Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 15)

— А шо то аж два номери?

— Той другий мого товариша.— Я не хотів казати, що вона буде телефонувати до поліції.

— Добре. Ти файний хлоп. Шо нині робиш?

— Ніц.

— Можу піти до тебе.

— Нині в мене вже є гостя,— усміхнувся я.— Але буду про тебе пам’ятати.

— Ти мене збуджуєш. Справді збуджуєш,— залопотіла вона, пригортаючись.

— Я знаю, ти це кажеш кожному. Але мені не мусиш. Я не ловлюся на такі штучки.

— Які штучки? Я щиро!.. Ти свиня. Але задля Аґнєшки я тобі пробачаю. Хоча… Вона клієнтам себе називала Ан-же-­ліка! Ми всі тут трішки дурнуваті. Ну, чао-какао!

3

В мороку ночі ховає Львів світ нічних птахів, життя яких плине затаєним нуртом в спелюнках і криївках, неприступних для людей з іншого кола. До такого світу мороку належать і таємні доми гри, бувальці яких можуть походити з різних суспільних верств, але їх єднає одне: всі вони залежні від гри і не здатні позбутися нестримного бажання грати, наче наркомани. Демон гри опутав їхні думки і вчинки, підкорив їх собі, газард не відпускає їх зі своїх мацаків. Для них ніч, проведена за забороненою грою в рулетку чи в карти в законспірованому помешканні,— це те, без чого вони вже обійтися не можуть і задля чого посвячують все: дім, родину, має­ток, службу.

Багато з них забувають про все настільки, що поза грою не мають жодного заняття, і вся їхня увага прикована лише до гри і до вигадування нових способів гри. Вони сплять до полудня, потім вештаються кнайпами, а як смеркне, сходяться до визначеного на той день будинку, куди доступ мають лише свої, озвучивши гасло. Гра триває до світанку, а потім втомлені, обібрані до нитки або й з вигрою вертають додому.

Ті помешкання, де відбувається гра час від часу міняю­ться. Організатор отримує оплату і організовує буфет, а зисками ділиться з господарем. Він також вербує грачів і повідомляє щоразу адресу й нове гасло.

Але казино Кисіля, хоч і діяло підпільно, залишалося на місці, все в тому ж будинку. Високе поліційне начальство, звісно, про нього знало, але мусило прижмурювати очі, використовуючи його як дуже вигідний плацдарм для спостереження за кримінальним світом і усілякими аферистами, шулерами, шпигунами, дипломатами і чиновниками. Крім того, Кисілеве лігво газарду офіційно називалося «Kasyno ziemian galicyjskich», але означало це «Клуб галицьких поміщиків», бо слово kasyno має два значення: казино і клуб. Таких клубів у Львові було багато, але в жодному з них не було казина. Тільки в Кисіля на Кривчицях. У всі ці клуби могли приходити лише їхні члени зі своїми кралями, а до Кисілевого «клубу» лише утаємничені в гасло, яке щодня мінялося.

Починалася та вечірня година, коли передмістя прокидалося для бурхливого товариського життя. Чути було співи, гру гармонії і веселі крики та регіт. Я на такі вилазки без зброї не ходжу, під маринаркою в мене дрімав у кобурі «люґер». Сутінки застеляли простір сизою поволокою. Я натиснув дзвінок двічі коротко, раз довго, втретє коротко, а після того смикнув за важіль. Прозірка на брамі відкрилася, і мене пильно обстежили. Далі захрип­лий вольовий голос промовив:

— Нині в нас день жалоби.

Я відповів не менш безглуздо:

— Буде зле, якщо я з ним не попрощаюся.

Браму прочинили. Я побачив перед собою здорового бевзя, в якому упізнав Росиного охоронця Зеня, і рушив до дверей.

— Поволютку, мій когутку,— прохрипів він, цитуючи назву еротичного фільму, який, видно, припав до його чутливої душі.

Я зачекав, він мене обійшов і вже в дверях, що вели в будинок, натиснув кілька разів дзвінок. Щойно тоді ми увійшли до просторого коридору. Цього разу нас впустила мила дівчина в рожевій сукеночці і з голими колінами. Вона ввічливо усміхалася, водночас окидаючи мене пронизливим поглядом з ніг до голови.

— Прошу пана за мною…— промуркотіла вона, демонструючи рівні, дещо повненькі ніжки.

Вона повела мене сходами нагору, вихляючи сідничкою просто перед моїм носом. Нагорі зупинилася і окинула мене здивованим поглядом — мабуть, я був перший, хто стримався і не вщипнув.

— Сюди,— сказала панна і відчинила переді мною лаковані двері.

Я вирішив вирости в її очах, обняв її за талію і за­питав:

— А що, якби ми так…

— Тільки з відома пана Кисіля,— обірвала вона мене і, крутнувшись на обцасах, пострибала додолу.

Переступивши поріг, я відразу опинився в просторій залі, де в повітрі висіли тютюновий дим і жвавий гомін. Ляскали карти по столу, крутилися рулетка, хтось час від часу щось вигукував, чоловічі голоси мішалися з жіночими.

Кельнер підніс мені на таці шампана. Бронко не звертав на мене уваги, зате звернув увагу віцеконсул. Він стояв біля столу, де четверо осіб грало в покер, курив, щось коментував. Я впізнав його за описом Кисіля і Бронка. То був опецькуватий рухливий чоловік, який, вочевидь, звик бути завше в центрі уваги. Він сипав жартами, з усіма був за панібрата, говорив то німецькою, то польською. Поки що не грав, курив, випивав і спілкувався з різними людьми. Він лише раз глипнув на мене, коли я увійшов, і від­разу відвів очі вбік. Я вдав, що цього не помітив, і з зацікавленням обстежував публіку. Серед грачів у рулетку були жінки переважно старшого віку. Видно, що то були багатійки, для яких не було трагедії в прогрі сотні-двох золотих.

— Сервус,— почув я біля себе голос Росі.— А я думаю, з ким мені випити.

Я відклав порожній келих і запитав:

— Самій нудно?

— Звісно.— Вона поманила кельнера, і ми взяли по келиху.— Можеш поки що насолоджуватися моїм товариством.

— Тільки поки що?

— Ну, бо коли Зяблов сяде за карти, тобі доведеться перебувати біля нього, щоб вчасно зреагувати на вибрик Бронка. А відтак уже увійти з ним в тісніший контакт.

— При умові, що він виявить до мене зацікавлення.

— Ну, ти ж бачиш, який він балакун. Такий без ключика в душу залізе. А разом з тим темний тип. Ну що? Ти натрапив на сліди Деккера?

— Ні. Хтозна, де він може бути. Можливо, вже кудись виїхав.

— Шерше ля фам. Знаєш таку приказку?

— І що це мені дає?

— У нього була нова пасія. От що дає. Я, на жаль, не знаю, хто вона. Один лише раз бачила на вулиці, як вони обоє сідали до авта. Білявка років так двадцять чотири — двадцять шість, вродлива, бездоганна фігура. Роздивитися її уважніше не вдалося.

— Коли то було?

— Може, місяць тому.

— Чому ти мені про це все раніше не сказала?

— Бо забула.

— Отже, він може переховуватися в тої кралі?

— Може.

Я відчув, що вона щось поклала мені в кишеню маринарки, і намацав ключ.

— Що це? — здивувався я.

— Ключ від Деккерового будинку.

— Ти про нього теж забула?

— Уяви собі. Робила порядки в кімнаті сестри і знайшла. Вона частенько бувала в нас і навіть ночувала, коли вже аж надто їй Деккер докучав.

— Ти впевнена, що то ключ саме від його помешкання?

— Ні, не впевнена.

— Я так зрозумів, що твій тато вже там побував?

— Так.

— І нічого цікавого не знайшов?

— Нічого. Деккер усе, що могло б вивести на його слід, забрав чи знищив.

— Тоді що мені там робити? Що я можу там знайти?

— Те, чого не шукав мій батько. Шерше ля фам.— Вона засміялася.— Може, якусь бодай найменшу підказку.

— Яка там адреса?

— Вона теж у тебе в кишені.

— Ти неймовірно передбачлива.

— Що є, то є.— Вона знову засміялася, а за хвилю шепнула: — Ну все. Твій час настав.

Я глянув на віцеконсула. Він якраз сів грати в покер. Ліворуч від себе поставив келих з напоєм, а праворуч книжку в чорній обкладинці. Бронко допив вино і відклав келих на підвіконня. Потім, похитуючись, вклав собі до рота папіросу, але не запалював, а кружляв довкола картярського столу. Я підійшов ближче і став неподалік віцеконсула. Писок його не замикався, він і далі жартував. Напроти нього сидів чоловік років за п’ятдесят з вольовим обличчям і похмурим, зосередженим поглядом, він спілкувався винятково німецькою. Цікаво, хто то? Спитати не було в кого: Рося далеченько, а до Бронка я наближатися не міг. Поруч з німцем сиділа фантазійна рудавка років тридцяти з великими очима і курила папіроску на довгому мундштуку. Вона теж розмовляла переважно німецькою. Я помітив, що вона двічі зиркала на мене спідлоба, чомусь намагаючись це приховати. Її довге руде волосся хвилями спадало на червоний жакетик. Невідомо, чому вона мене зацікавила.