Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 53)
Для мене кухня – це інтимна місцина, в якій я мушу під час кулінарного священнодіяння бути сам. Це тільки так здається, що я зосереджений на краянні моркви, фаршируванні перців чи курки. Насправді я продовжую творити. Запах цибулі, тушкованої кружальцями в оливковій олії, шкварчання м’яса, ліниве пихкання мамалиги, що нагадує вулканічну лаву, мелодійне булькотіння курячого росолику, прозорого, як сльоза Роксолани, – все це діє заспокійливо і стимулює якісь потаємні творчі потягнення. Під час приготування їжі мозок продовжує працювати так само, як і за комп’ютером: проскановує попередньо написане і пише далі, delet, пише, delet, пише…
Друзі не раз жартували: «Навіщо йому жінка»? Тривалий період парубоцтва давався взнаки. Поява ще однієї живої душі, яка може захопити кухню, викликала у мене жах. На кухні двом затісно. Інколи я намагався уявити, як я одружуюся, і ми удвох починаємо щось готувати, і як дружина пхає свого чарівного носика до рецептів, які я виношував, плекав і вдосконалював роками, як вона починає дивуватися, дивуватися і ще раз дивуватися, дізнавшись, що а)печериці можна їсти в салаті сирими, б) борщ не можна закислювати оцтом, а краще румбарбаром (ревінь), аґрестом, порічками, вишнями чи цитриною, в) м’ясо можна тушкувати не тільки у сметані, а й у кефірі і т. д.
Не менший страх викликала у мене перспектива споживати страви, приготовані дружиною, яка конче прагне задемонструвати мені свої незрівнянні кулінарні таланти, уже перевірені на кавалерах, які звикли харчуватися в забігайлівках і макдональдсах. Адже я змушений буду не тільки це їсти, а й неодмінно висловлювати своє захоплення, уважно вислуховуючи рецепт, який передавався ще від прабабці, земля їй пудингом.
І я їв! Я мужньо гриз «пінники», ласо плямкав над пересоленим капусняком і з веселим завзяттям ковтав не пережованими сируваті кусники м’яса. Зрештою, я їв вівсянку на воді! На воді, а не на молоці! Без родзинок, меду, горішків і гарбузового насіння. Справжня вівсянка готується тільки на воді! Ви цього не знали? І я її їв. Перший і останній раз. Я їв пісний борщ гидкої блідо-рожевої барви і щиро цікавився, як вдалося приготувати щось подібне: цей неповторний водянистий смак, цей ніжний колір шипшини в останній стадії цвітіння, цей фантазійний присмак чогось… чогось такого… ага, так-так, оцту… чудового винного оцту з ароматом пластикової пляшки… А вареники з твердим недовареним тістом? Умм! Смакота!
Тільки велике кохання здатне на такий подвиг. Безмежне кохання – на все життя. Але, на щастя, кохання вивітрювалося швидше, ніж я міг загинути від скруту кишок. Після цього наставала пора реабілітації. Я поволі відживлявся, вертав до норми, ставав знову добрим-добрим і готовим на нові звершення і подвиги.
Панни, яких я вперше приводив до себе, мали тверде переконання, що у кожного справжнього письменника мусить бути кабінет. Звичайно, кабінетом вони цікавилися поверхово, тим більше, що приводив я їх додому зовсім не з метою ознайомлення з кабінетом. Побачивши довгі ряди книг, вони з острахом підступали ближче і, провівши грайливим пальчиком по корінцях, неодмінно запитували одне й те ж: «Невже ти це все прочитав?» Стоси паперів і загальний розгардіяш впливали на них відлякуюче, вони усвідомлювали, що потикатися сюди не варто, заволодіти кабінетом бодай для прибирання неможливо без мого втручання і пояснення, де і що повинно лежати. Зате з яким радісним приреченням вони захоплювали кухню!
Кожна жінка твердо переконана, що кухня – це обличчя господині. А коли господині нема? Тоді це задниця господаря. Так вважають жінки. Кухня – це те місце, де кожна панна прагне виконати свій найкращий номер. Ні-ні, не в ліжку, а саме на кухні! У ліжку всі панни недосвідчені і боязливі, тремтливі і покірні, усе у них вперше, усе незнайоме. Зате, потрапивши на кухню, панна якимсь надприродним чуттям миттєво знаходить все, що їй тільки заманеться. І все у її руках горить, дзвенить, виблискує, викликає захоплення. Ось ти вже не впізнаєш своїх горняток – такими чистими вони ще не були. А що це за тарілочки? Які чудові тарілочки! Вона їх із собою принесла? Ні? Просто вишурувала сіллю? Боже мій, як просто! І ось уже вивільнюється стіл – який же він просторий! – а безліч приправ, скляночок, слоїчків раптом знаходять своє надійне місце, і нікому вже не тісно! А підлога? Вона здатна блищати! І тоді тебе осяює істина. Ось! Ось заради чого варто одружуватися! Ну, звичайно, не тільки, але й заради цього теж – заради затишку, чистоти і порядку. Адже прибирання якраз і не належить до моїх сильних сторін. Все, я готовий!
Але тут знову починають гнітити сумніви. А що ж буде із кухнею? Невже я отак просто без бою, дозволю себе витурити звідси? А як же чаклування над пательнями і паруючими баняками? Як мені без вдихання пари, без булькання, шкварчання, шипіння, без цього розкішного букету запахів, який обволікає, пеленає, підносить тебе у височінь і гойдає-вигойдує?
P.S. Не кожна історія має свій геппі-енд. Але ця має. Одружившись, я так і не здав ні п’яді того, що було найдорожчим. Я залишився безроздільним господарем усіх баняків і сковорідок, гетьманом сотні приправ, лицарем круглого паштету, друїдом ритуального борщу, волхвом струдлів, прецлів і цвібаків, героєм оборони кухні, моєї останньої території, моєї вежі зі свинячої кістки.
Мистецтво споювання панни
А все починалося так невинно і зовсім не з того, що мужчина спокусив жінку, а з того, що Єва дала Адамові яблуко, і яблуко виявилося першим афродизіяком. Та на цьому його афродизіякова кар’єра завершилася‚ яблуко ніколи більше нікого не спокушало на любовні справи. Зате зуміло розв’язати війну і спричинити загибель Трої.
Правда, чудовим афродизіяком виявилося вино‚ в тому числі і яблучне. Вино виробляли чоловіки. Зовсім не для того‚ щоб споїти жінку‚ хоча мистецтво споювання таке ж давнє‚ як і сам секс. З древніх часів вино незмінно супроводжує закоханих‚ скрашуючи їхні стосунки і стаючи мовби мовчазним посередником між двома статями.
Вино поруч хліба і м’яса є поживою з найбагатшою символікою‚ одним із головних елементів жертви‚ яку складали богам. Вино пов’язане з духовністю‚ оскільки алкоголь вводить людину у стан ейфорії. Святий Климент з Александрії казав‚ що вино перебуває у такому ж стосунку до хліба‚ як і життя церковне до життя світського.
Усі традиційні вірування Старого Світу бачили у вині знаряддя пізнання і втаємничення. Червона барва вина нагадує кров‚ а тому вино вважалося кров’ю виноградної лози. І так само‚ як кров‚ вино єднається з життям‚ і пекельні сили не мають до нього доступу. А що вічне життя є атрибутом безсмертних богів‚ то пиття вина дозволяє людині протягом певного часу дорівнятися богам. Вино – це також любовний напій‚ а однією з рис бога вина Діоніса була любов до людей‚ і саме з любові до людей він обдарував їх вином‚ щоб зробити щасливими.
Вино‚ винниці (тобто виноградники) й виногрона часто з’являються у повчаннях Христа‚ зокрема винниця часто символізує Царство Боже. Саме тому при давніх монастирях завше були багатющі винниці.
Одним із найпопулярніших звичаїв спокушання панни є пиття на брудершафт‚ яке передбачає опісля поцілунок. І хоч звучить це по-німецьки‚ але сам звичай походить з часів античності‚ коли мужчина пропонував жінці випити з одного келиха. Принаймні такий звичай був у Давній Греції. Але в Давньому Римі – о жах‚ яка несправедливість! – жінкам тривалий час забороняли вживати вино під карою смерти. Великий Катон (239–149 до н. е.)‚ який і сам пив тільки воду‚ висловився так: «Якщо побачиш‚ що твоя дружина п’є вино – убий її!» І бідні римлянки‚ яким доводилося бувати на бенкетах‚ мусили задовольнятися тільки узваром з родзинок. Уявляєте‚ як вони мучилися!
А все тому‚ що вино ототожнювалося з кров’ю. Вважалося‚ що жінка‚ п’ючи чужу кров‚ чинила мужолозтво. І немає значення‚ що то була кров рослини. Крім того‚ знаючи‚ що вино відкриває людині якісь нові обрії‚ давні римляни вважали‚ що це абсолютно зайве і шкідливе для жінок‚ бо спонукатиме їх до балаканини‚ втручання у розмову‚ а може‚ й до магічних видінь, тому краще‚ аби жінка була мовчазною, це їй більше личить. Вино ж бо ґвалтує розум‚ а зґвалтована жінка уже ніколи не буде цнотливою і чистою. Саме римляни запровадили звичай цілувати жінку у вуста після її повернення додому‚ аби переконатися з її подиху‚ що вона не вживала вина.
З часом жінкам забороняли пити лише «tementum» – вино першого витискання, натомість усі вторинні вина були дозволені. Греки були куди демократичніші. Ще Аристотель помітив‚ що жінки піддаються сп’янінню у меншій мірі‚ аніж чоловіки‚ однак не підтвердив це жодними доказами. Але докази не забарилися‚ бо на одному із симпозіонів‚ де обговорювалася ця сентенція‚ слово взяв Сулла і висловив припущення‚ що оскільки жінка істота волога‚ то «вино‚ потрапивши у таке вологе середовище‚ втрачає свою силу».
Аристотель вважав, що той, хто випиває келих одним духом, менше п’яніє, бо вино, яке вливається швидкою течією, відразу просочує тіло наскрізь. «А ми часто бачимо, що жінки п’ють саме так. Постійне виділення вологи і очищення свідчать, що їхнє тіло від природи пористе і пронизане мовби вологогінними каналами. Потрапляючи у них, вино швидко виходить, не затримуючись у найголовніших місцях, порушення яких і викликає сп’яніння».