Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 14)
В ресторації «Варшава» не було того вечора людно. Велика червоно-золота заля, притемнені світла, гомін безлічі голосів, випари алкоголю, нікотину і звуки джазбенду. На овальному паркеті кільканадцять пар ритмічно рухаються в такт екзотичній мелодії. А за окремим столиком сидять фордансерки — фахові танцюристки і дівчата, які готові скрасити будь-яке товариство,— високі і низькі, тлусті і худі, білявки, рудавки і чорнявки, Мані, Стасі, Ясі чи претензійно Віолєтти, Юлітти і Йолянти, дбайливо зачесані, яскраво намальовані і вбрані з перебільшеною витонченістю.
Ніби такі різні, а такі подібні. Вони пильно оком озирають залу, оцінюють гостей, обговорюють їх, вгадуючи, що можна чекати від того чи іншого, і чекають, коли їх запросять до товариства, де вони зможуть вдосталь наїстися і напитися, добре забавитися і «зробити рахунок» для дирекції закладу. Запросини до товариства відбуваються по-різному. Одні відвідувачі запрошують спочатку танцівниць до танцю, потім самі провадять їх до свого столика, інші пишуть білетики, які посилають через кельнера облюбованій дівчині, переважно танцівниць замовляють у кельнера так само, як закуски і напої.
Ось їхні очі зблиснули, вони випросталися і випірнули з задуми, бо їхню увагу прикувала поява нових гостей. Компанія елєґантних старших панів зайняла великий столик навпроти дівчат. Директор вітає їх з пошануванням, кельнери згинаються в уклонах, заклопотані обличчя танцівниць роз’яснює усміх. Нарешті зараз почнеться забава.
Я сів на стілець біля бару і замовив коньяк. За хвилю до мене підсіла дівиця з копицею темного волосся і цигаркою в немилосердно напацьканих вустах.
— Котику,— просюркотіла вона прокуреним голосом,— вгостиш і мене? Я Магда.
Я зміряв її уважним поглядом і запитав:
— А не скажеш, де Аґнєшка?
— Аґнєшка? — вирячилася вона на мене.— Ти з дуба впав? Нічого не чув?
— А що я мав чути?
— Та закатрупили її.
— Справді? — Я вдав неабияке здивування.— Шкода. Гарна була дівчина.
— У нас гарних багато. То як? Вгостиш?
Я кивнув барменові, й він налив їй коньяк. Ми цокнулися й випили.
— У неї була подруга…— промовив я.— Як же її…
— Сабіна.
— А-а, так-так… Сабіна. Де вона?
— А ти її знаєш?
— Нє, просто Аґнєшка розповідала щось про неї.
— Оно танцює… Бачиш — з тим грубасом?
— Йо, бачу. А розкажи мені, як загинула Аґнєшка.
Далі я почув усе те, що знав, крім одного: вона не йшла додому сама. Хтось її чекав перед виходом і хтось її проводжав. Магда його не бачила.
Тим часом музика вмовкла. Сабіна підплила до бару. Була розпашіла, а волосся прилипло до спітнілого чола. Її погляд упав на нас. Магда сказала:
— Він питав про Аґнєшку.
Сабіна спохмурніла.
— Ви не бачили, хто її проводжав? — запитав я.
— А ви шо, з поліції?
— Нє.
— То чого питаєте?
— Ми з Аґнєшкою товаришували.
— Як вас звати?
— Марко.
— А-а, то, може, ви не дали їй з мосту під потяг зіскочити?
— Йо.
— Ну, так би й казав. Вгостиш мене?
Магду забрали до танцю. Бармен налив нам по чарці, й ми випили.
— То був такий невиразний клієнт, розумієш? — казала вона.— Є такі типи, що потім неможливо ніц пригадати. Я б навіть, якби його ще раз побачила, не впізнала б. Хіба би був убраний в то саме.
— А як він був убраний?
— Та як… Світлі штани, біла сорочка, сіра блюзка і сірий капелюх. Мав тоненькі вусики. Невисокий, але моцно збитий.
— На писку були якісь ознаки?
— Я його зблизька не бачила. Він затанцював тут трохи, потім вони умовилися, він вийшов і чекав її надворі.
— Він був сам?
— Так. Сидів сам за столом. Згадала, у нього був ніс бараболькою. Так гейби перебитий.
— Куди вони могли піти?
— Звідки мені знати? Може, до готелю.
— Отже, інколи ваші дівчата йдуть до готелю з гостями?
Вона глянула на мене здивованим поглядом:
— А шо тут такого? І не конче до готелю. В кнайпах є окремі кабінети…
— Ті, які дискретно[36] називають «боксами»?
— Так. Там обслуговують клієнта вже на місці. А як виживати? Гадаєш, я за свою цілонічну працю отримую достатню винагороду? Дуже помиляєшся. Ні я, ні жодна з нас. Хіба скромну вечерю. То дівчата, що працюють в більших рестораціях, щось отримують, та й то зазвичай дуже мало — п’ять золотих за ніч. Але цього не вистачає на вбрання, на фризієра[37], на косметику. Ми мусимо мати багато суконь, від цього залежить наш успіх. Інколи за вечір я міняю три-чотири сукні. А ми ж, утримуючи себе, помагаємо ще й родині. А є такі, що мають малу дитину, яку віддали на село. Дівчата з «Баґателі» мені розповідали, що там не тільки їм не платять, а ще й гроші у них дирекція «позичає» і не віддає. І ще агенція, яка є посередником в укладанні контракту з кабаретовими артистами, бере десять відсотків від їхньої оплати протягом всього ангажементу. Але з танцівницями ніхто контрактів не укладає. Ми не маємо забезпечення ані від хвороби, ані від безробіття, тому нас можна звільняти будь-коли, залежно від фантазії власника закладу. Або навіть на жадання якогось підпилого гостя, якому не вдалося схилити дівчину на ніч.
— Гаразд,— сказав я,— контракту нема, а якусь угоду ви з дирекцією укладаєте?
— Хіба усну. Але хто б її дотримувався! Щодня з шостої вечора, часто до ранку, треба танцювати, фліртувати, молоти язиком. А за угодою мали б ми перебувати в кнайпі лише до другої ночі, але саме о цій порі починається найбільша забава. Ніколи не забракне двох чи трьох відвідувачів, які за пляшкою прагнуть забути про сірі дні. Добре, якщо досить лише танцювати з ними і випивати, але часто директор вимагав ще раз і ще раз повторити номер з задиранням ніжок для грошовитих гостей. А такі виступи — то не просто танці, бо мусять містити в собі бодай кілька акробатичних фігур, які часто залишали на тілі дівчат болючі синці.
— За які ж ви кошти виживаєте?
— Ми отримуємо оплату від гостей за танець і за товариство коло столика. Але ця оплата не є обов’язкова, тому рідко хто платить. Та й то щось дрібне. Більшість вважає, що, зафундувавши нам вечерю, вже розрахувався. Більше нам перепадає лише в таких випадках, коли танцівниця вже після закриття ресторації перебуває на жадання гостей і далі в їхньому товаристві. Щоправда, виконує функції, які не входять до її фахових обов’язків. А ще інколи дирекція платить невеликий відсоток від рахунку за випиті гостями трунки. І це заохочує дівчат, щоб розкрутити гостей. Дирекція цінить найбільше таких, що уміють натягувати гостей на дорогі закуски і напої. Так що, коли хочеш продовжувати молоти язиком, то «роби рахунок».
— Ще коньяку? — запитав я.
— Хочеш мене споїти? — підморгнула Сабіна.— Візьми ще мені пляцок з ябками.
Я замовив коньяк і пляцок. Я вирішив детальніше розпитати дівчину про тутешнє нічне життя, щоб по змозі вирахувати типи відвідувачів. Серед них міг бути і вбивця. Хоча він міг собі мандрувати різними кнайпами і не з’являтися там, де вже раз засвітився.
— Коли якусь дівчину запрошують до столу, вона звертає увагу на того, хто запрошує? — запитав я.— Чи буває таке, що гість їй не до вподоби?
— Ні, до столу йдемо з будь-ким. До готелю — то вже інша річ. А так посидіти, випити, потанцювати, то чому ні? Немає значення інтелігенція гостя, його виховання, врода. Має значення лише його готівка. Вульгарний різник зі щітковидними вусами, але з набитим гаманцем, миліший нам від скромного інтелігента. Кожна танцівниця прагне забави в товаристві фукса.
— Фукс? Що це таке?
— Фуксом ми називаємо небуденного гостя. Головні його риси — гойність, наївність і легковірність. Це чоловік, який дозволяє себе натягати і набирати: посилає щедру винагороду оркестрі, купує для танцівниці в барі прив’ялі квіти, платить за сукню, яку вона навмисне поплямила нібито через нього. А ще такий тип не перевіряє рахунку і платить за страви, яких не куштував, і за напої, які не пив. То, власне, і є фукс. А ще є паталахи.
— Цікаво. А це що за тип?
— О, вони поводяться інакше, ніж фукси. Ці сидять не раз до білого ранку за склянкою гербати чи за малою чорною, обтанцьовують з запалом усіх краль на залі, а коли виходять, платячи дрібний рахунок, голосно обурюються, що їх набрали. Що й казати… Нелегке в нас життя. Танцівниця платить всім у ресторації, щоб заслужити дружнє ставлення до себе. Швейцарові за те, що відчиняє перед нею двері, шатнярові за те, що подає плащ, кльозетовій бабці за те, що дозволяє користати з кльозету, кельнерів частує папіросами. Танцівниця, яка, заробляючи сама, не дає іншим заробити, викликає у персоналу вороже ставлення. Її рано чи пізно просто з’їдять.
— Але кожна з вас марить якщо не про кар’єру фільмової зірки, то про те, що якоїсь хмільної ночі, просяклої димом і алкоголем, нарешті з’явиться «він» — витязь із казки, який висмикне її з цього набридлого метушливого світу і поведе в інші сфери, де кралі в розкішних сукнях і пани у фраках?
— Ти вгадав.— Вона зі смутком усміхнулася.
— Слухай,— сказав я,— коли ще тут з’явиться той, що пішов з Аґнєшкою, зателефонуй мені.— Я дав їй свій номер і Обуха.— Гаразд?