Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 48)

Танжер тримався на контрабанді. Тут можна було завиграшки заснувати будь-яку фірму без жодних дозволів. Тут можна було волочитися і вдень, і вночі по найтемніших закавулках і жодного разу не дістати в писок. «Танжер – одне з надто небагатьох місць на світі, – писав Берроуз, – де можна робити все, що завгодно, при умові, що людина не вчинить злочину».

До Танжеру мене звабила каталонська поетеса Мерсе Рієра у Севільї (Іспанія), де відбувався літературний фестиваль. Вона перекладала Боулза і була ним захоплена так само, як і я. «Бути так близько до Танжеру й не побувати там – непростима помилка. Коли туди потрапиш, то зрозумієш, що таке край ночі». Вона посадила мене в автобус і помахала рукою. Я їхав у невідоме, але не сам, а зі строкатою групою туристів. Гібралтар ми перетяли на поромі.

Майже весь колишній європейський Танжер розмістився на Набережній – це довга вулиця вздовж моря, забудована хоч і білими, але вже добряче понищеними двоповерховими колоніальними готелями й палацами. Я тихенько відколовся від решти туристів і пірнув у першу-ліпшу вуличку шириною з півметра. Двом тут розминутися неможливо. Інші вулички ширші, але, йдучи ними, доводиться весь час задирати голову, бо місцеві мешканці люблять тріпати килими просто на балконах, як і змітати сміття та поливати вазонки.

Танжерці на вигляд значно привабливіші, ніж інші араби, бо тут переважають бербери, а риси їхніх облич витонченіші і шляхетніші. Зграї дітлахів переслідують нечисленних туристів, канючать гроші і намагаються продати якийсь непотріб. Та не дай Боже зупинитися і зацікавитися тим, що вони пропонують, тебе вмить оточать і заглушать безліччю голосів, а попри те ще й обчистять. Вони будуть тебе нахабно переслідувати, безперестанку щось молоти, а потім зажадають оплати за згаяний час. Їхні пропозиції практично нічим не змінилися з часів В. Берроуза: «Милу дівчинку не бажаєте, містере?» – «Бачили Касбу? Палац султана?» – «Шукаєте кайфу? Хочете подивитися, як я трахну свою сестричку?» – «Геркулесові печери? Милого хлопчика?»

Зараз контрабанда перейшла у тінь, але й сьогодні у Танжері можна придбати європейські товари за півціни, побачити серед білого дня чоловіків, які байдикують у каварнях, і жінок, які траґають високі глеки й кошики. Тут можна без проблем придбати гашиш, який називають кайфом, так само, як і тоді, коли контроль за продажем наркотиків не існував взагалі, і зараз кожна каварня пропахла тут специфічним запахом. Інколи можна побачити як каварник січе листя, мішає його з тютюном, а потім відвідувачі закурюють малі глиняні файки на довгих цибухах.

Муедзини п’ять разів на день скликають людей на молитву, кожен тут носить у кишені хустину, яку простеляє собі під коліна і молиться. Сильний африканський вітер несе запахи евкаліпту, м’яти, баранячого тлущу і гною. Стара частина міста – медина – живе звичним для кожного арабського міста життям, тут клекоче базар, ремигають віслюки, панує неймовірний галас, посеред якого раптово виривається пронизливий фальцет закличника, що заманює покупців. На з’яву туриста квапляться продавці солодощів із тацями і просто-таки змушують покуштувати дрібно нарізані смаколики.

Чимало колишніх каварень зачинилися, втративши своїх завсідників. Але ті, що в медині, працюють. Типова арабська каварня – це один покій, кілька столів і крісел, великий мідний самовар для запарювання кави та чаю. На одному кінці зали знаходиться вкрите матами підвищення, на якому, роззувшись, розташовуються клієнти. Вони тут палять кайф і грають у карти. Гучно грає радіо, арабська музика не має ані кінця, ні краю. Як писав Берроуз, «для європейців вона здається нудною і позбавленою сенсу». Я не маю підстав сперечатися з ним.

Та частина міста, яку колись заселяли європейці у своїх розкішних палацах та елегантних готелях, тепер заселена багатими арабами. Чесно кажучи, я не знаю, яким чином виживали тут згадані вище письменники. Клімат у Танжері вередливий і нестійкий. Людина тут мерзне в тіні і вариться на сонці. Вітри віють з усіх сторін – часами гарячі й рвучкі, а часами холодні.

В. Берроуз: «Зими тут сирі і вогкі, влітку – ні жарко, ні холодно, в цілому, приємно, але постійний вітер жене пісок з побережжя, і людям, що сидять весь день на відкритому повітрі, пісок забивається у вуха, в волосся, в очі. Із-за течії вода в середині серпня крижана, і навіть найвитриваліші купальники перебувають у воді не довше кількох хвилин. Взагалі, Танжер не має особливо що запропонувати приїжджим, окрім низьких цін на базарі».

Але хіба я сюди приперся задля низьких цін?

Будинок Боулзів я знаходжу за мапою, яку мені вручила Мерсе, оскільки танжерські екскурсоводи Боулза і бітників ігнорують. Можливо, добре роблять, бо те, що я побачив, викликало у мене бажання негайно розкоркувати пляшку контрабандного мартіні ($4). Будиночок, який я знав з описів та фотографій, який потопав у квітниках, де дозрівали виноград, інжир, мандарини, гранати, зараз перетворився на типове арабське помешкання з килимом на балконі, з асфальтованим подвір’ям і гаражем. Сад, в якому кайфували Берроуз, Ґінзберґ, Керуак, щез, перетворившись на скромні кущики гібіскуса.

Я таки мусив зробити добрий ковток мартіні і виголосити вголос: «Яка ж ти, Мерсе, свиня!» Вона ж бо знала, що я побачу саме оце свинство!

Єдине, в чому вона не підвела – я таки опинився на краю ночі. Бо такої темної, такої безпросвітної, такої глибокої, такої містичної ночі я не мав у своєму житті. На балконі готелю з пляшкою мартіні ($4) я вдивлявся у темінь ночі, визираючи берег Іспанії, наче берег Батьківщини, але нічого крім темряви мої очі не побачили.

– Мерсе! – гукав я і крик мій линув понад Гібралтарською протокою аж ген до Севільї. – Тішишся?! С-с-су-учка!

Вранці я провідав віллу, в якій мешкав Вільям Берроуз. Та ж картина, що й на віллі Пола Боулза. Тут живуть араби, які ніколи про нього не чули. Хоча знають, що жив тут якийсь американець, але після нього жив тут ще француз, потім місцевий араб, а тоді вже вони.

Я зайшов до невеличкої рестораційки поснідати. Відвідувачів майже не було. Я замовив кус-кус – дуже дрібні кульки з тіста. Зараз їх виробляють на фабриці, а колись берберки катали ці кульки на стегнах. Кус-кус був з фруктами і солодкою підливою. Я запив його кавою з молоком і хотів уже виходити, коли до мене підплив бармен з об’ємним животом і сказав, що хоче запропонувати мені дівчину.

– Дуже гарна дівчина. З села. Незаймана. Ви можете забрати її з собою. Звідки ви?

– З Іспанії, – бовкнув я.

Він вмить перейшов на іспанську. Цього я не врахував. Довелося пояснювати, що я тільки прибув з Іспанії, а насправді з… з Данії. Так мені чомусь захотілося, хоча я далеко не блондин. Офіціант зрадів і повідомив, що його брат грає у якійсь там футбольній команді міста Оденсе. Я мушу його знати – Халід Зекрі, – його ось-ось заберуть до Копенгагена. Цього я теж не врахував. Але погодився, що це справді перспективний футболіст і всі ми ним дуже пишаємося.

– Вона вам обійдеться майже задурно. Вона все життя мріяла потрапити у Скандинавію.

– А як із документами?

– Без проблем. Вона має французький паспорт.

– Фальшивий?

Він довірливо засміявся і сів на крісло поруч зі мною.

– Ну, ви ж розумієте… Але проблем не буде. Їй вісімнадцять. Вона чудово готує… З бідної родини. Вони згодні зачекати. Тобто тисячу євро зараз, а потім по сто щомісяця доки не сплатите п’ять тисяч. А далі час від часу пошлете їм якогось пакунка – старий міксер чи там кавоварку. Бербери, вони ж невибагливі.

– Берберки дуже красиві.

– Так, це правда. Красивіші за наших арабок.

– Але ж і горді.

– Ця не така. Вона покірна, наче кізочка. Тут таке виховання.

– Але ж я можу надурити і не вислати гроші.

– Ви цього не зробите.

– Не зроблю?

– Ні, – сказав він, лагідно усміхаючись. – Не зробите.

– Можна поцікавитись, чому?

– Можна. Але не варто.

– Чому?

– Хочете на неї поглянути?

Я кивнув. А що мені втрачати?

Бармен зник, а за хвилю привів дівчину у довгій чорній сукні, розшитій строкатими узорами, на шиї і на руках у неї дзеленчали прикраси, а з волосся спадали кольорові стяжки з намистинами. Побачивши її, я роззявив писок – вона не була вродлива, вона була прекрасна. Але на вигляд я б їй не дав і шістнадцять.

– Тепер розумієте?

– Ні.

– Їй п’ятнадцять. Якщо ви не сплатите повної суми, то одного дня вас провідає поліція і розлючена мусульманська громада. Вам того треба?

– І якою мовою вона розмовляє?

– Вона поліглот. Вона з гір Ер-Ріфу і розмовляє на мові ріф, а ще арабською та французькою. Розуміє іспанську і португальську.

– Чудово. Жодної з цих мов я не знаю.

– Така жінка – мрія кожного чоловіка.

Я не мав що заперечити. Дівчина навіть не намагалася прислухатися до нашої балачки і розглядала клітки з канарейками, що висіли на стіні. Можливо, вона намагалася збагнути усі приваби життя у клітці. Я її вочевидь взагалі не цікавив. Таке враження, що вона змирилася зі своєю долею і готова була нести свій хрест – перепрошую, півмісяць – до кінця.

– Чому таку гарну дівчину не купить якийсь багатий араб?

– В Марокко багаті араби мають по кілька жінок, а бербери такого звичаю не визнають. Вони всі однолюби. Жодна берберка не піде жити до араба.