Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 22)
— Мені більше подобається інша версія, що назва пов’язана з корчмою «Рим» з легенди про пана Твардовського. Легендарний чорнокнижник намагався обдурити чорта, пообіцявши віддати йому свою душу в Римі. Чорт мусив довго чекати на обіцяне, бо Твардовський і не збирався вирушати до Риму. Але якось загуляв у корчмі, і там його нечистий допав. Бо корчма, власне, «Рим» і називалася.
Ірма розсміялася.
Раптом з-за одного столу, де сиділо четверо молодиків у цивільному, пролунало:
— Артилєрія платить!
— Не бачу там жодного військового,— здивувалася Ірма.— До чого тут артилерія?
— «Рома» належить до рідкісних каварень у Львові, що зберігають вірність навіть деяким застарілим традиціям. За Австрії за тим столом завше сиділи австрійські артилеристи, і коли вони збиралися йти, то кельнер гукав платничого словами «Артилєрія платить!». А тепер це вже такий жарт. Кожен, хто знає цю історію, послуговується таким гаслом, хоч «артилєрії» ані духу.
— Ну що ж,— сказала Ірма.— Мені пора. Думаю, мене там не довго будуть мучити.
— Ні. Розповіси лише те саме, що й мені. А що увечері? Будеш вільна?
— Мабуть, ні. Тета наклала на мене свою дбайливу лапку. Можливо, завтра. Я тобі зранку зателефоную. Або ти мені. Але до полудня.
— Чому саме до полудня?
— Бо тета тоді ще спить. Вона лягає дуже пізно. Ну, па.— Вона роззирнулася і прошептала: — Я б поцілувала тебе, але артилерія витріщилася.
Справді, вся чвірка вибалушила очі на Ірму.
Ірма не здурила, таки завітала до мене, і мій репортаж накрився її майточками.
Розділ шостий
1
Неділю ми провели удвох аж до вечора. Наступного дня зранку я взявся до роботи, передчуваючи, що редактор мене буде шпетити, якщо не принесу репортаж про фордансерок, який уже був розрекламований. Однак я потребував на нього більше часу. Натомість викінчив статтю про поліцейські облави на цегельнях. Надвечір задзеленчав телефон.
— Марку, коли будеш у нас? — підозріло миролюбним тоном запитав редактор.
— Ну, та я, власне, збираюся,— збрехав я.
— Тобі тут краля телефонує.
— І що каже?
— Та що каже? Тебе хоче.— Він засміявся.— Дати твій номер?
— Нє. Скажи, що скоро буду.
— І приходь не з порожніми руками.— Тут його тон вже не звучав так дружелюбно.— Скільки можна рекламувати те, чого нема?
До редакції мені не було аж так квапно, бо якщо навіть нині свою писанину занесу, то все одно надрукують післязавтра. Але мене інтригувала таємнича краля.
— О, нарешті! — вигукнув редактор, побачивши мене в дверях.— То правда, що вчора бідолашну платничу знайшли неподалік твого дому?
— Правда.
— І ти її знав!
— Ну знав.
У нього враз загорілися очі.
— То сідай і пиши, курча беля!
— Що пиши?
— Все, що ти про неї знав. Щоправда, ти й ту фордансерку знав. То пиши про обох.
— Нє, конкретно про них поки що не можу. Інспектор не дозволяє. Ось маєш репортаж про злодійські схованки на цегельнях.
— Ти знущаєшся? Де обіцяні фордансерки?
— Завтра! Кров з носа! А хто мені телефонував?
— Та бог його зна. Котрась уже разів шість тебе добивалася.
— Не лишила свого телефону?
— Ні. Сказала, що буде телефонувати рівно о кожній наступній годині. Де ти їх знаходиш?
— Ну, цю я точно не знайшов і не знаю, хто вона.
— Зараз за десять вісімнадцята. То вже ніде не рипайся, чекай. Бо вже забембала.
Хто ж то міг бути? Я слухняно сидів і чекав. Рівно о вісімнадцятій телефон задеренчав. Я підхопив слухавку. Мелодійний жіночий голос проспівав:
— Чи можу говорити з Марком Криловичем?
— Так. Це я.
— О! — Було враження, що вона захлинулася від щастя.— Я вас пів дня шукаю.
— Слухаю вас.
— Ми мусимо зустрітися.
— Це вам карти сказали?
— Не жартуйте. Справа поважна.
— Добре. Але яка справа?
— Та, що вас цікавить.
— Господи, мене стільки всього цікавить…
— Тоді одне тільки слово: Каміла.
Я свиснув.
— І що?
— Чекаю вас на Чарнецького[47], 28. Перший поверх, помешкання шосте. Запишіть собі.
— Я ще не такий старий, щоб не запам’ятати. Що сказати сторожу, як буде питати?
— Просто назвете помешкання. Коли будете?
— За пів години.
— В двері треба буде постукати.
— Дзвінок не працює?
— Працює. Але ви постукаєте. Швидко тричі. Потім зробите павзу. Тоді двічі. Знову павза. І — раз.
Це вже мене починало смішити.
— Та-ак, зачекайте. Оце я таки мушу записати,— сказав я, душачись зо сміху.
Вона терпляче повторила. Я поклав слухавку й побачив, що за мною стежить кільканадцять пар очей. Вочевидь, усім було цікаво, хто ж то так за мною видзвонює. Я помахав перед ними папірчиком з записаними стуками та адресою і покинув редакцію зі словами:
— Якщо мене більше не побачите, заповідаю некролога Гординському[48].