Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 23)
Поет Святослав Гординський недочував, тож і мене не почув, але, помітивши, що хлопці на мою репліку вибухнули сміхом, став допитуватися, що я сказав. Мій жарт полягав у тому, що коли Гординському доручили колись написати некролога, він приніс цілу плахту. То більше й не доручали.
В спину мені летіли слова редактора:
— А то шельма!
Я міг би відразу йти на Чарнецького, але мені з біса сподобався голос тої кобіти. Я зайшов до крамниці й купив велику чоколяду фірми «Фортуна Нова» і шампан. А потім неспішно почимчикував на поклик її стурбованого серця.
Шимон у брамі зміряв мене, як кравець або трунар, і запитав:
— До кого, прошу пана?
— В шосте помешкання.
— Так-так… Мене попередили. Вас звати…
— Марко.
— Перепрошую, цього замало.
— Може, нічний репортер?
— Йо. Прошу.
Я піднявся і зупинився перед масивними дверима. Постукав спочатку тричі, потім двічі і нарешті раз після павз. Очко на дверях піднялося. Опустилося. Заскреготав ключ. Шурхнув засув. Двері відчинилися, і я побачив миловиду дівчину років двадцяти п’яти. Була вбрана в квітчастий шовковий халат і мала розпущене по плечах русяве волосся. Витончені риси обличчя і вологі вуста справили на мене відповідне враження.
— Прошу, проходьте.
Я пройшов до вітальні, де перед канапою стояв журнальний столик, поставив на нього пакунок і вийняв пляшку з чоколядою.
— Ой, навіщо ви це? — зашарілася дівчина.— У мене все є.
— Не сумніваюся, але перша здибанка…
Вона засміялася.
— Не кепкуйте. Яка здибанка?
Я помітив, що вона виразно нервує і не знає, що зробити зі своїми руками.
Я сів на канапі. Вона принесла келихи і тарілку, на яку поклала чоколяду. Я відкоркував шампан і розлив по келихах. Вона сказала дещо похмурим тоном:
— Може, ви не захочете зі мною пити шампан, коли почуєте, хто я.
А я, все ще перебуваючи в грайливому настрої, запитав:
— І хто ж ви?
І тут вона мене просто прибила.
— Я — Каміла.
Ого! З ду5хами ще мене Бозя милувала, не мав я такої змоги з ними спілкуватися.
— Ви сестра Росі? — не вірив я своїм вухам і очам.— Тобто Миросі?
— Так. Я сестра Росі. Бачу, ви вже з нею зазнайомилися.
— Але ж Каміла загинула…
— Ні. Вона жива і перед вами. Загинула інша дівчина.
— Хто вона?
— Одна з клієнток Альберта Коса.
— А ви… Де ви пропали?
— Я наразі ховаюся. Ніхто не повинен знати, що я жива. Я довірилася вам, бо… бо… я не маю кому більше довіритися.
— Ви не сказали про себе ні батькові, ні матері, ні сестрі?
— Всі повинні думати, що я загинула. Мої близькі, не хотячи, можуть мене зрадити. І тоді мені кінець.
Я видихнув застояне в моїх грудях повітря і випив. Вона випила теж.
— Добре,— кивнув я.— Готовий слухати.
— Кілька місяців тому я пішла від Ігнаца… тобто Деккера… І жила спочатку в батьків. Але згодом зійшлася з Альбертом, який був моїм адвокатом… Ми думали взяти шлюб. Але Деккер не погоджувався. Ну, і тоді нам довелося жити на віру. Альберт займався адвокатськими справами, я йому помагала — друкувала на машинці, впорядковувала все. Потім в Альберта відбувся конфлікт зі совєтським консулом…
— Віцеконсулом…
— Ой, я їх не розрізняю. Ну, і Альберт мені наказав винайняти помешкання і сидіти тихо, як мишка. А він до мене приєднається. А потім виїдемо кудись.
— До Америки?
— Звідки ви знаєте?
— Я багато чого знаю. А що з валізою?
Каміла струснула волоссям:
— З якою валізою?
— З тією, яку він вам показував… А ви повинні були забрати її сюди.
Вона не могла загамувати здивування:
— Ви справді багато знаєте. Але я не встигла її забрати.
— Коли ви переселилися сюди?
— Якраз того дня, коли його вбили. Він сказав, що прийде до мене пізно ввечері. Надвечір я йому телефонувала. Він сказав, що чекає на клієнтку. Дівчину, чиї батьки виїхали до Румунії і не відгукуються. Але ані того вечора, ані вночі він не прийшов. А з пополудневої преси я довідалася про пожежу. Я не мала сумніву, що то було вбивство. А що показала експертиза?
— Їх було застрелено, а потім спалено.
— Бідолашна дівчина…
— Ви знали її?
— Ривку? Знала. Вона й раніше приходила. Ніяк не могла заспокоїтися.
Я наповнив келихи.
— Кого боявся Альберт, коли сказав, що вам треба переховатися?
— Тих з консуляту.
— Не Деккера?
— Може, й Деккера. А може, і єврейських бойовиків. Брат Ривки, який служить охоронцем у ребе, вже йому погрожував. Казав, якщо найближчим часом батьки не зголосяться, то буде дуже поважна розмова. Тут з усіх боків була напасть.
— Стривайте… Брат Ривки не знав, що вона пішла до адвоката?
— Ні. Він надто нарваний. Вона вже знала про його погрози. Вона зателефонувала Альбертові, і вони домовилися про зустріч. Ривка сказала, що принесе якісь листи з Бухареста. Альберт казав мені, що збирається розповісти дівчині правду.
— Чому ви тоді ж не повідомили про все це батькові?
— Альберт просив зачекати, сказав, що зможу все розказати своїм, коли будемо готові для виїзду.