Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 26)

Були й інші симптоми. Знову голос Феро: «Займенникова інверсія. Повторення запитань. Ехолалія. Навіть його обличчя: ви помітили, як воно спотворилося, коли говорив інший...»

Сам цього не знаючи, Тен вийшов на слід Хоакіма.

Того, що живе всередині нього...

— Що в тебе на думці? — запитала жінка.

— Анічогісінько. Я дізнавався: гіпотеза про вбивцю-аутиста не тримається купи. Він не зміг би мислити настільки структуровано, щоб організувати такі вбивства. А головне, хворі з таким діагнозом можуть поводитись агресивно, якщо їм загрожують, але не коять наперед замислених убивств.

— Може існувати якийсь зв’язок з амніоцентезом?

— Ні. Лабораторії Павуа не виявляють таких генетичних аномалій. Навіть не доведено, що аутизм пов’язаний з проблемами в генотипі. Думки спеціалістів розходяться.

— Повернімось до першої жертви. Ти думаєш, що вбивця перебував у її закладі, коли був дитиною?

— Ага. Але це теж глухий кут. Наш клієнт — дорослий. Значить, мав лікуватися там як мінімум двадцять років тому. А тоді центру ще не існувало.

Тен постукав пальцями по поштових скриньках. Вони були дерев’яні й нагадували шпаківні, які вішають у парках.

— А написи?

— Новин від експертів немає. Але я не сподіваюся на це діло. Чувак вигадав собі нову мову. Якусь безглузду фігню. Навіть якщо ці знаки нагадують алфавіт.

— Почекай на звіт від спеціалістів.

Тен знизав плечима.

— Більше мені немає чого робити.

Він знову взявся намотувати кола. Менш знервовано, менш рішуче. Вони поверталися до простору розмислів. Неясних відчуттів. До імпресіоністської стадії.

— Інтуїція підказує мені, — нарешті зізнався Тен, — що всі ці історії об’єднані однією атмосферою. Це повернення в доісторичні часи. Людський регрес. Обставини злочинів скидаються на ритуальні жертвоприношення. Місця — паркінги, підземелля — нагадують печери. У цьому сенсі майстерня вписується в загальну картину.

— Чому?

— Сама побачиш. Є ще одна деталь. Судмедексперт каже, що кістки жертв роздробили кремнієм. Чи якимось кам’яним знаряддям. Ще він поламав кістки, щоб висмоктати мозок. Наш кадр реально вважає себе первісною людиною з канібальськими нахилами. Що й становить зв’язок зі спеціалізацією Франчески Терсії, скульпторки. Усе веде нас до чогось архаїчного, допотопного. Навіть аутизм можна вважати регресом...

Жанну охопила нетерплячка:

— Ну, ходімо?

Тен запитав із навісною посмішкою:

— Тобі це подобається, еге ж?

— Що?

— Холодне м’ясо.

Жанна вперлася:

— Не особливо.

— Ага, не тринди. Добре, ходімо.

— Ні. Чекай. Хочеш сказати, я стерв’ятниця?

Тен повернувся. У його усмішці з’явився відтінок ніжності.

— Ти не помічала, що ти злегка... смурна?

— Смурна? Та ні.

— Скажімо, ти не дотепниця.

— Всяке буває.

— Можу посперечатися, що ти навіть не знаєш жодного анекдоту.

— Та знаю. Купу.

— Слухаю тебе.

Жанна задумалась, прикидаючи абсурдність ситуації. На порозі місця злочину вона ламала голову, намагаючись підшукати якийсь хороший жарт. Але вона хотіла довести цьому придурку, що вона не така, якою здається. Спрагла крові суддя. Самотня жінка. Нікчема з чорними думками. Травмоване дівчисько, яке постійно рахує подумки в лісі тиші...

— Знаєш, у чому різниця між автоматичною системою поливу та жінкою, якій пропонують анальний секс?

— Ні.

— Ні в чому.

Жанна почала повільно хитати головою на знак незгоди, наче садова поливалка.

— Цик-цик-цик-цик-цик-цик...

Тен розреготався.

— Ходімо. Подивимося на ту різню.

21

Перше приміщення було забите розкладеними на полицях головами, які представляли різні епохи, різні емоції, різні галузі. Тут можна було впізнати знаменитостей зі світу кіно, телебачення, політики. Але найбільше — людських пращурів. Були тут також керамічні голови без шкіри, з м’язами, на яких шпателем накреслили борозни.

— Дивись під ноги.

Жанна йшла за Теном серед цієї химерної фауни. Фліки натягували вздовж етажерок сигнальну стрічку, намагаючись нічого не скинути. Усі штовхалися ліктями. У повітрі застиг запах глини, тирси, хімікатів.

Друга кімната була ще дивніша.

Уздовж стін вишикувалась армія помаранчевих тіл у різноманітних позах із байдужими каучуковими обличчями. Кожну фігуру оточувала кірка з того самого матеріалу, що нагадувала еластичну ауру. На підлозі лежали порожнисті тулуби, гнучкі кінцівки. Зліпки. Жанна пам’ятала, яку техніку тут використовують. Митці з майстерні спочатку виліплювали тіло з глини, а тоді робили гумову форму. Ця форма, у свою чергу, слугувала для виготовлення силіконової статуї.

У третьому приміщенні й відбулося жертвоприношення.

Тен попросив криміналістів у білих комбінезонах:

— Можете на секунду залишити нас?

Чоловіки мовчки вийшли. Жанна пішла за колегою — і була шокована видовищем, яке перед нею розгорнулося. Першою думкою, яка передувала навіть жаху від різні, було те, що цього разу на бенкет завітали первісні люди — справжні вихідці з доісторичних часів. Жертва досі висіла головою донизу посеред кімнати, а довкола неї стояли люди у звіриних шкурах, застиглі, німі спостерігачі. Волохаті мисливці з випуклими надбрівними дугами, з випнутими щелепами, що тримали на плечах козуль чи розмахували рибинами на кінці гарпуна. Їхня постава була водночас скромна та переможна. Гомініди, горді своїм черговим тріумфом над природою.

— Здуріти можна, скажи? — прошепотів Тен.

Жанна коротко кивнула замість відповіді. Вона затримала дихання й оглянула жертву. Та була гола.

Підвішена до стелі за ногу.

Убивця скористався вже наявною системою блоків, вочевидь, призначеною для підвішування скульптур. Та й сама жінка була схожа на розфарбовану статую. Біла шкіра, синюшні гематоми, чорні смуги контрастували на її тілі. Вільна нога загадковим чином згиналася до живота, наче в бігуна на стартовій позиції. Моторошна деталь: судмедексперт уже встиг почепити на її вухо градусник із термопарою, щоб виміряти тимпанічну температуру.

Жанна продовжила огляд. Убивця розпанахав своїй здобичі черево від пресу до паху та витягнув кишки, затуливши ними обличчя. З-за них прозирало набрякле, фіолетове лице жертви. І зяюча рана на горлі...

Жанна спробувала відтворити події. Або вбивці завадили — він не встиг завершити справу. Або ж він змінив свій modus operandi — це також можливо. У кожному разі, він не зняв жінку й не розчленував її. Лише задовольнився тим, що повиривав шматки плоті зі стегон, пахвини, сідниць. Мабуть, щоб з’їсти їх.

На підлозі були сліди крові, клапті плоті, тканин — відкинутих чи виблюваних. Кістки й хрящі, подряпані, обсмоктані. Цього разу не було ні вогню, ні варварського шашлика. Канібал задовольнився сирою їжею.

Жанна роззирнулася. На стінах над етажерками з інструментами та матеріалами виднілися криваві знаки. Такі собі дерева з різноманітними гілками, що утворювали нескінченний ряд іксів та ігреків. Ці повторювані символи ще більше нагадували хромосоми в каріотипі.

Нарешті вона вдихнула й усвідомила, що запахи розчинників і смоли перебивали сморід крові та плоті. Невелика втіха... Жанна повернулася думками до божевілля вбивці. Про себе вона не кликала його Хоакімом. Тепер, зіткнувшись лицем до лиця з цим жахіттям, вона не могла переконати себе, що чула голос того, хто його скоїв.

Убивця звертався до прадавніх богів. Можливо, так він намагався врятувати свою душу. Чи планету. Чи, може, весь людський рід. Жанна пригадала Герберта Малліна, американського серійного вбивцю, який вірив, що завдяки жертвоприношенню запобігає землетрусам і визначає ступінь забруднення повітря по нутрощах загиблих.