Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 28)
— Точно не ми. Що робимо?
— Скажи їм, що прокурор дасть пресконференцію вранці післязавтра, у понеділок. У нас немає вибору: доведеться все розповісти. Це буде швидко, судячи з того, скільки нам відомо.
Флік пішов. Тен узяв Жанну під руку й шепнув:
— Ходімо. Вийдімо ззаду.
За кілька хвилин вони знову стояли на ґанку на рю Сів’яль.
— Я подзвоню тобі, коли отримаю всі дані, і ми підемо десь поїсти на цих вихідних, добре?
Як і першого разу в лабораторії Павуа, до Тена повернулася його природна жвавість. Жанна осадила його:
— Знайди вбивцю. Це не іграшки.
Усмішка зникла з його обличчя. Так, це були не іграшки. На кону були життя наступних жертв, суддя про це знав. Годинник цокав, і циферблат у цього годинника був кривавий, а стрілки — кремнієві.
Жанна попрощалась і пішла до своєї машини в зміненому стані. Вона чіплялася за дві думки.
Перша. Поспати кілька годин, закинувшись снодійним. Друга. Притиснути Антуана Феро й витягти з нього правду.
Не час гратися в музейних мадонн чи сполоханих коханців.
У гру вступає закон і кара.
22
Наступного ранку вона зрозуміла, що все це неможливо.
Допитати Антуана Феро — неможливо. Він ховатиметься за медичною таємницею. Зізнатися йому у своїй справжній професії — неможливо. Вона втратить його назавжди. Відкрити йому, що вона розпорядилась обладнати його кабінет мікрофонами через любовні переживання. НЕМОЖЛИВО.
Залишався інший вихід: розповісти про все Тену й передати естафету. Окрім сорому від зізнання у своїй жалюгідній махінації — жучках, статусі покинутої жінки — і у своєму збоченні — цілих ночах слухання чужих секретів, — це нічого не дасть. Тен не зможе викликати Феро на допит. Не зможе скористатися жодною інформацією із записів. З однієї простої причини: ЦІ ЗАПИСИ БУЛИ НЕЛЕГАЛЬНІ.
Жанна взяла телефон, щоб подивитися, котра година. 10:20. Неділя, 8 червня 2008 року. Вона потерла обличчя. Хімічне похмілля. Напередодні ввечері вона перерила шухляду, шукаючи снодійне. «Ксанакс». «Стілнокс». «Локсапак». Сон огорнув її, наче гіпсовий саван, що миттєво затверднув. Тепер вона ледве продерла очі, хрускаючи уявною кіркою на повіках.
Жанна важко встала й попрямувала на кухню, тягнучи за собою страшенну мігрень. «Доліпран-1000». «Еффексор». Кава. Ні, чай. Повернулася спека. Задуха, яка вже заповнювала найменші щілини квартири. Чайник. Листя юньнанського чаю. Заварник... Механічно виконуючи ці дії, Жанна повторювала собі, що не може нічого вдіяти. Нічогісінько.
Окрім, можливо, одного...
Вона поставила чашку і заварник на тацю й повернулася до вітальні. Всілася на дивані та почала продумувати стратегію. Вона могла зіграти в дурочку. Передзвонити Феро. Призначити зустріч. Невинно потеревенити з ним. Підвести розмову до серії вбивств. Але на яких правах? Вона начебто працювала в агентстві комунікацій. Звідки вона могла знати про ці вбивства? І навіщо психіатру ділитися з нею своїми думками? Вони були ледве знайомі.
Жінка задумалась. Сонячні промені плямами просвічували крізь світлі штори. Сяйво все пожирало. Палахкотіння, яке розпалювало ранок до неймовірних температур. Удень буде не продихнути.
Жанна пригадала, що на місці злочину були журналісти. Взяла ноутбук. Вийшла в Інтернет. Щотижневик «Ле Журналь дю Діманш». На обкладинці номера за 8 червня — заголовок: «Варварське вбивство в 10-му окрузі». Жанна купила випуск, розплатившись кредиткою. Завантажила файл. У рубриці «Новини», на сьомій сторінці, коротко описували події на рю дю Фобур-дю-Тампль. Автор замітки майже нічого й не знав. Він не писав ні про попередні вбивства, ні про канібалізм. Ці дані мали оприлюднити в понеділок уранці на пресконференції прокурора.
Чи читав Антуан Феро цю статтю? Чи слухав ранкові новини по радіо? Якщо так, чи пов’язав їх із Хоакімом, сином свого пацієнта? Жанна вирішила зімпровізувати. Набрала його номер. Автовідповідач. Поклала слухавку, не залишаючи повідомлення. А Тен? Вона зателефонувала йому. Теж автовідповідач. Цього разу сказала:
— Це Жанна. Вже полудень. Набери, щойно будуть новини.
Більше робити було нічого. Окрім як спостерігати за неділею, що минала з розпачливою одноманітністю. Щоб чимось себе зайняти, Жанна взяла ноутбук і переслухала ті два ключові сеанси. Перший — соло батька:
Перша година. Знову набрала Антуана Феро. Автовідповідач. Цього разу Жанна залишила повідомлення якомога нейтральнішим тоном. Просто попросила передзвонити. Кладучи слухавку, вона закусила губу. Психіатр, певно ж, мав на сьогодні інші справи, аніж цяцькатися з нею. Мабуть, шукав іспанця та його сина по всьому Парижу, щоб переконати їх здатися поліції...
Жанна пішла в душ, нарешті налаштувавшись на справжню недільну каторгу. Ніяк не відкрутитись. Треба було їхати до матері в її медичний заклад. Вона не навідувалася туди вже три тижні, вигадуючи відмазки, щоб уникнути поїздки до Шатне-Малабрі. Ці приводи були не для матері — та вже давно нічого не розуміла, — а для самої себе. Жанна завжди вважала, що
Вона пообідала на кухні стоячи. Миска білого рису. Помідори чері. Вона ненавиділа такі дні. Секунди, хвилини, години накопичувалися, утворюючи суцільний сталактит самотності. Вона не говорила. Не вмикала радіо чи телек. Її думки розбухали, розросталися, поки не починали відлунювати по всій квартирі. Жанні здавалося, що вона божеволіє. Чує голоси. Хіба що то вона просто говорила сама до себе, наче стара бабуся.
Колись вона бачила на одному англійському каналі документалку про самотність у місті. Жінка років за сорок говорила на камеру, сидячи в себе на кухні:
— З якого моменту можна говорити про справжню самотність? Коли вже в четвер починаєш боятися прийдешніх вихідних. Коли вся субота обертається довкола походу до супермаркету. Коли доторк до руки колеги з офісу позбавляє спокою на цілий вечір...
Жанна здригнулася, кладучи миску в посудомийку.
Друга година. Досі жодного дзвінка. Ні від Феро, ні від Тена. Вона спробувала розгорнути книжку. Ніяк не вдавалося зосередитися. Завдяки снодійному трохи подрімала, відтягуючи поїздку. Прокинулась о 15:30. Із пом’ятими, наче обгортка від цукерки, думками. Схопила ключі від машини, айфон. Замкнула квартиру. І глибоко вдихнула.
Виїзд із міста на Порт-д’Орлеан. Двадцяте шосе. Жантії. Аркей. Кашан... Назви міст змінювали одна одну, але краєвид лишався тим самим. Запилюжене передмістя. Брудні будинки. Звичні безлисті платани, що ледве трималися на сонці, намагаючись приховати всю цю потворність. За площею Круа-де-Берні показались автомагістралі. Мости. Розв’язки. Назви ще віддаленіших міст. А попід ними — море запечених дахів, кам’яних блоків. Усе це, здавалося, шкварчало на сірій пательні.
За кілька кілометрів Жанна виїхала на авеню де ля Дівізьйон-Леклерк, що в Шатне-Малабрі. У його кінці розташовувався пансіонат «Альфедія». Модерна будівля, похмура й безколірна, нагадувала якийсь мотель на приміській трасі. На підсвіченій вивісці було написано: «Резиденція для пенсіонерів», але місцина радше скидалася на людське звалище. Напівбожевільня, напівпритулок для смертників.
У фоє крізь брудні вікна приймали сонячні ванни звичні лежачі. Нерухомі, з незворушними поглядами, з такими зморщеними обличчями, що нагадували клубок пряжі. Вони вже нічого не бачили. Не думали. Жанна завжди вважала, що маразм, хвороба Альцгеймера і всі ці слабоумства були дарунком небес, який дозволяв не бачити приходу смерті. У такому віці щастя полягало в тому, щоб розучитися рахувати. Роки. Дні. Години. Вегетативний стан, у якому кожна секунда — це окреме життя.
Вона вийшла на службові сходи та ковтнула кілька прольотів. Дісталася третього поверху, промайнула не дивлячись повз живих мерців у залі з телевізором, а тоді стрімголов увірвалася до материної кімнати.
Кислотні кольори. Дешеві матеріали. Витребеньки, призначені зробити приміщення більш домашнім. Щоразу, буваючи тут, Жанна думала про фараонів, яких ховали з особистими речами та рабами. Гробницею була ця кімната. Рабом — вона.
— Привіт, мамо. Як справи?
Вона зняла піджак, не чекаючи на відповідь. Підвела матір, легеньку, як пір’їнку, зате з кам’яним обличчям. Підклала їй під спину подушки. Старенька її не бачила. І Жанна, у якомусь сенсі, теж її не бачила. Усі ці роки, що навідувалася сюди. Лише відмічала територію, відвойовану смертю. Мінус один кілограм. Трохи більше обвисла шкіра. Випнута кістка...
Жанна сіла й утупилася за вікно. Там змагалися за простір липи й сосни. Навіть ці дерева здавалися зараженими розпадом і стражданням. Вона усвідомила, що в кімнаті тхне. Сморід хавки, сечі, ліків. Вона не стала відчиняти вікно. Який сенс? Надворі, мабуть, плинули ті самі запахи. Залишалося просто звикнути. Як альпіністи піднімаються на висоту — поетапно.
Час спливав. Жанна застигла. Вона не вмикала телевізор: пообідні недільні передачі прикінчили б її. Не дивилася вона й на ту маленьку сіру річ, зариту в затовсті ковдри. Спека здавалась їй нестерпною, а вигляд цієї закутаної жінки при смерті посилював її нудоту.