Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 25)
— Іще одне?
— Іще одне вбивство з канібалізмом.
— Де?
— Метро «Ґонкур». Рю дю Фобур-дю-Тампль. 10-й округ. Мені подзвонив заступник прокурора. Він знав, що я веду перші дві справи.
Жанна не відповіла. У її голові вже крутилися коліщатка. Мозок блискавкою розітнув здогад.
Убивцею-людоїдом був Хоакім.
Чи радше «чоловік-дитина», який у ньому жив.
Жанна стримала крик, що ледь не вирвався з її горла, і мовила:
— Давай адресу.
20
Поки Жанна заїхала додому освіжитись і перевдягтися та дісталася до місця подій, була вже восьма вечора. Вона припаркувалася не на рю дю Фобур-дю-Тампль, 111 (це була офіційна адреса місця злочину), а по інший бік відповідної групи споруд, звідки можна було по-тихому потрапити до мережі дворів і будівель, подалі від поліцейських фургонів та прожекторів.
Задній вхід охороняло лише двоє фліків. На Жанну чекав Франсуа Тен.
— Що в нас? — накинулася на нього суддя без жодних преамбул.
— Жінка. Перерізане горло. Розчленована. Поїдена. Це він. Точно.
— Як її звати?
— Франческа Терсія.
— Вік?
— Старша за інших. Тридцять чотири роки.
— Вона працювала в медицині?
— Ні. Мисткиня. Скульпторка аргентинського походження.
— Де саме її знайшли? На парковці?
— Ні. У майстерні, де вона працювала. Це в глибині подвір’я, он там.
— Що за мисткиня?
— Незвичайна. Взагалі-то це майстерня для палеоантропологічної реконструкції. Там відтворюють доісторичних людей у гіперреалістичній манері. Такі хріновини з силікону й шерсті, реально стрьомні. Її вбили поміж цих кроманьйонців і неандертальців.
Жанна чула про цю майстерню, мало не єдину у світі. Читала статті про жінку, яка її заснувала. Вона не пригадувала її імені, але мисткиня була спроможна відтворити обличчя людини, померлої 30 000 років тому, спираючись виключно на викопаний череп і виліплюючи лицьові м’язи з вологої глини.
Та була ще одна причина, з якої Жанна могла знати мисткиню:
— А ця майстерня, — зауважила вона, — ніколи на нас не працювала?
— На нас?
— На кримінальну поліцію. Реконструкція тіл за скелетами. Вони використовують спеціальні програми.
— Не знаю. Шефиня на місці. Її й запитай.
— А про жертву що відомо?
— Поки нічого.
Тен стояв, опершись на стіну поруч із поштовою скринькою та заклавши руки за спину. На ньому було поло «Lacoste» й полотняні штани. Світла не вмикав. Його обличчя тонуло в сутінках. Неможливо було вгадати його настрій, хіба що в голосі досі вчувалися суперечливі нотки. Роздратованість. Збудження. А також задоволення від того, що Жанна була під рукою. Поки з’являтимуться трупи, вона прибігатиме до нього кабанчиком...
— На вигляд, — розпитувала Жанна, — вона така ж, як інші?
— Складно сказати. Молода. Шатенка. Тілиста. Досить симпатична. Я бачив фото... за життя. Убивця має свій тип, це точно, але це й не дивно. Можливо, він обирає їх із причин, про які ми навіть не здогадуємось, і...
— Ти перевірив те, про що я тебе просила?
— Ти мала рацію тільки в одному: вбивця вкрав амніотичну рідину з лабораторії Павуа.
— А в іншому?
— Ти помилялась. Ми отримали аналізи ДНК: убивця — чоловік. Щоразу той самий, звісно ж.
«Це чоловік, — подумала Жанна, — і я знаю його ім’я...»
— ДНК більше нічого нам не дає?
— Точно не його особистість. Чувака в базі немає, чого й можна було очікувати.
— Він не страждає ні на яку генетичну аномалію? Чи особливість?
— Хрін там, стандартний типаж. Усе чисто.
— І це все?
Тен зітхнув, відклеївся від стінки і почав походжати туди-сюди.
— Це все, — відповів суддя крізь зуби. — І цього дуже мало. Ані найменшої зачіпки. Ні фото, ні свідків. Ніхто не бачив когось із жертв разом із підозрілим типом. Чи навіть просто з незнайомцем. У контактах теж нікого. Ні в телефонах, ні в Інтернеті. Цей чувак — якийсь невидимець. Матеріалізувався, приніс жертву, дематеріалізувався. — Тен клацнув пальцями. — Ось так.
— Ви
Слідчий суддя став обличчям до Жанни, засунувши руки в кишені. Жінка бачила його проти світла, але його очі яскраво блищали.
— А ти як думаєш? Райшенбах перерив усі дані про дівчат. Кредитки. Чекові книжки. Дзвінки з мобільних. Ми навіть перевірили їхні маршрути в службі прокату великів, де вони мали абонементи. Нічогісінько. Можемо тільки йти від зворотного. Вони не були знайомі. І не перетиналися з нашим клієнтом до вбивства.
— Це точно?
— У кожному разі, вони не мали спільних знайомих за останні пів року. До того ж у двох із них соціальне життя було досить-таки скромне. Одна була заміжня. За вчителем в’єтнамського походження. Друга щойно розлучилася. Шлюб тривав два роки. Дітей не було. І вона спала з тим товстуном із лабораторії.
— Ви допитували колишнього чоловіка?
— Жанно, ти говориш про банальні речі. А це вбивства іншого масштабу. Щось геть незвичайне, шариш?
Так, вона шарила.
— Усе вказує на організованого вбивцю. Попри різню на місці злочину, в нього холодна голова. Він визначив жертву. Спостерігав за нею. Вистежив її та заскочив у потрібний момент. І все це з причин, відомих лише йому самому.
— Не може бути, щоб ви геть нічого не знайшли.
Тен знову сперся на стінку біля поштових скриньок.
— Окей, — мовив він. — Є одна деталь.
— Яка?
— Аутизм.
— Поясни.
— Я отримав точніші відомості про роботу першої жертви, Маріон Кантело. Її заклад опікується виключно дітьми з РАС, розладами аутичного спектра.
— А в чому зв’язок із другою жертвою, Неллі Баржак? — простодушно запитала Жанна. — Чи з убивцею?
— З Баржак — не знаю. Але перевернуті руки вбивці можуть бути симптомом аутизму. Він ходить на чотирьох кінцівках і розвертає долоні в бік ступень.