Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 47)

В Америці панує тотальне ожиріння всіх верств населення з неграми включно. Навіть в університетських містечках я бачив безліч студентів не просто товстих, а потворно товстезних, які ходять, як качки, перевалюючись з боку на бік. А дупи! Матір Божа пенсильванська! Таких вражаючих уяву дупенкльоців не бачив я, скільки живу. Уявіть собі юнку з гепою завширшки понад метр. Покажіть мені ті труси, в які це диво природи влізе! Мабуть, сама собі шиє зі старих фіранок. Але дупа – то ще не все, бо й усеньке тіло в складках тлущу: на животі, на карку, на боках. І коли вона йде, воно все трясеться, як драглі в мисці. Але цікаво, що й на такий грандіозний товар знаходяться свої покупці, бо ті товстезні юнки шкандибають за ручки з худими хлопами. Видно, що тим подобається більше на м’якому.

Так от, чимчикую я філадельфійською вулицею в пошуках винця, бо в штаті Пенсильванія з алкоголем проблеми. Тут його можна купити тільки в спеціальних крамницях, або в барах і ніколи в супермаркетах. А якби кого піймали, що п’є на вулиці пиво з пушки – штраф 200 доларів. На вулиці можна випити хіба сидячи в авті і, звичайно, не за кермом. І ото я, блукаючи, забрів на Вайн-стріт з думкою, що де-де, а на Винній вулиці винце знайду. Де там! Не було його також і на Бренді-стріт. Історичні назви зосталися тільки для чорного гумору.

І ось бачу, як іде навпроти мене така, знаєте, пишна юна пампушка на двох шиночках, обтягнутих тоненькими штанцями і все в неї трясеться, ласо подригує, а вона ще й наминає здоровецького гамбургера. І яка качка мене брикнула, сам дивуюся, бо взяв та й підморгнув їй, мовляв: давай, пакуй, скільки влізе! нині твій день!

І що ви собі гадаєте? Та вертихвістка враз наробила ґвалту і – до поліціянта, а той мене здоганяє і каже, що я ту шельму колійову напастував, спокушав і на різні погані речі підманював. Але чим? Виявляється, тим своїм морганням. А бодай тобі той гамбургер назад цілим виліз!

Біда ж у тому, що американці розмовляють англійською кожен на свій манір і деколи треба добряче напружити слух, аби щось второпати. Врешті мені вдалося пояснити трохи словами, а трохи на міґах, що те моє моргання не має нічого спільного з цею кур…, тобто поважною леді, бо то мені порошинка в око залетіла. Ну і та кур…, перепрошую, леді, заспокоїлася і подриготіла далі на своїх сальцесонах, ані на хвильку не припиняючи глитати того нещасного гамбургера.

І тут, бачу, що вже й пан поліцай задивився услід, як то все апетитно трясеться, підстрибує, що так і хочеться підбігти і руки підставити, аби той скарб на землю не хляпнув. Ну і я:

– Але дупа, нє?

А він:

– О, kurwa! To pan jest polakiem? (О, леді! То ви поляк?)

І я вже хотів, було, взяти приклад з Дмитра Павличка, котрий з поляками поляк, а з бандерівцями бандерівець і вигукнути радісно: «A co – nie widać?» (А хіба не видно?) Проте я відказав:

– Nie, ale ze Lwowa.

– Nu to polak! – вперся поліцай. – Musi pan ze mną przepuścić drinka! (Мусите зі мною випити!)

– Gdyż pan na slużbie. (Але ж ви на службі.)

– Już po slużbie. Wracam dodomu. (Вже по службі. Йду додому.)

Ну і заволік мене до кнайпи, а там за чаркою став нарікати на американок, котрі ладні хлопа до цюпи послати за те тільки, що той собі легенько пожартував з ними. Вдома, себто в Польщі, можеш панянці дати кляпса по дупці, вигукнути «Привіт, Малгосю!», а потім вибачитись, що сплутав її з Малгосею, та й по всьому. А тут відразу – поліція, суд, штраф. І то добре, коли штрафом обійдеться. Отаку біду їхні хлопи мають. А так інколи хочеться підкрастися ззаду і-і… ех! – дати кляпса!

Білим тут не місце

Вам доводилося коли-небудь бачити карту Філадельфії? Ні? Тоді ви нічого не втратили – вона достоту така, як сторінка з зошита у клітинку. Одні вулиці біжать поправно зі сходу на захід і мають назви, а інші з півночі на південь і лише пронумеровані, або навпаки. Гуляти таким містом миле діло. Вирішивши потрапити до китайського кварталу, я почимчикував навпростець і дуже скоро потрапив на вулицю, яка виглядала так, наче тут щойно завершили знімати фільм про війну. Чотири-п’ятиповерхові чорні масивні камениці з вибитими вікнами і висадженими дверима скидалися на сліпців при дорозі, всюди валялися купи сміття, вітер котив перед себе обгортки, газети, порожні пластикові пляшки, підкидав високо у повітря поліетиленові мішечки і, з усього видно, це приносило йому неабияке задоволення.

Я не зрозумів, куди потрапив, – довкола панувало безлюддя, та раптом неподалік від мене з гуркотом приземлилася якась пачка – хтось її пожбурив з вікна. Услід за нею вилетіло поламане крісло, я ледве встиг відхилитися, і крісло упало на брук. Я наддав ходи, але шлях мені перепинив негр, він вийшов з брами з недопитою пляшкою віскі і, похитуючись, витріщився на мене так, мовби побачив живого Мікі Мавса.

– Ти що тут загубив? – поцікавився він. – Заблукав?

– Ні, я йду в китайський квартал.

– Китайський квартал? – не повірив він, широко роззявивши беззубого рота, потім задер голову догори і гукнув: – Він іде в китайський квартал! – і розреготався.

Я спробував його обминути, але він заступив мені дорогу, дурнувато посміхаючись.

– На фіга тобі китайський квартал? Ти потрапив у чорний квартал. Тобі подобається наш квартал?

Я кивнув. А тим часом з брами вивалив другий негр – цей був присадкуватий, а голе пузо вивалювалося з тісної сорочки.

– Давно у нас не було таких гостей, – засміявся він і видихнув на мене разом зі згаром сморід тютюну і смаженої бульби.

З вікна вилущилася голова третього негра:

– Е! Тягніть його сюди!

Я зрозумів, що ситуація тривожна і сказав:

– Я не американець, не місцевий… Я не знав про ваші порядки.

– Он як? – недовірливо примружився грубас. – Ти що – емігрант? Чи сраний турист?

– Я письменник з України, – хотілося додати «бідний письменник», але я стримався, – їжджу по університетах з презентацією моєї книжки. Отак і до Філадельфії потрапив.

– Що він там бздить? – гарчав третій з вікна. – Нема чого заливати! Тягніть, тут розберемося.

– Він письменник! – пояснив беззубий. – З якоїсь Юркен!

– А що ти пишеш? – спитав грубас.

– Романи.

– Кому на хєр твої романи потрібні? Треба писати дюдіки. Ти вмієш писати дюдіки?

– Вмію. Ось тут у цій книзі є уривки з дюдіка «Діви ночі», – і я показав їм свою англомовну книжку.

Грубас вирвав її у мене з рук і став гортати.

– А де малюнки? – потім тицьнув пальцем у моє фото і показав беззубому: – Ти глянь! Як живий!

А з вікна:

– Давай сюди цього юкрена! Біллі Підар! Давай його сюди!

Біллі Підаром виявився грубас, він гукнув:

– Він дюдіки пише! Дав нам книжку почитати! – а тоді до мене: – Ти ж нам її подарував, так? Тоді підпиши. На пам’ять дорогому Біллі…

Поки я писав, беззубий зробив ковток з пляшки і заплющився від задоволення.

– А його не треба згадувати? – кивнув я на беззубого.

– Він читати не вміє. Тупе сотворіння. Я буду читати твою книжку для усієї нашої компанії. Живи, письменнику! – поплескав мене по животі. – Сюди білі не зазирають. Якби ти був американцем або сраним туристом, ми б з тобою порозважалися. А так – що ж робити – іди з Богом.

– Біллі Підар! – кричав той згори. – Я спускаюсь! Я тобі всі кістки переламаю, якщо ти його відпустиш!

– Заткнись! Він дав нам дюдік. Я буду вам, ідіотам, читати, – потім висмикнув з рук беззубого пляшку і простягнув мені. – На, випий. Просто, щоб ми розпрощалися, як друзі. Випий, щоб у тебе про нас лишилися тільки добрі спогади.

Я подумав, що краще б дістав від них по писку, аніж маю пити з однієї пляшки. Привид СНІДу війнув мені перед очима, але я заспокоїв себе тим, що віскі саме по собі антисептик, узяв пляшку і ковтнув. Віскі обпекло мені горло, я закашлявся, Біллі розсміявся і штовхнув мене в плече:

– Давай, вали, поки той ідіот не спустився.

Того дня я напевно побив рекорд швидкої ходи, бо ж не міг я – письменник з Юкрени – бігти. А з вікна лунало:

– Ти що, його відпустив? Ну, все, тобі амба! Я вже йду!

З гуркотом гугупнуло ще одне крісло на брук, а за ним вилетіла пляшка і, розтраскавшись, дрібно задзенькотіла. Хтось сміявся, хтось щось кричав, гулюлюкав, лаявся, я не озирався, я чесав у китайський квартал, орієнтуючись по мапі, бо ж мапа ніколи не бреше, у ній просто ніколи не зазначають дільниць, на які не варто забрідати, не замальовують їх червоним, не значать хрестиками або чорними прапорцями, і щойно коли мені на очі попалися строкаті китайські вивіски і усміхнені китаянки, я нарешті пригальмував, стулив писок і став дихати лише носом.

Подорож на край ночі

Є міста овіяні легендами і своєрідною містикою завдяки тому, що у певний час ставали осередком багатокультурного життя, культовим місцем для митців та їхніх фанів. Але були й міста, які спалахували, наче зорі, а за якийсь час безповоротно гаснули. Одним із таких міст був Танжер у Марокку.

Це місто тривалий час для мене не існувало, поки я не прочитав романів прекрасного американського письменника Пола Боулза (1910–1999) та інших авторів, які побували тут. Ці описи викликали в мене нестримне бажання відвідати Танжер і прогулятися тими казковими вуличками, посидіти у пропахлих кавою та гашишем каварнях.

Відколи там поселився Боулз, Танжер став Меккою для американських та європейських митців, а сам Боулз – магнетичним центром товариської конфігурації, яку складали славетний драматург Теннессі Вільямс, письменники Сол Беллоу, Жан Жене, Трумен Капоте, Ґор Відал, Ґреґорі Корсо, психоделічний гуру Тімоті Лірі, композитор Аарон Копленд, культові письменники-бітники Вільям Берроуз і Джек Керуак, Алек Ґінзберґ і Лоуренс Ферлінґетті, а ще Ів-Сен Лоран, Рудольф Нурієв, музиканти з групи «Бітлз».