Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 52)

Солодощі були фактично єдиною причиною проникання чужорідних жіночих тіл на мою кухню. І щоб урешті оберегти себе від несподіванок, я хутенько сам навчився випікати різноманітне тісто. Проте інколи панночкам, які мали достатню впертість, вдавалося все ж таки прорватися на кухню і спробувати здивувати мене чимось «смачнющим». Наталя, юна поетеса, закалапуцькала збиті білки з тертими яблуками і вирішила запекти їх, застеливши перед тим бляху звичайним білим папером, на якому я пишу свої безсмертні твори. В результаті те, що мало називатися пінниками, перетворилося на якісь нещасні пляцки і навіки приросло до обвугленого паперу.

Про глибину моїх почуттів до цієї панни свідчить той факт, що я мужньо жував ці… гм… млинці разом з папером цілий тиждень, по одній штуці вранці і по одній ввечері. За тиждень панночка поїхала додому, і я з полегкістю закопав рештки на городі.

Недавно я запідозрив якусь дивну закономірність у з’яві та зникненні панночок, котрих, як мені здавалось, я здобуваю. Коли почав аналізувати, збагнув, що насправді не я їх, а вони мене вибирали. Тепер я певен, що є якась усесвітня змова жінок, пов’язана зі мною: вони мене закохують в себе, пробують, смакують, і, наситившись, передають далі, як пляшку по колу, супроводжуючи незмінними рекомендаціями. А постійна закоханість – це достатня причина, аби ніколи не одружуватись.

– Знаєш, чому ти подобаєшся жінкам у ліжку? – сказала мені Оксана. – Зовсім не тим, що трахаєшся як Бог. А тим, що робиш це так, мовби не трахався ніколи в житті.

Літо у Винниках минає, і настає осінь. Панночки повертаються в університети, інститути, школи, і дитячі садки. Провідувати Винники стає вже не так легко, як цього хотілося б. І тоді доводиться кохатися у парках і скверах, на Високому замку простісінько серед руїн королівської фортеці, ризикуючи тим, що в урочистий момент оргазму на голову звалиться якась каменюка.

Добре, що у Львові є так багато старих будівель з різними чарівними куточками, пласкими дахами і затишними стрихами. Якщо їх досі не окупували бомжі – вони у вашому розпорядженні. Найбільше мені подобається один чудесний дах в самому центрі міста. Піднявшися на нього, можна спокійно посидіти з плящиною шампанського. П’єш собі вино, їси виноград чи кавун і випльовуєш кісточки просто на голови перехожих, а потім панна спирається руцями на балюстраду і пригощає тебе найрозкішнішим тропічним фруктом, який будь-коли могла створити природа. І не треба боятися її зойків – голоси забирає вітер і несе понад вечірнім містом, наче скрик пташок перед сном.

А ще ми з розумним і діловим виглядом вривалися у театри – «ми на репетицію!» – шукали якийсь закамарок і кохалися там, полохливо вслухаючись у лункі кроки. Тим часом на сцені відбувався черговий національний здвиг, злітали вгору шаблі і лозунги, нарід у залі голосно сьорбав носами, а тут, в потаємних лабіринтах театру, творилося священнодійство, таке далеке від першорядних завдань епохи, але таке дороге для двох спраглих тіл!

Окса була журналісткою, мала дитину і жила з чоловіком, про якого казала мені, що з ним не спить. Чоловік ніде не працював, і вона його утримувала, він був добрим і порядним чоловіком, як і більшість алкоголіків, але найбільшою привабою було те, що з Оксою можна було не берегтися. Цей феномен вона пояснювала тим, що заживає якесь таємниче зілля за рецептом своєї бабці. Я відразу здогадався, що це нісенітниця, і Окса просто неплідна. Коли ми зазнайомилися, їй було 22 роки і вона брала у мене інтерв’ю. Було дуже зворушливо спостерігати, як її чоловік щоразу, коли вона бувала у мене, приходив за нею пізно ввечері, чим вивільняв мене від найтяжчої повинності – після любощів проводжати панну додому. Окса розповідала йому, що ми разом готуємо газетні сторінки, і він із розумінням ставився до цього шляхетного заняття. Якось я відпроваджував її з забави, і дорогою ми загорілися палким бажанням покохатися, Окса хазяйновито сказала, щоб я зачекав, і незабаром з’явилася з коцом. Вона його розстелила на городі просто на капусті, лягла зверху і коли задерла сукню, я побачив, що вона гола.

– О, ти навіть скинула майточки?

– Я ще й помилася.

Я спробував уявити цю сцену, як Окса впурхує до хати – невеликого однокімнатного помешкання, яке правило і за спальню, і за вітальню, і за кухню, ба навіть і за лазничку, наливає у мидницю теплу воду, миється, пшикається парфумами, перед дзеркалом поправляє зачіску, при цьому не забуває зняти кліпси і ланцюжок, потім хапає коца і – об одинадцятій вечора! – вилітає, кидаючи чоловікові: «Я на хвильку!», і мене розібрав сміх, яким я заразив і Оксу, ми кохалися, регочучи, мов шалені, а коли над головою зблиснуло, а за мить торорохнув грім, нам уже було не до сміху, раптова злива накрила нас, і ми застогнали в єдиному оргазмі разом із небом. Було таке враження, мовби нас несподівано викинули в басейн.

Не мало жодного сенсу рятуватися від зливи, і ми просто не звертали на неї уваги. Окса стрибала на мені, задерши голову догори і приймаючи зливу, як небесну благодать. Єдиною незручністю було те, що піді мною почала розповзатися розмокла земля і моя задниця з кожним Оксиним підстрибуванням загрузала все глибше і глибше. Вона зойкала усе гучніше й гучніше, перегукуючи удари грому, але моє чутливе вухо раптом вловило чийсь голос, що долинав із темряви. Хтось когось кликав. Я вмить затулив Оксі вуста і врешті упізнав голос її чоловіка:

– Сяню! Сяню!

У мене між ногами ледве не сталося коротке замикання. Але, на щастя, Окса у цю мить знесилено опала мені на груди, і ми дійшли консенсусу одночасно. Далі я хутенько вибрався з-під неї і гукнув їй просто у вухо:

– Твій чоловік!

– Де? – збараніла вона.

– Та ось же, – тицьнув я пальцем у постать, що виразно вимальовувалася у спалахах блискавки.

– Я пропала! – жахнулася вона.

Але її жах тривав рівно секунду. Щойно я зник у кукурудзі, як Окса – мокра і горда, – накрившись мокрим коцом, рушила просто на свого чоловіка.

– Що ти тут робиш? Ти вся мокра! Ховайся під парасолю.

– Я хотіла вирвати буряки на борщ.

– Бідненька… ти вся тремтиш…

І вони, пригорнувшись, почалапали в родинне гніздечко.

Під зиму кохання в’яне. В таку хвилю відчуваєш, як панна чекає від тебе віщого слова, наприклад: «Давай одружимося!» І ти починаєш задумуватися над цим: а що як справді? Прощайте, дахи, сквери, театри, городи з капустою, поля з озимою пшеницею…

І ось, коли ти вже майже готовий, коли вже маєш ці слова на самому кінчику язика, білі сніги опускаються, притрушують все до кола і хочеться спати.

От тоді настає пора для книжок. Вмощуєшся у ліжку, обкладений стосами книг, і в якійсь напівдрімоті догорає день. Пізно ввечері я відкладаю книгу і думаю, який же я негідник! А коли я починаю думати про свої погані риси, то відразу засинаю.

Моя остання територія

Справа зовсім не в тому, що я люблю смачно поїсти. Тим більше, що це й так кидається в очі. Справа в тому, що кухня і кабінет – це ті священні місцини, де клекоче, булькоче, парує і скипає сакральний продукт творчого процесу, де ти належиш тільки самому собі і можеш заглиблюватися в себе, скільки завгодно. Скажи мені, що ти їси, і я скажу, що ти пишеш.

Де письменник може ще бодай на кілька хвилин вимкнутися, пірнувши у власні думки? В маршрутці, у поїзді… В таксі це неможливо, бо львівські водії зазвичай, щойно ти всівся, перетворюються на синоптиків і починають нудити своїми версіями щодо незабарного потепління чи похолодання. У літаку зосередитися не вдасться: від моменту як запрацювали двигуни, письменник тільки те й робить, що прислухається до звуку мотора. Ще можна непогано вимкнутися на презентації, літературному вечорі, врученні премій, на зборах, на похороні, на обіді в коханої тестьової, на днях народження колєжанок дружини та під час любощів зі шляхетною метою затримати еякуляцію.

Але усі ці випадки недосконалі, адже вони позбавлені такого суттєвого фактору як усамітнення, і кожне пірнання в себе пронизане внутрішньою тривогою, що у будь-яку мить тебе висмикнуть із плинної течії мрій і повернуть до буденності. Інша справа – кабінет або кухня.

Кухня – чудове місце для того, щоб вирішити будь-яку дилему. Коли долають сумніви, чи варто вирушати на чергову презентацію, або відкриття виставки, я іду на кухню і починаю щось готувати. Душу облягає неймовірне умиротворення – а) зупка горохова на реберцях з каляфйорами, морквою, цибулею і печерицями, перетерта у міксері до консистенції рідкого пюре, б) телячі кармонадлі у винній підливі з чорносливом, в) яблучний струдель з горіхами і цинамоном… Після цього уже ніхто нікуди не квапиться. Який сенс плуганитися на презентацію з повним шлунком? Хіба на тому фуршеті подадуть щось смачніше? Ні і триста разів ні.

Усі чоловіки знають твердо, що вся різниця між дружиною і мамою та, що з дружиною ще можна спати. Отже дружина повинна готувати так само смачно, як і мама. Тому усі чоловіки сприймають окупацію кухні як щось само собою зрозуміле. Якщо в хаті є кухня, то у ній має бути господиня. Істина усвідомлена з дитинства. Так думають усі чоловіки. Але не я. Я згоден відступити з усіх зайнятих територій мого будинку, я згоден не залишати одяг у вітальні, не валятися з ноутбуком у спальні, голитися тільки в лазничці, ба навіть не мати нічого проти, аби кохана зазирала мені через плече у комп’ютер, запитуючи: а що ти пишеш? Я охоче поясню їй, що сам не знаю, що пишу, бо коли про це дізнаюся, то мені стане нецікаво писати. Але кухню! Кухню я буду боронити до останку, наче фортецю Бушу, а вкінці її підірву, як героїня повісті М. Старицького. Щоб мені хтось зазирав під покришку і цікавився: а що ти вариш? Нізащо! Щоб мені хтось штрикав виделкою у гуску в яблуках: хіба вона ще не спеклася? Ніколи! «Краще смерть, ніж така потеря!»