Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 13)
Темрява заволоклась туманом. До її будинку зоставалося метрів сто, коли почула хурчання авта, яке під’їхало до парку. Світло фар протяло світляним стилетом вулицю і згасло. Біля входу до парку машина зупинилася. Траснули дверцята. Нарешті жива душа, заспокоювала вона себе. Напевно, закохана парочка. Незабаром почула за собою приглушені кроки. «То, певно, той…— подумала.— Передумав?» Озирнулася. Нікого не було видно, але вона відчувала, що хтось за нею йде. Хтось скрадається, бо кроки то чути, то не чути.
— А що? — гукнула в туман.— Передумав? Добре… Пішли… Дідько з тобою.
Той не відповів. Але нарешті кроки залунали гучніше, впевненіше і стали наближатися. Дівчина зупинилася.
— Чого мовчиш? Я не люблю мовчунів.
За мить з загуслої оливної темряви виплив високий незнайомець у білій сорочці. За ним виднілася темна тінь чи постать ще когось, нижчого зростом. Дівчина припала спиною до муру. Її нудило. Незнайомець зупинився і придивився до неї.
— То не він…— зітхнула вона.— Чого ви мене роздивляєтеся?
— Хочу тебе підвезти,— промовив чоловік каліченою німецькою.
— Нема потреби. Я вже під хатою.— Вона рушила вперед, але він її догнав і припер до муру.— Що таке? — зойкнула.— Я буду кричати.— Намагалася відбиватись, але вмить замовкла, коли їй до обличчя приклали губку з ефіром, а шию стиснули, наче обценьками.
Тепер вона лише стогнала, за мить випустила з рук мешти, її ослаблене тіло опало на руки незнайомця, а потім її поволокли до парку і кинули на траву. Вона була без пам’яті, коли з темряви вийшов той, другий, і став її роздягати. Робив це швидко, нервово. Легенькі майточки розірвав одним рухом, а тоді навалився на неї.
Певної хвилі вона все ж отямилася, відчула на собі важке тіло і спробувала закричати, але тільки захрипіла. Її голосові зв’язки були пошкоджені. Ґвалтівник ще кілька разів сіпнувся і застогнав від насолоди, відтак став на коліна і, вхопивши її за шию, додушив. З його вуст лунало тихе вдоволене хихотіння.
Потім він вийняв з кишені ложку і обережно вийняв у дівчини очі. Його напарник простягнув йому слоїка, душій опустив туди одне око за другим. Напарник сховав слоїк до кишені і зачекав, коли душій притрусить цинамоном очодоли і опорядиться, перш ніж вони рушать до авта.
Розділ четвертий
1
Ім’я другої жертви мене схвилювало.
— Є вже друга. Вбивця той самий,— сповістив мене Обух телефоном пополудні.— Ти й далі будеш відсиджувати дупу?
— Друга? — повторив я.— Хто вона?
— Ти її знаєш.
— Господи! — вжахнувся я, перебираючи в пам’яті всіх дівчат, яких знав.
— Аґнєшка,— повідомив Обух, і я захлинувся повітрям.
Аґнєшка, моя знайома фордансерка з ресторації «Варшава». Бідне дівчисько, яке намагалося будь-якою ціною вижити в цьому світі, працюючи танцюристкою в кнайпі, а зо два роки тому я зустрів її зимової ночі на левандівському мосту — вона намагалася скочити з нього під потяг, бо її покинув кавалер, а вона не мала чим оплачувати помешкання. Я врятував її і влаштував на роботу в ресторацію. Потім вона знайшла собі заможного опікуна, але його вбили. Давненько я її не бачив. А однак довелося побачити ще раз.
Обух закликав мене до себе і знову повів до трупарні. З нами пішов і капрал Радомський, замріяно жвакуляючи щойно купленого пампуха, але перед дверима трупарні він зупинився, щоб дожувати, а вже відтак увійшов. Юзик Шнайдер був на місці. Аґнєшка теж. Я ніколи не бачив її голою. Тепер побачив. Гарна фігура, невеликі перса з почорнілими пиптиками і темні пруги на шиї.
— Що скажеш? — запитав Обух Юзика.
— Задушена, як і тамта,— промовив той, закурюючи простягнуту Обухом цигарку.
— І зґвалтована? — запитав Обух.
— І зґвалтована. Спочатку він її придушив лише злегка. Потім роздягнув, насолодився і додушив.
Комісар оглянув шию дівчини.
— Подряпин не бачу. Душив у рукавицях.
— Він собі не зраджує.
— Можеш визначити час смерті?
— Між двадцять третьою вечора і першою ночі.
— Де її знайшли? — запитав я.
— В парку Костюшка,— відповів Обух.
— Чого би вона в такий час швендяла парком? — здивувався я.
— Нє, її схопили і заволокли туди. Ми оглянули місцину і знайшли її мешти метрів за двадцять від того місця, де лежав…— мабуть, хотів сказати «труп», але поправився: — де лежало тіло. Марку, може б, ти пішов у «Варшаву» та перебалакав з дівчатами? Тобі це гарно вдається. А ти, Радомський, знайдеш її родичів і повідомиш про біду.
— О! Знову я! Нє, щоб мене у «Варшаву» послати! — буркнув капрал.
Раптом щось мене зачепило в мертвій дівчині. Щось тут було не те. Я уважніше придивився до її обличчя.
— Що ти там побачив? — запитав Обух.
— Очі,— відповів я.— Це не її очі.
— Що ти таке кажеш? — Він теж нахилився до її голови, а за ним і Юзик, і капрал.
— Це не її очі,— повторив я.— Минув рік, коли я востаннє бачив її, тому не відразу це помітив.
Юзик узяв пінцет, підважив одне око і легко його вийняв. На нас глянула темна яма очодолу, притрушена цинамоном.
— Так, він вставив їй чужі очі,— сказав він.— А ці вийняв у когось доволі акуратно, ніде не пошкодив. Мабуть, вибирав ложкою.
— То це були очі тамтої? — вигукнув комісар.
— Якої тамтої? — не зрозумів я.
— Першої,— пояснив Юзик.— Перша жертва була без очей. Мабуть, це її очі.
2
За дня кам’яницями совгаються сонячні зблиски, притлумлені одностайною сіризною мурів і порохами, а коли починає спадати ліловий сумерк, місто прокидається до нічного життя. Спалахують кінкети вуличних ліхтарів, неонові реклами ряхтять червоними, зеленими, блакитними, жовтими зблисками. Нічні ресторації заповнюються, особливо танцювальні заклади, миготять чорні чоловічі костюми, барвисті сукні яскраво мальованих жінок, лунають звуки галасливої оркестри і шепіт солодкий «будь моєю…», а у відповідь — дзвінкий сміх.
На батярських околицях теж починає буяти життя в душних задимлених спелюнках при звуках гармонії, тут теж бавляться, хоч і по-своєму. Але тут не знають компромісів, тому не раз закінчується любовна драма криваво: за зраду куля в чоло або ніж у серце приятеля чи коханки…
Чотири тисячі повій, явних і потаємних, вражаюча армія жінок, які продають своє тіло і свій гонор. Час від часу арештовують гендлярів живим товаром, та це нікого не зупиняє.
Повії тепер дешеві та невибагливі. Ті, що чекають нагоди під дверима шинку або неподалік двірця, коштують півтора золотих — стільки ж, як п’ять оселедців або п’ятнадцять кіл цибулі чи картоплі, або півтора кіла телятини, або кіло свинини, або п’ять хлібин, або два з половиною десятки папірос уроздріб, або півтора літри сметани. За півтора золотих можна переночувати у приватному притулку або з’їсти два обіди в пані Теличкової, а три — у шинку на околиці. Але з тих півтора золотих, що клієнт сплачував за послугу, вулична дівчина мусила один золотий віддати господині, яка здавала їй кімнату для любощів. Взамін, окрім ліжка, клієнт отримував дешеве пійло. Виживати в таких умовах повіям було непросто.
Краще ведеться прихованим повіям, які не волочаться вулицями, знаючи, що для багатьох чоловіків жінка з офіційною маркою повії має найнижчу цінність. Тому вона намагається замаскувати таке враження і виходить до міста, перевдягнена за служницю, з кошиком в руці, до якого задля більшого ефекту кладе дешеву зеленину. В такому маскараді сідає переважно на лавці в Єзуїтському парку, нібито перепочити. Помітивши на лавці самотню дівчину, яка при цьому ще й зальотно всміхається, спокусившись на дешеву здобич, чоловік присідає до неї і по короткій розмові робить їй еротичну пропозицію, яку вона охоче приймає.
Повія інтелігентніша, маючи на меті заробити якомога більше, виходить на лови, як «вдова в жалобі». Зодягнена в товстий креп, обличчя затулене непрозорою вуалькою, сідає зазвичай на лавці в Стрийському парку, а побачивши прогульковича, який їй здається достатньо заможним і достатньо дурним, починає сердечно плакати і, витираючи сльози хусточкою, кидає з-під вуальки кокетливий погляд на свою жертву. Треба бути циніком і мати тверде, як камінь, серце, щоб не відчути зворушення від сліз удови в жалобі. Наївний обиватель, звісно, спалахує співчуттям і сміливо сідає біля неї, питаючи: «Чому пані добродійка плаче? Чи не міг би я бути для вас чимось корисним?»
На такий жалобний фортель і сльози не раз клюють навіть бувалі кавалери. Стати опікуном і розрадником молодої, вабливої вдовички — надто спокуслива перспектива, щоб їй опертися.
Більшу оплату за любовні послуги отримували кельнерки, касирки, танцівниці, акторки, бо не вважалися офіційними повіями. А ще більшу оплату отримували елітні куртизанки, які не тинялися вулицями і приїжджали до клієнта лише за викликом.
В багатьох вечірніх дансингах фахові танцюристи, чи то пак фордансери часто зваблюють багатих заміжніх пань, аби потім їх шантажувати, а ті, переживаючи за свою честь і опінію, боячись скандалу, відкуповуються коштовностями за мовчання пройдисвітів.
Газети раз по раз описують нові афери, облави на нові будинки розпусти. Просто в центрі міста в чудово облаштованих апартаментах було організовано дім зустрічей, який відвідували так звані пані з товариства, що своїм тілом допомагали рідним чоловікам у битві за добробут. А власник однієї з найвідоміших аптек виявився ватагом банди торговців наркотиками. Днями викрито палярню опію. Така хроніка щоденного життя королівського міста.