Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 16)
Тим часом Бронко, мовби намагаючись утримати рівновагу, змахнув руками, вдаючи, що перечепився, зачепив боком віцеконсула, враз випростався, вибачаючись, і зиркнув на мене вдавано п’яним поглядом. Я не помітив, як він це зробив, але не мав сумніву, що йому вдалося. І я вже готовий був кинутися на нього, щоб відібрати гаманець, коли встиг побачити, як Бронко хитнув головою і дав знак губами, що нічого не вийшло. Я завмер на місці, вагаючись, чи правильно відчитав його знаки. Бронко тим часом, хилитаючись, відчалив до буфету і, опершись на нього ліктями, дивився у мій бік. Віцеконсул якраз завершив гру, вихилив келих, розгорнув книжку, вийняв з неї п’ятдесят золотих і виклав на стіл. Бронко дивився на цю сцену з виряченими очима. Він ніколи, мабуть, і уявити собі не міг, що хтось триматиме гроші в книжці. В Зяблова гаманця не було.
— Все, більше не граю,— сказав Зяблов, встаючи з-за столу.— Досить програвати.
Німець сказав, що ще продовжить гру. Коли Зяблов зробив кілька кроків від столу, то наштовхнувся на мене. Він усміхнувся і промовив дещо хмільним голосом:
— А ось і ви! — Помітивши моє здивування, додав: — Ви ж знаменитий нічний репортер? Я вас упізнав. Чого вже там. Не думав, що можна побачити вас у такому закладі.
— Чому? Недарма ж мене прозвали нічним репортером.
— Бо про цей заклад ви точно не напишете. Я маю рацію?
— Про цей ні,— погодився я.
— Ну, от бачите. Я хочу вас пригостити. Ви не проти? — І не чекаючи моєї згоди, гукнув: — Кельнер! — Тоді до мене: — Що вип’ємо? Я пропоную шкоцьке[38] віскі.
Я пригадав напій, яким пригощав мене Бронко,— чи й тут подають трунок за «старовинним шкоцьким рецептом»?
Ми відійшли набік, ближче до широкого вікна, що виходило в сад, і сіли за столик. Зяблов поклав біля себе книжку. Цього разу лицевим боком — «Майн кампф», та ще й на металевій клямрі.
Я усміхнувся:
— Вивчаєте ворога?
— Чому ворога? Ще невідомо, хто кому друг, а хто ворог.
Кельнер приніс нам напій. Як і варто було сподіватися, то був самогон від Бронка. Але цілком добрий.
— Чому консул, призначений до Львова, досі у Варшаві? — поцікавився я.
— А ви добре поінформовані. Звідки? Адже в газетах про це не писали.
— Доводиться вишпортувати інформацію з різних джерел.
— Ви запитали тому, що зайнялися вбивством Коса?
— Чому ви вирішили, що то було вбивство?
Він зблиснув очима.
— Якби то був нещасний випадок, ви б там не нишпорили,— усміхнувся він.
— О, бачу, що й ви добре поінформовані. Хтось там побував ще переді мною.
— Точніше, перед другим вашим візитом. Ви там випадково нічого не прихопили?
Він мене пронизував яструбиним поглядом.
— А що? Забракло вам однієї папки? — тепер усміхнувся я.
Він похитав головою і сказав:
— Я так і думав.
— Ви про папки? Чому ви їх забрали? Який стосунок маєте до тих людей, які зібралися емігрувати?
— Ми їм помагаємо. Консул Єлісєєв, власне, цим і займається у Варшаві. Переправляє сюди євреїв-утікачів з Чехословаччини.
— І у цьому полягав ваш контакт з Деккером і Косом?
— Ви так одразу хочете багато довідатися? А який мені інтерес посвячувати вас у наші справи?
— Інтерес може з’явитися.
— Так, звісно… Може. Що б ви сказали, якби я вас найняв як детектива?
— То залежить, що ви маєте на увазі.
— Знайти Деккера. Отримаєте тисячу золотих.
Не зле, подумалося мені. Це вже третя особа, яка мене наймає в одній і тій самій справі.
— Я можу погодитися. Але хотів би, щоб ви від мене нічого не приховували.
— Скажімо так, я не приховуватиму того, що стосується Деккера.
— І Коса теж.
— Гаразд. Але і ви не повинні ділитися ні з ким своїми знахідками, не повідомивши передусім мене. Домовились?
Я вдав, що погоджуюсь, і відповів:
— Я на поліцію не працюю.
— Але з комісаром товаришуєте?
— Це давня дружба. Я помагаю йому розслідувати зґвалтування і загибель дівчат від рук маніяка. Які причини були в Деккера зникнути?
— Думаю, він злякався долі Коса. Той, хто вбив Коса і доньку Кисіля, міг мати такі ж плани і щодо самого Деккера.
— Тобто ви не допускаєте, що вбити їх міг Деккер?
— Чому ні? Цілком допускаю. Вони працювали в одному напрямку і були конкурентами.
— А якщо все ж не Деккер убивця? Кого він міг би боятися?
— Ну, наприклад, того ж Кисіля. Або… євреїв. Він не був чистим на руку. Гроші, мабуть, взяв, а документи на виїзд не оформив.
— Скажіть, а ті депозити, які залишали у вас євреї, що виїхали… Вони всі потрапили в руки їхніх власників?
— Ми всім відправили їхні пакунки. Це наш обов’язок. Захланна буржуазна Польща вирішила бідолах пограбувати. А ми знайшли чудовий спосіб, як помогти людям.
— Однак місцева єврейська громада запідозрила, що тут діло нечисте. Бо ті, що виїхали, досі не дали про себе вістки.
Віцеконсул похмуро похитав головою.
— Ви вже й з єврейською громадою поспілкувалися? За нашою інформацією, вони всі сіли в Констанці на корабель. Однак ви ж знаєте цей хитрий народ. Куди вони поїхали — це одному Богу відомо. І вони правильно роблять, що не сповіщають свої родини. Бо це нікому не вигідно. Головне, що вони будуть урятовані від нацистів. Ось.— Він присунув до себе книжку, відстібнув клямру і розгорнув, середина книжки була акуратно вирізана за розміром банкнотів і набита сотками, віцеконсул добув звідти три папірці і простягнув мені.— Це вам завдаток. Збирався ще на них грати, але вчасно зупинився.
— Оригінально,— промовив я.— Книжка в ролі гаманця. А я вже думав, що ви Адольфа читаєте.
— Я прочитав його раніше. Коли відшукаєте Деккера, не пошкодуєте. Совєтські люди вміють бути вдячними.
— У Деккера була коханка,— згадав я.— Не знаєте, хто вона?
— Ні. Він з нею ніколи не з’являвся.
— І останнє запитання. Навіщо вам Деккер? Чому ви його хочете знайти?
— Бо не хочу, щоб він скінчив, як Кос. Хочу його знайти раніше за…— Він замовк.
— Раніше за кого?
— Я вже казав. Раніше за Кисіля і єврейських бойовиків.
— А що у вас було з Косом? Чому ви йому погрожували?
Зяблов спалахнув.
— Це що? Покійниця вам на спіритичному сеансі повідомила?