Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 18)
— Працюю в газеті «Новий Час». Пишу про нічне життя міста.
— Це, мабуть, доволі цікаво. Але про життя цього будинку ви ж не збираєтеся писати?
— Ні. Я з Кисілем в дружніх стосунках.
— Ви знайомі з Кисілем?
— Недавно познайомився. Як ви сюди потрапили?
— Хочете знати, хто мене привів? — кинула на мене кокетливий погляд.
— Ну, не могли ж ви самі проникнути в таке місце.
— Так. Мене привела тета. Оно вона бавиться в рулетку.
Дама в темно-синій сукні виглядала років на сорок і була вся, від кінчиків пальців і до самого кінчика цигарки, яку тримала в руці, поглинута грою.
— І як? Теж виграє?
— Перестаньте.— Ірма махнула рукою.— Це не те, що ви думаєте. Я, звісно, навчила її деяких хитрощів, але це не завжди помагає. Вона відома світська левиця, яка звикла завше перемагати.
— Ви оселилися в неї?
— Так. Розкажіть краще, яке ваше враження від російського віцеконсула?
— Важко сказати. Ми з ним перебалакали про одну річ, яка мене цікавить. То була ділова розмова.
— Однак… я помітила, що він вам вручив гроші.
— Ви неймовірно спостережлива, при тому що мусили ще й пильнувати за картами,— здивувався я.
— Це сталося ненароком, повірте. Я справді стежила за картами, але в один момент підняла очі і… тут таке…
— Тут нічого аж такого нема. Я обіцяв дещо з’ясувати для нього. Я інколи граю ще роль приватного детектива.
— О! Як цікаво. Ви повинні когось розшукати? Може, того маніяка, який уже убив двох дівчат?
— Не зовсім. Але маніяк мене теж цікавить.
— Тоді, можливо, я буду для вас корисна.
— Як? — здивувався я.— Яким чином?
— Сталося це вчора. Вечоріло. Я йшла Хорунщиною[41] до будинку тети, яка мешкає на Фредра. Десь за спиною в мене прохурчав і вимкнувся мотор. Я не озиралася. Але почула, що мене кличуть.
— На ім’я?
— Так, на моє друге ім’я — Анастасія. Невідомий сказав, що має до мене важливу справу.
— Якою мовою?
— Німецькою, але доволі дивною. Я не мала жодного бажання спілкуватися з незнайомцем і не зупинилася. А за мить відчула на обличчі мокру шмату, яку мені тулили до носа і до вуст. Запах ефіру я впізнала відразу. Я різко вдарила його ліктем в дихало, потім рубонула ребром долоні по носі. Недарма мене вчили всьому цьому. Він заюшився, захарчав і відстав, а я побігла. Коли вибігла на Академічну й озирнулася, вже ані його, ані авта не побачила.
Я з цікавістю вислухав її пригоду і запитав:
— Чи не чули ви особливий запах?
Вона здивувалася:
— Запах? Ну… був запах цигарок… а більше нічого.
— Я мав на увазі запах цинамону.
— Он ви про що! — Вона усміхнулася.— Ні, не чула. Щоправда, був запах якоїсь гидотної кольонської води. Але я не здатна його описати.
— Що ж, тоді вам залишається тільки усе це повторити моєму товаришу, комісарові Обуху. Ви ж не проти?
— Ой, поліція! Ще тільки цього мені бракувало.
— Вам нема чого боятися. До вас нема жодних претензій. Але ви важливий свідок.
Вино пішло так легко, що ми замовили другу пляшку, але заплатив уже я.
— Скажіть,— звернувся я до дівчини,— ви були в Сопоті, то, може, чули, який там настрій? Гітлер готується до війни на Сході?
Вона розсміялася:
— Ви теж боїтеся Гітлера? В казино крутилося чимало німецьких офіцерів, але в жодного з них я не помітила бодай натяку на те, що ви кажете. А вони ж бували й добряче п’яні, то язика на припоні не тримали. Гітлер робить Польщі дуже привабливі пропозиції. Навіщо йому війна?
— Ви знаєте, які саме пропозиції?
Ірма глянула на мене з загадковою усмішкою і сказала:
— Знаю. Але не скажу.
— Я здогадуюся. Вони торгуються про Ґданськ. А що може обіцяти Гітлер Польщі? Те, що хоче Польща,— вихід до Чорного моря. Тобто всю Україну, а не лише Галичину.
— Фу, з вами нецікаво,— надула вона губки.— Ви все знаєте. Я думала, вас ошелешу.
— Ви забули, з ким спілкуєтеся. Я ж газетяр. Вмію читати між рядків.
— Ви читаєте між рядків лише те, що надруковане? Чи також те, що промовлене? — прискалила вона око.
— Інколи й це.
— І що ви прочитали поміж моїх усних рядків?
Я подивився їй в очі і сказав:
— Що ви хочете піти звідси. Зі мною.
Ірма усміхнулася.
— То вже договорюйте. Куди?
— Світ за очі,— пожартував я.
— Ну ні, аж так — ні. Ходімо до нічної ресторації. Я хочу танцювати.
Я підійшов до бармена і запитав, чи може він викликати таксі. Бармен сказав, що одне таксі й зараз вільне і чекає на вулиці. Виходячи, я побачив, що Зяблов і Мольтке вже ледь не обнімаються за пляшкою віскі.
5
Ми виїхали на Легіонів і зайшли в «Ґранд», тицьнувши швейцарові двадцять грошів. Тут і справді гулянка була в розпалі. До нас поквапився адміністратор і запровадив за вільний столик. Відтак підбіг кельнер, схожий на циркуль, і проторохтів, що кухня вже не працює, але холодні закуски ще є.
— Це чудово,— промовила Ірма.— Я добряче зголодніла.
— Я теж.
Ми замовили набір різних сирів, червоний кав’яр, чорний хліб і кропикове масло.
— Що таке кропикове масло? — здивувалася Ірма.
— Звикле масло, перетерте з зеленим кропом.
— А-а, таке я люблю. А вино іспанське у вас є?
— Звісно,— з готовністю відповів циркуль.— Є «Ріоха» і «Пріорат».