Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 45)
– Страхую. Єйо дні сачтєни. Может в любую мінуту канькі атбросіть. А ми даже єщьо на гробік не сабралі. Памагітє, чєм можетє.
– А яка у неї хвороба?
– А с какой хваробай у нас люді с тюрми виходят? Но туберкульоз – ето ішо цвєточкі.
– А що ще?
– Канцер!
Тут я і справді безсилий. У нашій лікарні таке не лікують.
– Навіщо ж вона написала «тєрапія»? Хай би написала «туберкульоз і рак».
– Нє памєстілась. А тєрапія – ета всьо, шо хош. Памагітє, чєм можетє.
Даю дві гривні. Він дивиться на мене так, наче я ці дві гривні витяг не зі своєї кишені, а з його. Потім дивиться на пожмакану банкноту і, хитаючи головою, відходить:
– Ну-у-у, до-о-ктар!
Я йду і відчуваю їхні осудливі погляди на спині.
Десь так під обід я починаю відчувати голод. Але в цей час чекає мене видавець у своєму офісі. Я купую гарне вино і вирішую на Бессарабському базарі придбати якоїсь закуски. У жінки, яка торгує м’ясивом, беру кавалок ковбаси і шмат шинки. Підла галицька натура тягне мене до контрольної ваги, і я бачу, що мене обдурено на цілих 200 грамів. Чи можу я з цим змиритися? Ніколи. Вертаюся до тітки і кажу:
– Тут бракує цілих 200 грамів. За те, що священика обважили, будете в пеклі горіти!
Жінка з переляку аж очі вирячила і закрутила головою на всі боки, чи ніхто не слухає.
– Ой, батюшка! А я й не признала! Ну їй-бо… та хіба ж я… та це ненарошне… вєси такі… а я вам і сальця вріжу… Я ж вас вспомнила, ви ж на Троєщині правите. Я там навіть рушничка занесла, сама вишила… І ковбаски ще, ось цієї дам… ні-ні, нічого уже платить не надо… і ще цієї ковбаски візьміть, а ту шо ви взяли, положіть назад… не нада вам її… а я вам ще ціле кільце пічоночної дам… така вже укусна, шо слів нема… і не обіжайтесь… вєси такі… оце вам харашо запакую, шоб удобно було нести… і всігда я на цьому місці, батюшка, так шо приходьте… а то всьо вєси, але їх полагодють… Звиняйте, шо не признала, а матушці прівєт передайте, матушка у вас така, шо Боже!.. вона у мене всігда м’ясо купує… Та шо ви?! Шоб я оце батюшку, та нікагда… у пеклі, тоже скажете… ну й шутки у вас… ага… ідіть з Богом…
Іду я і думаю: тепер у пеклі буду смажитися я.
На Петрівці, проходячи повз книжкові ятки, натрапляю на ятку вщерть заставлену єврейською літературою на різних мовах. Зупиняюся і ковзаю очима, вишукуючи якесь цікаве видання фольклору. «Еврейский юмор», «Еврейские анекдоты»… А мені б якісь легенди, вірування… Чоловік, зиркнувши на моє дещо втомлене, але осяяне світлом Сіону обличчя, каже:
– Шалом!
А я бовк:
– Алейхем шалом!
Він тоді, мов автомат, заторохтів щось на ідиші. Я уважно вислухав, згадав ім’я ще одного класика єврейської літератури і, глибокодумно промовивши «Менделе Мойхер-Сфорім», вимкнув екран, сховав антену, згасив лямпочку і розчинився у натовпі.
Увечері сідаю до потяга. В переділі самі жінки. Молоді. Роти в них не замикаються. Нещасні люди – з тих, що потрапили у чергову піраміду, але ще не усвідомлюючи цього, тішаться, що поступово піднімаються щаблями, розпродуючи якийсь ексклюзивний непотріб. На мене уваги не звертають і стрибають з теми на тему. А я б уже й спати ліг, такий втомлений, але як тут ляжеш. Аж ось нова тема – пластична хірургія. А я ж тут спец. Мій колега цим займається. Від нього я наслухався стільки історій, що можу ого-го як підтримати розмову.
– Мало того, що заплатиш купу грошей, – каже одна, – то ще попадеш в руки якогось шарлатана.
– Та капєц, – погоджується друга. – Одній моїй знайомій жирові складки вирізали, а шрами такі, що вона й роздягнутися не може.
– Ой, а в газетах, що пишуть! А по телебаченню які страхіття розповідають!
Я не витримую. Чому ображають мою професію?
– А ось у моїй клініці… – кажу я, і вмить три пари очей прикипають до мене.
Клініка доктора Захаржевського. Не чули? Шкода, візитки вже всі роздав. Вони витягають ручки і старанно записують редакційні телефони. Потім я даю короткий брифінг на тему «Розвиток пластичної хірургії на даному етапі». Дамочки починають демонструвати мені свої вуха, носи, цицьки, животи і целюліти. Дещо я мушу помацати, понатискати пальцями, легенько ущипнути. У мене своя методика.
– Целюліт не лікується, – вбиваю їх наберкиць.
– Як? Зовсім?
– Зовсім.
Недавно ми в газеті публікували на цю тему статтю і я знаю, що кажу. А вголос:
– Не вірте жодним рекламам. Просто треба змиритися. У Ніколь Кідман теж целюліт і нічого. Живе.
– А в Шерон Стовн?
– Ну ви б ще про Ротару спитали! А от жирові складки – елементарно… Ну і груди, щоб стирчали… Ось тут підрізаємо… тут підтягуємо… щоб симетрично…
– А шрами?
– Не буде. Розсмокчуться протягом місяця. Методика доктора Захаржевського. Бачите? Ось я пальцями підтягнув, і вони вже стирчать. Вам навіть силікону не потрібно. Купите в аптеці «Крем доктора Захаржевського». Мастити щовечора. Будуть пружні, як у дівчинки. Якщо захочете, щоб іще щось у вас було, як у дівчинки, теж мастіть.
Вони хіхікають.
Відтак я починаю стелитися. Вони виходять. За хвильку я вже вимикаю екран і засинаю. Крізь сон чую, як вони обережно стеляться і перешіптуються, щоб не дай Боже не потривожити сон доктора Захаржевського.
Вранці, попиваючи чай з укусною «пічоночною» ковбасою, отримую скромний подаруночок: «Це вам, доктор» – набір косметики, розповсюдженням якої вони займаються в надії стати мільйонерами.
Не стануть. Поки на світі є такі, як я.
На лінії вогню
Нема у нашій Україні більшої благодаті, як вибори! Ото райське життя! Є можливість заробити якусь копійку, не надто напружуючись. У часи мажоритарки я ухитрявся працювати на кількох різних депутатів, причому деякі з них балотувалися в одному окрузі. І коли зранку я шпарив викривальні фейлетони проти А, то в обід уже проти Б, а ввечері з не меншим натхненням проти В. Часом у тій гарячці траплялися непередбачувані збої, і я – о жах! – висилав фейлетон проти Б у штаб того ж таки Б, а на здивовані вигуки відповідав:
– Та це мої агенти передали. За сто баксів. Ви бачите, до чого ті (нецензурні висловлювання, які характеризують ворожий штаб) опустилися? Ми не повинні відставати!
– То давай, пиши у тому ж стилі. Якщо вони такі падлюки, то ми не будемо церемонитися!
Ха – у тому ж стилі! А я в іншому і не вмію.
А писання промов на відкриття в один день нового корівника і пам’ятника жертвам НКВД, на посвячення церкви і посвячення лазні, на зустріч з виборцями і зустріч з журналістами, на святковому концерті і на могилі відомого борця за… Як згадаю, і досі у піт кидає. Якби не словники синонімів та фразеологізмів, то я б ніколи не зумів одну й ту ж промову сотворити у п’яти різних варіантах та так, аби не переплутати церкву з лазнею.
Ой, було-було. Тепер легше стало. Мажоритарка канула в Лету, і я думав, що мене уже надійно забули. Коли це дзвонять на зимові свята.
– Ви такий-то?
– Я.
– Потрібна ваша допомога.
– А ви хто будете?
– М-м-м… Ну, скажемо так, патріоти.
– Синьо-жовті чи біло-блакитні?
– Звичайно, що синьо-жовті. Чи не могли б ви написати кілька коротких сатиричних віршиків на тему газової війни?
– М-м-м… Ну, взагалі я маю чим зайнятися…
– Це дуже важливо. Ми розішлемо есемески з віршиками тисячам абонентів.
– Тобто ви вирішили боротися з москалями есемесками? Чудова ідея. А написами на парканах не пробували? А пальцем по снігу? Вони проти нас теле- і радіоефіром, серіалами і фільмами, газетами, глянцевими журналами і книгами, а ми проти них есемесками і графіті! Тремти, москалю!
Одне слово, я погодився. Хоча й усвідомлював, що це вже повний абзац. Подумати тільки: остання наша барикада – віршована есемеска! І все! Більше ми ні на що не здатні!
Написав я кілька тих віршиків цілком у стилі тих, які нам були відомі ще з часів Тузли. Ну, так аби видно було, що це писав не такий видатний поет, як я, а простий народ, який не особливо з термінами церемониться. Ну, наприклад таке…