Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 46)
І т. д.
Ага! Забув повідомити таку суттєву річ: це все я написав забездурно. З глибоко патріотичних міркувань. За неньку – любе. Хоча несміливо й пропонувався якийсь туманний гонорар. Але я гордо відмовився, вважаючи, що мушу щось і для України доброго зробити. А то все для себе та для себе…
І тут починається найкумедніше. Ідея з розсиланням тих віршиків несподівано луснула, як булька з носа Президента. Наші тіпа українські мобільні оператори навідріз відмовилися розсилати що-небудь проти москалів. Виходить, що й есемески нам уже не по зубах, бо весь мобільний зв’язок ми віддали у ворожі руки. Тоді й справді залишається хіба-що писати віршики на парканах.
Та це ще не все. Мої віршики таки пішли в народ, але розсилалися вони вже приватно. Можна сказати, підпільно. Не всі їх я потім розпізнав, бо цнотлива рука організаторів вирішила дещо підправити і таким чином окремі словечка позникали. А що вже вони сотворили з такою чудесною римою як «в сраці я – нація» навіть не хочу казати.
І як з такими хлопцями виграти інформаційну війну?
А тепер ось знову дзвінок. Не кажуть, звідки. Просять віршики проти Ю. Збираються теж бомбити есемесками.
– Щось я не второпав, – перепитую. – Проти кого саме? Проти Ю, котрий…
Мене обривають:
– Жодних прізвищ. Проти Ю, котра… самі розумієте…
– Ага! В якому стилі? – цікавлюся.
– У вашому.
– Мій стиль багатоверстатника надто багатовекторний і багатогранний. Уточніть.
– Ну, щось у стилі газової війни.
– А-а, то ви з тої самої фірми?
– Ви про що?
– З синьо-жовтої?
– М-м-м… ми просто патріоти.
– Я вже здогадався.
– То як?
– Сто баксів за віршик.
– Та ви що? Минулого ж разу…
– Тоді я теж був патріотом, а зараз я заробітчанин. Бо криза.
– Але ж сто баксів! Якихось чотири рядки!
– А моя совість не враховується? Я, можна сказати, через свої переконання переступаю. Мене за це дружина з тещею оголосять персоною нон ґрата і відлучать від щонедільної макітри вареників.
– Звідки вони будуть знати?
– Мій непідробний псевдонародний стиль вони вже вивчили на зубок.
– А до чого тут совість? Хіба ви за Ю, котра… а не Ю, котрий?…
– Я з тих 20 %, які ще не визначилися. А може, навіть проти всіх. Мені простіше було б писати проти Я.
– Того, що в камуфляжі?
– Він сам проти себе на совість працює. Я про того, що з двома «ф». Тут я можу працювати на шару. Від душі.
– Сто баксів дорого. Ми порадимося.
Більше не дзвонять. Мабуть, знайшли когось дешевшого. Одне слово, коли отримаєте есемеску проти Ю, котра… – знайте, що я тут ні при чому.
Мандри
Поліція Америки мене береже
У жовтні-листопаді 2000 року я перебував в Америці та Канаді, презентуючи свою англомовну книжку прози. У Філадельфії я мешкав в гостинній родині Андрейчиків і своє перше захоплення американською поліцією я виніс саме з їхнього дому.
У пані Віри Андрейчик пропав песик, був старий і сліпенький, вийшов серед зими прогулятися і не повернувся. І ось пані Віра телефонує на поліцію і повідомляє про цей сумний трафунок. Лише на хвильку прошу своїх читачів уявити собі сцену, як ви телефонуєте до нашої міліції і просите знайти сліпого песика. Гадаю, кожен легко зможе передбачити весь соковитий набір ненормативних слів у відповідь. Але не так в Америці. Там поліція звикла мчати на допомогу за будь-якої нагоди. Пропав песик? Як виглядає? Яка порода? Скільки часу відсутній? І ось уже поліційна машина працює повними обертами – від авта до авта лине інформація про загубленого песика. Час від часу хтось телефонує пані Вірі й звітує: а чи не ваш це песик: такий-то і такий-то? Аж ось нова звістка: знайшовся якийсь песик, схожий на пропалого, але не відгукується на звичні американські звертання.
– А нічого й дивного! – пояснює поліції пані Віра. – Бо то український песик і він розуміє тільки по-українськи!
– О’кей! А як буде українською: соme-come?
– Кажіть йому: на! на! йди сюди!
І за мить знову від авта до авта лине інформація про песика, який розуміє тільки українською, а браві поліцейські при цьому ще й збагачуються на кілька українських слів.
І що ви собі думаєте? Знайшли! Принесли на руках просто до хати! Старенького, сліпенького песика!
Чи ви знаєте, що то таке гайвей? Перше, що треба твердо запам’ятати кожному, хто завітав до Америки, що по гайвею тільки їздять і ніколи не ходять. А якби вас коли-небудь занесло туди пішадрала, то прощайтеся з життям, бо авта, що мчать на шаленій швидкості, можуть розтерти вас на картопляний пляцок. Гайвей – це приблизно те, що в нас називають «розв’язкою», але з тою різницею, що вся павутина доріг висить у повітрі, це часто мости, які переплітаються між собою і кожен з них має двосторонній рух, а обабіч біжать невисокі мури висотою з метр.
Я собі уявляю, що думали філадельфійські водії, побачивши одного листопадового дня, як проти руху по гайвею чимчикує собі якийсь підозрілий тип. Окремі з них стурбовано сигналили, інші озиралися. Тим підозрілим типом був я.
Надумавши скоротити дорогу до Пенсильванського університету, я вирішив піти навпростець через міст, але міст несподівано перейшов у гайвей і я опинився у тунелі-полапці. Повз мене з оглушливим галасом мчали авта і велетенські вантажівки, залишаючи мені для маневру не більше півметра вздовж муру. Над головою теж мчали авта, і перебування у цьому кам’яному мішку ставало усе нестерпнішим. Проте я йшов далі, бо мені здавалося, що весь цей жах ось-ось закінчиться, хоча насправді він тільки починався, і за хвилю я почував себе маленькою сірою мишкою, котра опинилася на шляху табуна слонів. Особливо жаско ставало на закрутах, коли автам, які вилетіли з-за рогу, зоставалося надто мало часу, аби з’їхати вбік. Інколи я перелазив через той мур і йшов по якомусь сміттю, ноги грузли в землю, зашпортувалися за шини, слизькали на пластикових пляшках, внизу текла ріка зашита в бетон, іншої дороги не було. Та коли шлях перепиняла широка опора мосту, я змушений був перелазити через мур знову на дорогу, і водії тоді пригальмовували, мабуть думаючи, що ось іще один божевільний вирішив покінчити самогубством. І треба сказати, що якби я мав слабенькі нерви, то міг би й піддатися цій заворожуючій магії швидкості, цьому неймовірному гуркоту, який бився в мої вуха, штурмував мозок тараном, і таки зробити крок убік – лише один-єдиний крок відділяв мене від небуття. Це досить дивне і цікаве відчуття опинитися за крок від смерті. Не пробували? І не раджу. Хоча…
Минуло півгодини тієї божевільної мандрівки, коли мені здавалося, що я повинен пройти цей шлях до кінця бодай задля самоутвердження. Якого самоутвердження? А біс його знає. Чомусь мені так здалося. Але врешті-решт я таки зламався і вирішив повернути назад. Я прирікав себе на ще один півгодинний жах, але принаймні знав, що мене в тому напрямку чекає, тоді як рух вперед міг віщувати нові несподіванки. Я зиркав на ріку: і як можна було так її спотворити оцими стрімкими бетонними мурами? Ріка без берегів – не ріка, а якась каналізація. Якби були береги, я міг би собі мандрувати ними і знайти там порятунок, а так я змушений був іти далі попри авта, хоч тепер уже за рухом, весь час упівоберта озираючись. Я кляв усе на світі, а найбільше самого себе, що забрів сюди, шукаючи дорогу навпростець, а якби зробив гак, то давно б уже був на місці. Аж ось несподівано біля мене пригальмувала поліцейська машина, водій-негр кивнув мені на заднє сидіння, я відчинив дверцята й сів.
– Where are you going? – спитав він, рушаючи з місця.
– University of Pennsylvania.
Подиву поліцая не було меж. Він не міг збагнути, якого біса мене занесло на гайвей!
– I’m sorry, I lost my way, – тлумачився я тим, що зблукав і думав: ну, все, зараз завезуть мене в поліційне відділення, впаяють штраф доларів на 80.
– It isn’t done, – буркнув поліцай, а я продовжував подумки лаяти себе, бо ці слова не віщували нічого доброго.
Але ось авто виїхало врешті з хитросплетінь гайвею і спинилося… ні, не біля поліційного відділення!.. а простісінько під університетом!
– This will be the University, – сказав поліцай.
– Excuse me, I must be going, – зрадів я, намагаючись намацати клямку. – I don’t know how I can thank you enough.
Але клямки не було. В поліцейських автах задні дверцята відчиняються ззовні, а зсередини їх можна відкрити тільки висунувши руку через вікно, якщо звісно водій опустить шибу. Це для того, аби арештований не зумів драпанути. Втішаючись моєю безрадністю, поліцай врешті опустив шибу, я відчинив двері і з відчуттям щиглика, який вирвався з клітки, випурхнув на вулицю. Рухлива вулиця, що вела до університету, видалася мені після гайвею парковою алеєю. Мені хотілося танцювати, мов божевільному, адже тепер я мав стовідсоткову певність, що американська поліція мене таки береже.
В Америці жеруть всюди, де попало, і переважно в русі – на ходу, в транспорті, не вилізаючи з авта. Жвакуляють ту свою швидку їжу з синтетичним смаком в таких місцях, де б і не сподівався. У вагоні метро чоловік розкладає собі на колінах піцу і наминає з відсутнім виглядом. Такої дивовижі в нас не побачиш. Ще не так давно, коли можна було ласувати пиріжками за чотири копійки, народ їв ті пиріжки обличчям до муру, а спиною до перехожих. Так, мовби соромився свого негідного вчинку. Я тоді кепкував, що народ у нас робить дві речі обличчям до стіни, і одна з них – поїдання пиріжків. Коли ж я принципово їв пиріжка, прогулюючись вулицею, перехожі кидали на мене здивовані погляди.