Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 49)

Ця безрезультатна розмова могла ще довго тягнутися. Купувати красуню я не збирався. Хоча на відміну від арабок, які десь так після двадцяти п’яти починають перетворюватися на драглистих качкоподібних цьоток, берберки залишаються стрункими і привабливими. І якщо таку кралю запхати в обтислі джинси і в таку ж обтислу блюзку, то у Львові хоч і не з’являйся. Але помріяти можна, нє? Тільки іншим разом. Ще одну жінку я просто не прогодую. А зараз я дякую барменові за увагу і обіцяю подумати над його пропозицією. Берберка милується канарейками і на її вустах гуляє замріяна усмішка.

Ми прощаємось, я відчуваю спиною її уважний погляд, який проводжає мене доти, доки я не зникну за рогом. Але я не озираюсь – не про пса ковбаса. Я забігаю в найближчий маркет і купую кілька пляшок контрабандних напоїв – французькі вина, ірландське віскі і спеціально для Мерсе пляшку ямайського рому. До відправки порому залишається година.

Перед тим, як сісти у паром, я в пластикову пляшку з-під води наливаю іспанської «малаги». Там, на поромі, алкоголь уже значно дорожчий, але ніхто мені не заборонить дудлити «воду».

Прибувши до Севільї, я вирушив на пошуки учасників фестивалю. Всі вони розбилися на окремі гурти – тут тобі англомовна братія, там – романомовна, а слов’яни, німці та інші представники Східної Європи облюбували кнайпу «Сервантес». Мерсе Рієра опікувалася слов’янами і звісно теж квасила у «Сервантесі». Можливо, я не виправдав її сподівань, бо замість того щоб матюкати Танжер, у якому й знаку не залишилося від американської богеми, моя мармиза пашіла радістю і виразом непідробного дитячого захоплення.

Хорватський прозаїк Зоран Феріч, оповідання якого я перекладав, став розпитувати про Танжер. Я розповів йому правду, але попросив не робити розчарованої міни на втіху Мерсе, яка уважно стежила за нашою розмовою, хоча мало що розуміла. Вона володіла російською і трохи болгарською, але не хорватською.

– Я чудово провів час у Танжері, – сказав я Мерсе. – Мені там запропонували дуже гарну дівчину всього за п’ять тисяч євро.

– Берберку?

– Вони дуже гарні.

– І ти погодився?

– Я в роздумах.

– Ти не перший і не останній, кого спокусила така пропозиція. Скажи чесно, ти замислювався про те, щоб придбати собі красуню з Марокка?

– Я думав про неї всю дорогу.

– І думаєш зараз?

– Побачивши тебе знову, я стер її з пам’яті, – збрехав я.

– І добре зробив. Якби ти погодився, тобі б це задоволення обійшлося значно дорожче. А найсмішніше, що вона, як незайманою поїхала з тобою, так незайманою і повернулася б. Не віриш? Дітер! – гукнула вона до німецького поета Дітера Розенліхера. – Розкажи йому історію берберської красуні.

– О, Юрі! Ти теж попався? – втішився Дітер.

Товариш Дітера, теж поет, назвімо його на честь Ґьоте Йоганном, кілька років тому побував у Марокку і спокусився красунею. Тоді ціни були навіть вигідніші – він сторгувався за три тисячі. Потім родина красуні влаштувала бенкет, звісно ж, за гроші щасливого туриста, а потім усім кагалом провела їх на літак. Красуня мала з собою одну-єдину валізу. Як потім виявилося, вона була напхана винятково національним вбранням і прикрасами. Усі марення Йоганна про те, як він цю красуню запхає у джинси, чи бодай в обтислу спідничку, присли з першого дня. Берберка навідріз відмовилася вдягати європейське вбрання. Якщо на початках для Йоганна це була екзотика, то поволі це його дістало, бо гуляти містом з дамою, на яку зглядаються всі, кому не лінь, не входило у його плани.

Та це ще не все. Берберка відмовилася також спати з ним в одному ліжку. Спроби добитися від неї якогось пояснення, в чому причина, розбивалися на друзки. Дівчина не виходила з дому, весь вільний час просиджувала коло телевізора, переглядаючи арабські канали з безконечним завиванням. Крім того, вона перебувала зранку до вечора засупонена в чорну сукню від горла до п’ят, і нічогісінько не робила, пальцем об палець не вдарила. Добре, що хоч свої лахи прала у мидниці, бо пралька у неї викликала тихий жах. А щоби якийсь кус-кус зготувати, то про це й мріяти нема чого. Ціле щастя, що до їжі вона мала приблизно такий самий інтерес, як і до сексу. З тої лише різницею, що до писка щось таки клала. У ті дні, коли Йоганн нічого не готував, або не приносив готового, вона гризла сухий хліб, сиру моркву і фрукти. Сира бульба не викликала в неї інтересу.

Одного разу Йоганн, ґольнувши для хоробрості джину, спробував береберку зґвалтувати, та поки він вовтузився з численними шнуровадлами на її шароварах, дівка зчинила такий вереск, що змушений був підняти білий прапор, тобто майтки, і відступити в бойовому порядку. А наступного дня йому подзвонили і пояснили, що цнотлива берберка потребує значно більшого часу, ніж європейка, для того, щоб увійти в близький контакт з коханим. Йоганна це збісило і він заявив, що більше не потребує такого щастя. Все! З нього досить! Забирайте назад!

Наступного дня він спакував речі красуні і тільки хотів її виштовхати з хати, як знову дзвінок. Той самий чоловічий голос культурно пояснив, що так себе поводити з невинною берберською дівчиною непорядно. Треба бути вирозумілішим, увійти в становище людини, яка потрапила до чужої країни. Йоганн намагався пояснити, що дівка живе у нього уже цілих два місяці, а він ще її навіть за цицьку не мацнув, не кажучи вже про тово-во. Йому порадили набратися терпіння, адже попереду чекає море задоволення. Він сказав, що не заплатить більше ані цента.

Наступного дня до нього приперлася ціла делегація берберів, на яких зглядалася уся вулиця. Делегація влаштувала танці і співи під супровід кобзи і бубна.

Приїхала поліція. Заки вона виясняла, що тут відбувається, до Йоганна підійшов представник екзотичної делегації і дав зрозуміти, що далекі родичі красуні збираються звинуватити його в тому, що він викрав дівчину і тримає її у хатньому арешті. А дівчина неповнолітня. У Німеччині з цим непереливки. Навіщо йому зайві проблеми?

Врешті Йоганн здався і спитав, що треба зробити, щоб позбутися такого щастя, як берберська красуня. Йому назвали ціну – десять тисяч євро. Після тривалих суперечок спустили до шести. Красуня, граційно вихляючи стегнами, виплила з його хати, приєдналася до зграї підприємливих берберів, обцілувалася з кожним, як із рідним, і назавше зникла з його життя.

Скільки разів вона ще була перепродана, тільки Аллах святий знає. Але Йоганн звідтоді арабські країни викреслив зі списку своїх туристичних мандрівок.

Я подумав: цікаво, що б вони зі мною вигадали? В Україні ще берберської діаспори не чути. Хіба би циган найняли.

Пори року

Мрії

Читати я люблю дужче, аніж писати. Якби було можливо, я б ніколи нічого не писав, а тільки читав, читав, читав… І так – тисячу літ, або й дві…

Ще я люблю мріяти. У мене багато мрій. В одній з них я – безсмертний полководець, який має десять тисяч безсмертних воїнів і може виправити історію.

Ось я розгромлюю війська Юлія Цезаря, які штурмують Александрію. Але не тому, що я теж втріскався по вуха у Клеопатру, зовсім ні… А тому, що я люблю читати. Тоді, як відомо, згоріла частина багатющої александрійської книгозбірні. І ось я рятую її. А на Клеопатру мені начхати, навіщо мені ця повія? Вона, звичайно, після того, як я розгромив Цезаря і прогнав його назад до Риму, кидається мені на шию і запрошує у свої покої, але я гордо звільняюся із її обіймів і даю наказ військові вертатися додому. В нагороду за порятунок її царства я забираю частину александрійської бібліотеки. Усе, що встигли скопіювати єгипетські жерці, і замовляю копії решти папірусів. За це я обіцяю щоразу, як тільки над Єгиптом нависне небезпека, примчати і розбити ворога.

Я рятую хетське, шумерське і вавилонське царства. Взамін вивожу глиняні таблички.

У 33-му році я задумуюся, чи варто рятувати Ісуса Христа. Чи це моє чергове втручання не буде фатальним? На жаль, я не маю з ким порадитися. Я не подбав про те, аби прихопити з собою у вічність кількох своїх друзів. У всякому випадку я вирішив не пропустити такого захоплюючого видовища, як розп’яття на Голгофі. Ось поруч зі мною у натовпі стоїть святий Петро, а ось святий Павло, а там он святий Лука. Дід у мене був Лук’яном, йому буде приємно, що я зазнайомився з Лукою. Син у мене Олесь-Лук’ян. Святий Лука, витираючи сльози, запрошує мене після страти до корчми. Я розповідаю йому про своє військо і про те, що міг би врятувати Ісуса. Лука дивиться на мене, як на божевільного. Якийсь час мовчить, потім видушує: «Його ніхто у світі не міг би врятувати, окрім самого Отця». Я полегшено зітхаю, що таки не помилився і не наробив дурниць.

У 641 році я громлю арабські війська халіфа Омара. І знову ж таки через любов до читання, бо Омар особисто наказав спалити александрійську бібліотеку, оскільки «все, що важливе для людства, є у Корані, а чого нема в Корані – те зайве». Омара я саджу на кіл разом із сотнею його емірів. Потім я ставлю край арабській експансії і просуванню ісламу.

Я також розбиваю чжурчженів, монголів, а згодом і маньчжурів, рятуючи китайську культуру і тисячі спалених книг.

Вдома я розбудовую Русь. Оскільки я люблю читати, то в мене у кожному селі – школа. При кожному монастирі – велика книгозбірня. Я приймаю корону від Папи Римського і не пускаю сюди ні візантійців, ні болгар. Посилаю агентів до Китаю і викрадаю секрет виготовлення паперу. Конструюю друкарський верстат і клепаю сотні, ні – тисячі найважливіших світових творів. Територія Русі – це вся наша етнографічна територія, плюс Білорусія, Словаччина, Молдавія і Румунія.