Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 17)

— Ні. Вона ще за життя встигла декому розповісти про вашу сварку.

Зяблов нервово завовтузився.

— Я його попередив, щоб не надумав шахрувати, як Деккер. Бо я помітив, що він таки маніпулює. Подає до посольства Еквадору більше подань на візу, ніж депонує у нас коштів майбутніх емігрантів. Отже, почав грати в свою гру. А це небезпечно.

— Тому ви погрожували йому смертю?

— Якою, в біса, смертю?

— Ну, це ж ваша погроза, що він зіграє в ящик.

— А-а,— відмахнувся Зяблов.— Я не погрожував, а попереджав, що коли єврейська орган­ізація довідається про його махінації, то йому буде гаплик. Якщо він вирішив сам депонувати майно емігрантів, то де гарантії, що воно потрапить до Бухареста? А претензії будуть до нас.

— То Кос таки сам депонував те майно?

— В кількох випадках так, наскільки мені відомо. Точніше, це робила його фірма «Зайдель і К°». Але прикривалися совєтським посольством.

— І чим це закінчилося?

— Він обіцяв більше не шахрувати.

— Вернімося до Деккера. Далі не розумію, чим він для вас такий дорогий.

— Можливо, навіть не для мене.

По тих словах він підвівся й потис мені руку. Однак я його стримав.

— То для кого ж?

Він кивнув у бік покерового столу і сказав приглушеним голосом:

— Там сидить знаєте хто? Недавній посол Рейху у Варшаві Ганс Адольф Гельмут Людвіґ Ердманн Вальдемар фон Мольтке^[39].

— Ого! І як вам вдалося все це запам’ятати?

— Така наша робота. Пам’ятати геть усе. Для мене дріб­ничка, а йому приємно.

— І що він тут робить?

— Те саме.

— Теж у пошуках Деккера?

— Авжеж. Тільки сам він не шукає. У Львові є люди з німецької контррозвідки. Кілька днів тому Ріббентроп відізвав Мольтке з Варшави, бо він узявся покращувати стосунки з Польщею. А це зараз німцям небажано.

— Ви з ним співпрацюєте?

— У цьому питанні так. Деккер — насамперед їхня людина. Він, правда, грав на два боки.

— А дівчина поруч з послом? Хто вона?

— Ви теж кинули на неї оком? — підморгнув він.

— На таку вроду неможливо не кинути оком.

— Авжеж… Її звати Ірма. Грачка з неї феноменальна. Вже тричі обібрала Мольтке. Та й мене двічі. Якщо це вас цікавить, вона прийшла не з Мольтке. А зараз дозвольте відкланятися.

Він відійшов до грачів і зупинився біля крісла Мольтке. Чи не посол і передав Зяблову цю захопливу книжку?

Я роззирнувся залою. Кисіля ніде не було видно. Бронко все ще крутився біля буфету.

— І що? — запитав він.— Бачу, все вдалося і без мого втручання. Хто б подумав: гроші в книжці! І багато там того добра?

— Багато. Так, на око — зо дві тисячі.

— Гм,— замислився він.— Я б радо таку книжку взяв почитати.

Помітивши, як загорілися його очі, я сказав:

— Навіть і не думай. Кисілеві це не сподобається. Тому вгамуй свій газард.

— А той німець? Шо за їден?

— Колишній посол Німеччини у Варшаві.

Бронко присвиснув.

— Курва мать! А може б так… я його трохи помацав?

— Слухай, ти спочатку радься з Кисілем, а не зі мною. Бо вскочиш у халепу. Ліпше забудь про них обох. Кисілеві ж доведеться віддавати.

Він зітхнув.

— Ну так, маєш рацію. Піду я на Вали[40]. Ти зі мною?

— Ні, ще покручуся тут.

— Як тобі треба буде моєї допомоги, знаєш, де мене шукати. Я там кручуся весь день, а як десь відходжу, то бармен знає куди.

Ми попрощалися. За вікном знявся вітер, по шибах вдарили гілки і заморосив дощ.

4

Кельнер підніс мені келих шампана, я взяв і в задумі огля­дав грачів. Зяблов з Мольтке покинули покер і, розташувавшись у кутку за столом, щось обговорювали. Рудавка теж встала з-за столу, була худа і фігурова. Коли вона минала мене гойдливою ходою, я спритно вихопив з таці кельнера ще один келих і запропонував їй.

— О-о,— здивувалася вона.— З вашого боку це дуже мило. Ірма.

Її голос мене просто зачарував, як і вишукана варшавська вимова, якої тут, у Львові, не почуєш.

— Марко. Мені здається, чи ми справді десь уже бачились?

— Ні. Не думаю. Я недавно у Львові.

— А до цього де були?

— В Сопоті.

— Дайте вгадаю: ви працювали там у казино? Щоправда, не в підпільному, а легальному?

Вона зашарілася.

— Ви небезпечний,— прошепотіла.— І я б не хотіла, щоби хтось тут про це довідався.

— Не бійтеся. Я як мур.

— Тоді я вас хотіла б пригостити. Я сьогодні з вигрою. Продовжимо пити шампан чи волієте щось міцніше?

— Як ви дивитеся на добре червоне вино?

— Позитивно. Але вибирати не вмію.

— Тоді дозвольте вибрати мені.

Я запитав у кельнера, які в них іспанські вина, вибрав червоне терпке з регіону Ріоха і повів дівчину за столик. Весь час, поки я з нею спілкувався, мене не покидало відчуття, що наша зустріч відбулася невипадково, що вона була кимось спланована. Але ким? Кого я настільки цікавив?

З вином я не помилився, Ірма мрійливо попивала його, і її білі зубки набирали червоної барви, як і вуста, в які так і баглося впитися жагучим поцілунком.

— Чим ви, Марку, займаєтеся? — запитала вона, запаливши цигарку.