змінишся. Я не очікую, що ти мене зрозумієш...»

На під’їзді до Парижа Жанна відчула, що їй уже краще. Лівий берег. Блискучі платани. Османська краса. Навіть її самотність, її смуток набували тут іншого вигляду... На бульварі Распай вона згадала про телефон. Під час своєї вилазки вона його вимкнула. Натисла на кнопку. Їй залишили повідомлення.

Не Феро.

Франсуа Тен.

Жанна приклала слухавку до вуха. Шкіра досі була липка від поту й сліз.

— Жанно? Треба зустрітись. Я знайшов дещо неймовірне. Подібність між жертвами. Сходиться з твоєю теорією. Він обирає їх не випадково. Аж ніяк. У нього є план!

Жанна чула одночасно два голоси. Торохкотіння Тена, а ще — іспанський акцент Хоакімового батька: «Це мозаїка, розумієте? Кожен елемент вносить свою частку правди».

— Приїжджай до мене ближче до десятої вечора, — вів далі суддя. — Рю Монсе, 18. Відправляю тобі код смс-кою. Спочатку треба з’їздити пошукати дещо у Франчески Терсії, третьої жертви. Побачиш. Здуріти можна!

Жанна скинула. Її раптом охопив спокій. Аж крижаний. Вона пригальмувала на розі бульвару Распай і бульвару Мон-парнасс. Шоста вечора. Якраз устигне прийняти душ. Приготуватись. І помедитувати, спостерігаючи, як спадає ніч.

Коли прийде час їхати до Тена, вона буде готова.

Вона буде чиста і почує чисту правду.

23

Рю Монсе розташовується в 9-му окрузі. О 21:30 Жанна вже під’їжджала по рю де Кліші. На перехресті з рю д’Атен її охопило погане передчуття. Незвичайна чорнота сутінків. Запах горілого, що взявся невідомо звідки. Заволали сирени, і її обігнало кілька пожежних машин.

Вона не думаючи прошепотіла:

— Франсуа...

На перехресті з рю де Мілан її побоювання підтвердились. Ніч справді змінилась. Стала темніша. Густіша. У повітрі витав запах знищення. Дорожній рух був паралізований. Жанні вдалося прослизнути на рю де Мілан і запаркуватися на тротуарі біля брами у двір. Вона дістала з сумочки своє посвідчення з триколором. Побігла до рю Монсе — на щастя, вона вдягла джинси та конверси.

Місцеві стояли на порогах будинків. Водії виходили з тачок, щоб поглянути, що відбувається. Фліки стримували натовп, вулицю перекривали вантажівки. Жанна бігла далі. Помахала посвідченням. Пройшла перший блокпост. Пробігла вздовж пожежних машин. Пройшла другий блокпост і повернула на рю Монсе.

У неї обірвалося серце. З вікон останнього поверху будівлі посеред вулиці виривалися язики полум’я. Без сумніву, № 18. Вона відступила на ґанок і ледве не зблювала, охоплена панікою.

Вона почекала кілька секунд і попрямувала далі, вже задихаючись від диму. Ніч гусла, перетворюючись на чорну млу. Туман розривало помаранчеве потріскування. Червоний борт. Білі хромовані деталі фургонів. Біля заднього боку однієї з машин стояла постать. Жанна гукнула. З горла не вирвалося жодного звуку. Вона поплескала пожежника по плечу.

Йому не було й двадцяти років. Жанна знову простягнула посвідчення. Цієї миті такий жест нічого не означав, але кольори французького прапора завжди справляли враження. А вона вивчала достатньо справ про підпал, щоб зблефувати:

— Жанна Коровська, слідча суддя.

— Слідча су?..

— Хто начальник бригади?

— Майор Корм’є.

— Де він?

Хлопчина відповів, перекрикуючи ревіння гідрантів:

— Думаю, в будинку.

— Жертви є?

Від кожного слова пекло в горлі. Пожежник туманно махнув рукою.

— Невідомо. Пожежа почалася на останньому поверсі.

— Це будинок номер вісімнадцять?

— Ага.

— Всіх евакуювали?

Хлопчина не встиг відповісти. Вулицю струснув вибух. На дорогу полетіли іскри. На тротуар і дах пожежної машини посипались уламки скла, наче град. Жанна рефлекторно зігнулася й схопилася за пожежника.

— Тут не можна залишатися, мадам!

Вона не відповіла. Вирячивши очі, вони витріщалася на понівечений полум’ям фасад. Із випатраних вікон валили чорні клуби. Жовтаві гребені гризли рами. З будівлі спазмами вихоплювалися хмари попелу, дрібних уламків, іскорок. Останнього поверху не було видно: він тонув у темних випарах. Поверх Франсуа...

Жанна пошукала поглядом уцілілих мешканців будинку. Побачила їх трохи далі, скупчених, наляканих, поруч із машиною швидкої: люди в білих халатах надавали їм першу допомогу. Тена серед них не було. Жаннині думки штовхалися в голові. Одного разу вона бувала в судді вдома. Він облаштував горище та перетворив квартиру на дуплекс. Його кабінет розміщувався в мезоніні без вікон, куди можна було потрапити лише зсередини. Можливо, вогонь застав його там. Пожежники ніяк не могли знати про цей закуток — поверх у поверсі...

Жанна опустила очі й помітила страхувальний трос, яким бригади, задіяні в гасінні пожежі, приєднувалися до вантажівок. Вона відштовхнула молодого пожежника й пішла за тросом. Той привів її до наступної машини. Жанна плюскала по калюжах. Кожен удих приносив страждання. Біля входу в будинок № 18 загін чоловіків поливав охоплені вогнем стіни, перехрещуючи струмені гідрантів.

Жанна відчинила дверцята пожежної машини. Знайшла куртку, каску, рукавиці, чоботи. Вдягнулася не роздумуючи. Колись вона проходила стажування в паризьких рятувальників. Вічне її бажання знатися на технічних аспектах справи. До неї поверталися спогади. Але не зовсім. Вона вже й не пам’ятала, як застібнути каску з опущеним захисним склом та напотиличником. Натомість добре пригадувала, чому важливо вдягати дихальну маску. Вона схопила балон із повітрям. Прикріпила його догори дном. Вставила клапан в отвір у масці. Налаштувала, злегка підвищивши, тиск. Насамкінець застібнула довкола пояса ремінь. Лом. Сокира. Вогнегасник. Пожежник як пожежник.

Жанна побігла до будинку — ніхто не звернув на неї уваги. У голові крутилося: «Це божевілля, божевілля, божевілля...» Тоді внутрішній голос затих, поступившись місцем чистим відчуттям. Шкіряна куртка важила цілу тонну. Від кисню пересихало в роті. Навколо було спекотно. Жанна підвела погляд. Візором заборола стікала вода, що хльоскала рвучкими бризками. Вогонь охопив усі поверхи. З вікон четвертого та п’ятого поверхів виривалися кількаметрові стовпи полум’я, а хвилі з гідрантів, здавалося, не були ні до чого придатні.

Жінка пірнула в будинок. Нічого не видно. Все одно пішла вперед. Помітила щось схоже на поштові скриньки праворуч. Вона не відчувала жодної тривоги. Форма навіювала враження непереможності. Жанна дійшла до сходів. Усе було охоплено вихором диму, густого, наче смола. У цьому вирі відлунювало потріскування й ревіння. Вона розштовхала пожежників. Помчала сходами.

Другий поверх.

Обвела поглядом сходовий майданчик. З верхніх поверхів падали палахкі уламки, спалахами висвітлюючи руїни. Піднялася далі. Досі трималася за страхувальний трос та шланги, що зміїлися нагору.