Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 51)

Є дві лози, на яких розбудувалися і підняли свій добробут Винники, – виноградна і вербова. Але у той час, як виноградна прикрашає герб Винників, верболіз залишився на узбіччі. І даремно.

Лоза – це те, що завше під рукою. Тому й не дивно, що збитошний Захерчик запізнався з лозами уже в ранньому дитинстві і, якщо спочатку він намагався переховуватися у лопухах, кукурудзі, соняшниках, тютюні, просі, коноплі, під спідницею годувальниці або няньки, то згодом став отримувати неусвідомлений кайф від хльоскання лозою.

Мушу тут зазначити, що свого часу і мені довелося зазнайомитися з цією натхненною процедурою, яка по нинішній день не стерлася з моєї пам’яті. Усі інші побиття паском, віником, тріпачкою, держаком лопати, граблями, сапкою, мітлою, шваброю, мокрою шматою, шлангом, дошкою, макогоном, телевізійною антеною, книжкою, скрученою газетою, ба навіть батогом фірмана або гицля, на чиї вози ми застрибували на ходу, не залишили таких щемливих спогадів, як пронизливий свист різки у повітрі на низьких частотах. У момент, коли вона доторкається голої дупці, відчуваєш не біль, а щось схоже на різкий опік, який враз затоплює твоє тіло хвилями насолоди і шпурляє простісінько в обійми нірвани, відкриваючи при цьому якісь незвідані досі відчуття солодкого і п’янливого страху.

Смак різки ні з чим незрівнянний. Смак різки – це смак дитинства. Особливо, якщо ця різка від Святого Миколая – посріблена або позолочена, її місце було на шафі, щоб дитина не могла досягнути, але щоб її вигляд постійно нагадував про її присутність. Перед черговою появою Святого Миколая різку урочисто спалювали, аби звільнити місце для свіжої.

Захер Мазох ніколи не зміг позбутися теплих спогадів про винниківську різку. Але не тільки вона вплинула на його світогляд і світовідчуття. Він просто фатально потрапив туди, куди й мусив потрапити, – у Винники.

Винники – це земля мазохізму. Винники – це концентрат мазохізму. Тут усе ним пашіть і дихає. Тут кури живуть лише для того, щоб нести яйця і йти на заріз без жодних вагань. Незарізана курка страждає і мучиться, і буває, що з розпуки навіть кінчає самогубством. Тут свині ніколи не кричать так пронизливо, як деінде, коли їх колять, бо свині тут співають величні гімни. А щоб вони отримали якнайбільше задоволення, гуманні винниківські різники смалять і потрошать їх живцем. Свині стогнуть і вдоволено рохкають так, мовби їх чухали за вухом.

Незабутнє враження справляють ковбаси, які ще звиваються, і шпондерки, які продовжують пульсувати в опарах диму. Серце свині, зарізаної на Різдво, продовжує битися і на Великдень. Вишня, порубана на дрова, продовжує цвісти і плодоносити. Розчавлена автом кицька вдячно метляє хвостиком доти, доки не перевтілиться на асфальті в невиразну пляму.

Коти і собаки, яких регулярно не лупцюють, покидають своїх невдячних господарів. Мухи ніколи не рятуються від тріпачки. Миші стоять у черзі до полапки. Міль, помітивши простягнуті до неї долоні, на хвильку завмирає у повітрі, аби ці долоні встигли здійснити свій радісний сплеск. Комарі, перш, ніж вкусити, довго і настирливо дзумкотять.

Поселившись у Винниках, я вперше відчув прагнення насолоди від щонайменшого страждання. Я раптом усвідомив, що нічого так не потребую, як бути покинутим черговою панночкою, бути покинутим і страждати від цього, пишучи тужливі вірші, бо всім відомо, що любовна поезія може бути тільки тужлива й розпачлива. Але коли панночка мене не кидала по-доброму, я робив усе для того, аби вона нарешті розчарувалася в мені, щоб побачила, який я негідник, гульвіса і телепень.

Я не голився, не мився, не спускав воду в унітазі, сякався у її сукенки, блюзки, майточки, а часом і в її волосся, я їв щодня горох і квасолю, закушуючи капустою, читав лише тупі детективи і дивився тупі комедії, аби уже не залишилося жодного сумніву в тому, що я остаточно деградував і здичавів.

Але дивовижна атмосфера Винників творила чудеса. Панна так само переставала митися, спускати воду в унітазі, починала залюбки ласувати горохом і читати що-небудь безпросвітньо тупе. При цьому у неї ще й з’являлося непоборне бажання отримати задоволення від шмагання різкою по голій дупці. І не будь-коли, а саме під час любощів. Мені тоді нічого не залишалося, як запропонувати їй отруїтися на брудершафт. Панночка з великого кохання погоджувалася, і ми випивали отруту. Але помирала тільки вона, бо Винники творили чудеса. Я мусив жити далі для того, щоб страждати.

І я страждав. Закопавши панночку в садку під вишнею чи під черешнею, я сіяв на її могилці чорнобривці, червону руту й петрушку, а відтак, розстеливши на травичці коцика, зручненько вмощувався писати тужливі вірші. І коли наступна панночка цікавилася, що ж то за горбочки потопають у квітах, я казав, що то скіфські могили, і вона мені вірила. Горох із квасолею робили своє.

Винниківський верболіз, на якому, можна сказати, виріс Захер Мазох, сформував його талант і спрямував творчість у відповідне русло. Покинувши згодом Винники, він проте ніколи не розлучався з лозою, цілу в’язанку якої завше возив у валізі. Один лише запах лози з розтріпаною від частого вживання корою викликав у нього могутні припливи натхнення, яке він вихлюпував на сторінки своїх книг або ж на білосніжний живіт коханої.

Фрідріх Шиллер задля натхнення нюхав гнилі яблука, Вольфганг Ґьоте – запліснявілий швайцарський сир, Ернст Амадей Гофман нюхав стрикоників, Стефан Цвайґ – нашатир, Ґустав Майрінк нюхав котячу лапку, Лео Перуц – шнапс, Хайміто фон Додерер нюхав старі капці Ґотгольда Ефраїма Лессінґа, Райнер Марія Рільке – череп Вальтера фон Фоґельвайде, Франц Кафка нюхав Мілену, а Захер Мазох – винниківську лозу.

Винниківські різники перед тим, як заколоти свиню, нюхають свої нігті. Якби Захер Мазох не став письменником, то став би різником і заливався б слізьми, зціджуючи кров та парцелюючи нутрощі.

Я задля натхнення нюхаю квіти з могилок. Через тисячу років уже ніхто не буде сумніватися, що тут поховані скіфські принцеси.

Пори року

Жінки, вино і книги – це те, з чого складається моє життя. З них трьох лише вино належить мені до останньої краплі, адже це я створив його. Прочитані книги міняються місцями з непрочитаними, пам’ять відбирає для себе лише якісь крихти, а все інше розчиняється у підсвідомості. Прочитані жінки залишають по собі ще менше – спочатку поволі зникають їхні голоси, колір очей, смак вуст, тепло тіла, запах тіла, шепіт тіла… Десь в глибинах мозку в окремій шухляді лежать їхні обличчя, схожі на маски і, коли я інколи намагаюся якусь з них вернути з непам’яті, з’являється лише привид з безживним обличчям. В серпні дозріває перше вино – з порічок, вишень, аґресту, а далі з яблук, слив і груш, не встигаю його випити, як ось у листопаді достигає виноградне вино – молоде й звар’йоване. До самої весни я п’ю його з друзями.

Весною вино закінчується. Це впливає на організм: від нестачі вітамінів і вина з’являється спрага нового кохання. Коли я закохуюся, то починаю худнути. На жаль, це довго не триває, бо незабаром об’єкт кохання окуповує мою кухню і береться випікати всіляки струдлі, аби задемонструвати свою придатність до подружнього життя. Оскільки, як правило, моїм панночкам досі не доводилося пекти, то ці їхні експерименти завершувалися плачевно – струдлі пригорали так, що їх доводилося виколупувати ножем, або, коли вдавалося добути це щастя з бритванки цілим, то потім ще треба було обрізувати зі всіх боків звуглене тісто. Найжахливіше те, що я повинен усе це їсти і хвалити, яке воно смачне, бо ж інакше панна образиться не на жарт.

Чи вам коли-небудь траплялася панночка, в якої б не горіли пироги, пляцки і струдлі? Мені – ніколи. Напевно, я вже на це приречений. Загадка полягає в тому, чому саме мене підстерігає таке щастя? Але протягом літа, докладаючи масу зусиль, я врешті навчаю панну куховарити і під кінець уже можу бути спокійним за наступних її кавалерів, що вона їх не отруїть.

Якось Мартуся приготувала салату із зелені петрушки.

– Де ти її взяла? – поцікавився я.

– В тебе на городі.

Моя виделка з салатою завмерла біля вуст, якраз у момент, коли я збагнув, що жодної петрушки на городі не мало бути з тієї простої причини, що вона ще не зійшла.

– Мартусику, ти не могла б мені показати, де ти її рвала?

Ми вийшли на город, і Мартуся тицьнула своїм чарівним пальчиком в зелений бур’ян, який і справді трішки нагадував петрушку, одна суттєва відмінність полягала в тому, що ця «петрушка» цвіла жовтим цвітом, бо то був жовтець, або ж купальниця – рослина абсолютно не їстівна, а понадто – отруйна. Отже тільки завдяки моїй допитливості, я не продовжив сніданок на небесах.

Орися пекла різноманітні тістечка з такою наполегливістю, мовби прагнула потрапити до Книги рекордів Гіннесса. Бігме вона це заслужила: я збився з числа тих перепалених пляцків, які довелося викинути на смітник, але вона продовжувала свої експерименти з героїчною впертістю, і я врешті запідозрив, що причина тут глибша. І що ви гадаєте? Якось я її впоїв і таки дізнався священну мету:

– Я хочу, щоб ти був товстий і належав тільки мені.

Я мало не розплакався від такої щирості. Напевно тому, що був теж під мухою, та коли витверезів, то заборонив їй і ногою ступати на кухню.