Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 20)

— А що там?

— Приходь, побачиш.

Чого б то відразу не сказати? А отак, аби я всю дорогу тільки й думав, що там сталося. А видно таки щось сталося, бо Обух знервовано курив і крокував з кута в кут, коли я прийшов, не звертаючи на мене уваги.

— Сервус,— сказав я голосно. Він зиркнув на мене, але ходити не перестав.— Щось трапилося?

— Третя. Цієї ночі.

— І знову танцівниця?

— Ні. Платнича.

Гаряча хвиля вдарила мені в груди, я завмер і чекав, що він скаже далі. Але Обух вийняв з шафки пляшку коньяку, налив у дві шклянки й одну простягнув мені. Свою порцію він випив одним махом, я ж цідив поволі, бо ­з ­голови ще вчорашній хміль не вивітрився. Потім я поставив шклянку на стіл і сказав:

— Тільки не кажи, що її звати Людвіка і працювала вона в кнайпі Мусяловича.

— Курва! — вибухнув він.— То вже друга твоя зна­йома!

— А що з її очима?

— Те саме. Він її очі вибрав, а натомість вставив чужі. Мабуть, Аґнєшчині.

Мені це не вкладалося в голову. Навіщо аж так знущатися?

— Де її знайшли? — запитав я пригнобленим голосом.

Тут комісар поглянув на мене, примруживши очі, і сказав:

— Знаєш, якби я тебе не знав стільки літ… То, курва, ти б зараз сидів у цюпі і щоранку виносив відерко зі свої­ми сцяками до кльозету.

— Тільки тому, що я її знав?

— Нє. Не тільки тому. Бо знайшли її на світанку на святого Марка[45]. А це за кільканадцять метрів від твого помешкання на Длуґоша. І що ти на це?

Тепер і я скрикнув «Курва!», бо загинула вона через мене.

— Налий мені ще,— попросив я.— Ти розумієш… Вона чекала на мене. Двічі приходила. Просилася в шимона до мого помешкання. Той відмовив. Коли її було вбито?

— Між північчю і другою ночі. В Мусяловича підтвердили, що вона перед десятою вибігала, прохаючи її замінити. Очевидно, вибігала де тебе. Потім повернулася, а об одинадцятій попрощалася й пішла додому.

— Отже, він її перехопив, коли вона мене не застала вдруге.

— А ти коли приперся?

— Після другої ночі.

— І, звісно, не сам.

— Ні, не сам. Але з панною, яка, очевидно, мала контакт з душієм.

— То чого ж ти мені голову морочиш? — Обух налив мені шклянку.— Пий скоро. Я покличу наших, і ти розповіси.

Він вискочив з кабінету. Я випив і сховав шклянку до шафки. За хвилю зійшлася мало не вся комендатура разом з інспектором, а я розповів пригоду Ірми.

— Треба, щоб вона прийшла до нас,— сказав інс­пектор.— Це перше свідчення дівчини, яка вирвалася з його рук.

— Ще є свідчення фордансерки з «Варшави»,— додав я.— Вона бачила, з ким пішла Аґнєшка.

— Як її звати?

— Сабіна.— Я кількома словами описав підозрюваного.— Вона повинна зателефонувати мені або комісарові, коли той з’явиться знову.

— То вже щось…— кивнув головою інспектор і звернувся до Обуха.— Візьми, Романе, телефон тої Ірми і запиши її свідчення. З якої години фордансерки у «Варшаві» працюють?

— З шостої,— відповів я.

— Радомський! З шостої години сиди в кабінеті комісара. Бо той,— кивнув на мене,— весь час десь волочиться, то хто до нього додзвониться?

— І доки я маю сидіти? — запитав капрал не надто радісним тоном.

— До Другого пришестя або Страшного суду. Маєш тут канапу, можеш і задрімати. Сидиш і чекаєш на дзвінок.

— Мушу уточнити,— сказав я.— Дівчина не буде знати, що телефонує на поліцію. Тому бажано не мельдуватися «Головна комендатура поліції. Капрал Радомський слухає».

Поліцейські розсміялися.

— І ще одне,— сказав інспектор.— До тої Ірми треба вчепити «хвоста». З історії, яку оповів Марко, наш душій буде мати на неї зуб. Хтозна, чи не захоче помститися. Увечері зробите рейд кнайпами. Звертати увагу на всіх з перебитим носом. Усі вільні, окрім Радомського. А ви, Марку, дзенькніть Ірмі. Запитайте, коли вона зможе до нас завітати.

— Е-е…— промимрив я.— Зараз їй телефонувати марно. Бо вона спить.

Інспектор і комісар витріщилися на мене здивованими очима.

— Так-так-та-ак…— покивав головою інспектор.— І як ви тільки встигаєте… А до речі… Та Людвіка, що її за­души­ли вночі, вам часом не знайома? Її знайшли біля ­вашого дому.

— Та чого ж не знайома! — втрутився Радомський.— Не раз він до Мусяловича заходив і не раз її брав з собою до хати. Я щойно допитав шимона. Каже, що дів­чина двічі пізно ввечері приходила до нашого нічного репортера.

Інспектор сів на столі, вийняв дзигарничку, поклав собі папіросу до вуст і закурив, не зводячи з мене очей. Обух відійшов до вікна, тамуючи сміх. Радомський з задоволеною міною тішився з мого ошелешеного вигляду. Я не знав, як маю все пояснювати.

— Отже,— тягнув інспектор,— то вже друга жертва, з якою ви були знайомі. Обидві бували у вас вдома. А тепер розкажіть, де ви були з півночі до другої ночі.

— В «Ґранді» я був до другої.

— З ким?

— З дівчиною… Ірмою.

— Тою самою! А потім?

— Потім пішли до мене.

— Коли саме?

Це вже мене почало дратувати, і я бовкнув:

— Нехай капрал скаже, він же ж допитав шимона.

Радомський скривився і пробурчав:

— По другій вони прийшли.

— І тота Ірма теж усе це підтвердить? — не вгавав інспектор, але я змовчав.— Де ви зазнайомилися з Ірмою?

Я кинув оком на Обуха. Він ледь помітно хитнув головою. Кисілеве казино, мабуть, краще не згадувати.

— В «Ромі» на каві.

— Коли?

— Кілька днів тому.

— Точніше?

— Мммм… Минулої неділі.

— І так відразу у вас зародилися теплі, зворушливі стосунки? Вона хто? Теж танцівниця?

— Ні. Вона з вищої сфери.