Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 50)
На початку ХІІІ сторіччя я знищую Чингізхана і рятую всю Середню Азію, Кавказ та Східну Європу від татарської навали. І знову ж таки рятую бібліотеки. Після цього іду в похід на турків, які вгризаються у Візантію, і жену їх аж до Афганістану. Іслам не переступив кордонів Європи. Завдяки цьому албанці залишились католиками, вони уже не розмножуються, як кролики, і не претендують на Косово.
Потім я арештовую Кромвеля, рятую короля Карла від страти і визволяю Ірландію з-під англійського гніту. Кромвеля я саджу на кіл. За те, що він, скотина, мордував ірландців. Перед тим я страчую короля Генріха VIII і рятую католицизм для Англії. Шотландцям і валлійцям допомагаю вибороти свободу. Пізніше у вигляді компенсації вирушаю зі своїм військом до Америки і допомагаю англійцям впоратися з Джорджем Вашингтоном. Америка залишається під владою Англії. Коли вибухає громадянська війна між Північчю і Півднем, я допомагаю Півдню. Література і кінематограф звичайно втратять «Розвіяних вітром», зате Америка не стане батьківщиною безлічі сект, які потім попруть до нас. Америка буде гарною католицькою державою.
Московія у мене – невеличка скромна країна під протекторатом Русі, усіх візантійських і болгарських проповідників я під ескортом відсилаю до Москви. Я не маю жодного бажання робити московитів католиками. Урал, Сибір, Далекий Схід належить нам. Сахалін і Камчатку я віддав Японії за те, що вони відкрили у нас школи карате.
Запорізьку Січ я руйную, бо козаки від безділля перетворюються на піратів і загрожують цілісності держави. Оскільки уся Перська затока з її багатющими покладами нафти належить Україні, я переселив козаків на Бахрейн, де вони під проводом кошового Калнишевського створили Нову Січ і успішно воюють з арабськими племенами. За що Ізраїль нам дуже вдячний, тим більше, що я у всі віки стояв на сторожі його свободи і процвітання. Євреї уже не мусять мандрувати світами, вони живуть у чудовій країні Ізраїль. Правда, через це Америка і Європа дуже збідніють, у них ніколи не буде Спінози, Уріеля Акости, Гайне, Кафки, Цвайга, Канетті, Гемінґвея, Беллоу, Чапліна, Фройда, Мандельштама, Пастернака, Бродського, Яна і Дмитра Табачніків.
Але ж зате й не буде усіляких антисемітизмів. Навіть такого поняття як антисемітизм не виникне. І все це завдяки мені. Тому не дивно, що в центрі Тель-Авіва я – весь бронзовий – сиджу на бронзовому коні і тримаю в руках бронзового меча. Голуби мені, звісно, трішки накапостили, але все одно приємно. Там ще якийсь напис на постаменті на івриті. Ідишу ж бо нема! Здається, подяка. Ну, та менше з тим. У мене ж пам’ятники по усьому світу – і від вдячних ірландців, і від вдячних шотландців, і від вдячних валлійців, від вдячних басків, каталонців, провансальців, ельзасців, корсиканців, сицилійців, бретонців, фламандців, фризів, фарерців, лужицьких сербів… Боже, як же я ту Європу покавальцював! Хоча з вепсами, іжорцями і латгальцями я, здається, переборщив…
У себе вдома я змушений буду правити залізною рукою. За жодну ціну не дозволю Сковороді викладати в університеті. Тараса Шевченка віддам у солдати, бо якщо поїде навчатися до Парижу, то писання закине остаточно. Не кажу вже про те, що зіп’ється з Делакруа і Корбе. Франкові не допоможу ані копійкою, інакше він стільки не напише. З Коцюбинським навпаки – державна служба йому тільки заважала. Павла Грабовського зашлю на Сибір, це йому піде на користь.
В умовах українського великодержавного шовінізму література буде розвиватися зовсім інакше, ніж то було б за колоніалізму. А відтак я не зможу прочитати творів Марка Вовчка чи побачити на сцені п’єсу «Як ковбаса та чарка, то минеться сварка». Зрештою, я також не зможу ніколи прочитати ані «Прапороносців», ані «Партія веде» (хоча не певен), ані «Платон Крекче». Я не побачу в пантеоні героїв ані Мазепи, ані Петлюри, ані Бандери. Україна – могутня держава і кожен займається тим, до чого покликаний. Мазепа – меценатством, Петлюра – літературною критикою і перекладами, Бандера – агрономією. Інколи в пресі можна натрапити на згадки про лектора Кравчука, сільського поета Мороза, бухгалтера Ющенка, інженера-конструктора Кучму, публіциста Вітренко, модельєра Тимошенко, знатного шахтаря Януковича.
У 1870 році я викрадаю маленького Володимира Ульянова, у 1879 – маленького Йосипа Джугашвілі, а в 1889 – маленького Адольфа Шікльґрубера і віддаю їх до освічених українських родин. А в перспективі Володимир Уляненко напише сто томів чудових творів, Йосип Джура стане видатним мовознавцем, Андрій Шкляр займеться історією і створить українську національну доктрину.
У 1914 році напередодні пострілу у Сараєві я ліквідовую Гаврила Принципа разом із його однодумцями. Ерцгерцог врятований, Перша світова війна відміняється. Зрештою, як і Друга. Бо я жертвую німцям ханти-мансійський повіт, що набагато перевищує усі їхні територіальні забаганки.
Мир і благодать панують на землі.
Увесь цей час, усі три тисячі років я кожну вільну хвилину віддаю своєму улюбленому заняттю – читанню. Інколи я дозволяю собі що-небудь написати. Наприклад, «Гамлета», «Божественну комедію», «Дон Кіхота» чи «Гаргантюа і Пантагрюеля», але це для мене не більше, як забава. Винятково для збагачення рідної літератури і буквально за кілька років до появи цих шедеврів в Англії, Італії, Іспанії чи Франції. При цьому я не забуваю їх поширити на всіх європейських мовах, аби якому-небудь невдасі Шекспіру чи провінційному Данте не спало на думку написати те саме. Проте я не захланний. Мені ліньки пріти над «Пошуками втраченого часу», але «Улісса» таки не віддаю, а пристосовую до Львова. Якби я знав, чого це мені буде вартувати, я ліпше б викрав маленького Джойса і віддав би на виховання Ганні Барвінок. Можливо, матуся з неї вийшла б краща, ніж письменниця.
Інколи я дозволяю собі розважитися. На початку 1960-х років я викрадаю трьох немовлят. Маленького Юрчика Андруховича вивожу у Венецію, де віддаю на виховання до гарної італійської родини. Вітю Неборака вивожу в Туркменію, де віддаю на виховання до гарної туркменської родини. Олесика Ірванця вивожу в Америку, де віддаю на виховання до гарної американської родини в штаті Оклахома.
У березні 2005 року усі вони, як молоді і талановиті письменники, отримують запрошення на безкоштовне турне до чудового міста Львова. Я призначаю їм зустріч 1 квітня біля Оперного театру. Ось із таємничою усмішкою Мони Лізи котить за собою валізу видатний італійський письменник Джорджо Андручеллі, ось з-за рогу стрибками, догризаючи гот-доґа, вигулькує американський драматург Алєкс Ірвенго, а ось у супроводі численного гарему і всіх своїх ста тридцяти п’яти нащадків випливає туркменський народний поет Вахід Худайназар Курбандурди Неборак-огли.
Якийсь час я чемно спостерігаю, як усі вони, перекрикуючи одне одного, жваво розмахуючи руками і потрясаючи мобілками, намагаються порозумітися за допомогою італійської, англійської і туркменської мов, а тоді підходжу у бездоганному білому костюмі, у білих мештах і білих рукавичках і кажу чистісінькою українською мовою:
– А це, пацани, і є справжнє Бу-ба-бу!
Захер Мазох і я
Всім відомо, що великий австрійський письменник Леопольд Франциск Йоґан Фердинанд Марія Еквес фон Захер Мазох, Рицар фон Кроненталь народився 1836 року у Львові в родині президента поліції провінції Галіція-Льодомерія, але з першого ж дня свого життя опинився у Винниках у годувальниці-українки.
Винники – це невеличке передмістя Львова, яке розташувалося в долині, захищеній з усіх боків лісами, завдяки чому утворився тут унікальний мікроклімат. Австрійські колоністи називали Винники Вайнберґом і вирощували рідкісну виноградну лозу. Тут усе цвіте й дозріває значно раніше ніж у Львові, тут навіть дівчата у свої дванадцять виглядають, як львів’янки у шістнадцять.
Окрім годувальниці, яка опікувалася маленьким Захерчиком, була ще й нянька. Обидві вони зробили усе для того, щоб зукраїнізувати Захер Мазоха настільки, що він став почувати себе русином, у чому не раз признавався.
Та й ким іще міг почувати себе фон Захер, якщо не представником народу, який понад усе любить роз’ятрювати свої власні рани, копирсатися у своїх могилах, постійно підраховуючи жертви розмаїтих режимів і отримувати насолоду від того, що кількість цих жертв з часом не тільки не маліє, а неодмінно росте, і їхньому Голокосту далеко до нашого Голодомору.
Рідко якому народу пофортунило з ворогами так, як нам. Наші вороги усім відомі. Наші вороги могутні. Ми пишаємося ними. Ми їх оспівуємо. Навіть у нашому гімні не обійшлося без згадки про воріженьків. Які, між іншим, проти усіх законів природи повинні згинути самі, як роса на сонці. Ми можемо пальцем об палець не вдаряти, спостерігаючи за їхньою загибеллю.
Захер Мазох повинен був стати одним із нас, і дозволити себе розіп’ясти, як Ісус, з тією лише різницею, що його Голгофою стало ліжко, а його хрестом – жінка.
Є така тиха підозра, що обидві україночки – годувальниця і нянька – молоді, здорові й дебелі, з великими цицьками, ще змалечку навчили Захерчика основ мазохізму. Вони стали для нього ідеалом жінки, якого він пізніше шукав усе своє життя.
У той час, як нечемних львівських діток карали пасками, віниками, шлейками, тріпачками, віжками і китайськими паличками, а в школі лінійкою по долоні або книжкою по голові, у Винниках для цього використовували винятково різки по голій дупці. Причина цього феномену полягала у тому, що у Винниках на кожному кроці проростали і проростають лози, на яких весною з’являються баськи – тобто котики. Винники – уже віками головний постачальник баськів у Вербну неділю.