Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 44)

Коли трамвай зупинявся, в його очах спалахував острах, що я відштовхну його і вистрибну. Він навіть застеріг мене:

– І не думайте вистрибувати. Краще заплатіть штраф. Інакше я завезу вас у міліцію.

– Я не збираюсь вистрибувати, – сказав я. – У мене є квиток.

– Це неправда. Якби ви мали квиток, ви б мені його давно показали. Ми зійдемо з вами на кінцевій.

Він стояв так, аби перегородити мені відступ до дверей, голос його помітно тремтів. Якби я у цю хвилину показав йому квитка, серце його не витримало б, він викликав співчуття, і мені навіть спало на думку, що на його місці міг опинитися я. Мені просто неймовірно пофортунило народитися деінде і в іншу пору. А коли б я був шостою чи восьмою дитиною якогось п’янички, то хто знає, чи й на контролера вибився б. Цікава штука – життя, воно вимагає жертв, адже так рідко випадає нагода чинити добро, що задля такої події, може, навіть вартує віддати себе на розтерзання. Може, саме від сьогоднішнього дня цей нещасний чоловік підведе голову і усміхнеться прийдешньому, може, після того, як принизить мене, упокорить і змусить просити вибачення, він усвідомить нарешті й себе людиною і, прийшовши додому, перше, що зробить, – пальне жінку у вухо.

Чи міг я зруйнувати його потаємну мрію? В душі він почував себе справжнім Шерлоком Голмсом – адже ж вистежив неабиякого жевжика. Це тобі не язиката бабера, котра так запашталакає голову, аж сам не радий будеш, що спитав у неї квитка, це тобі не хитрий студент, який безпомильно впізнає будь-якого контролера, ще заки той сяде у трамвай.

Ось він узявся пальцями за ґудзик на моїй сорочці й почав його крутити з таким виглядом, мовби саме у тому ґудзикові міститься все, що для мене є найдорожчим і що становить сенс мого існування. Можливо, для нього цей акт мав ще й якесь символічне значення.

– Їздити без квитка дуже негарно. Хіба вам не встидно? – мурмотів він. – Тепер мусите заплатити штраф, інакше я викличу міліцію. А тоді заплатите ще більший штраф, напишуть вам на роботу, в трамваях буде висіти ваша фотокартка, і всі будуть показувати на вас пальцями.

Слухаючи ці дурниці, я збагнув їхнє дійсне джерело. Мабуть, саме так із ним розмовляв його начальник: брав пальцем за ґудзик, крутив його і проказував:

– Що ж ти їздиш, їздиш по тих трамваях, а штрафів як кіт наплакав? Ти що – не можеш вчепитися в «зайця» двома руками і не відпускати, доки не заплатить? Головне точно вирахувати, кого можна змусити заплатити. В кожному трамваї двадцять відсотків пасажирів – закоренілі «зайці», але штраф заплатить лише один. Бо поки ти його штрафуватимеш, всі інші або вискочать на зупинці, або придбають квитки. Вся штука в тім, аби попасти якраз на такого, що не викрутиться, не втече, не дасть тобі в писок. Тут треба мати нюх. Як у мисливського пса, розумієш? Треба тренувати себе. І взагалі, наша робота складна і небезпечна. Я, до речі, дивуюся, чому нема інституту для контролерів. Та ж ми повинні ґрунтовно вивчити психологію, педагогіку, етику і хтозна чи не світову філософію. Ось уяви собі – ти, озброєний усіма галузями знань, підходиш до такого собі жевжика і, знічев’я поправляючи рогові окуляри, кажеш: «Шановний добродію! Своїм безкоштовним проїздом ви підриваєте основи нашої молодої державності! Ми котимося в прірву через таких, як ви! Ви вбиваєте іще один іржавий цвях у розтерзану неньку! Своєю підступною діяльністю ви служите ворогам республіки. Але я вистежив і розкрив вас! Ви є агент Москви! Признавайтеся і платіть штраф. Добровільне зізнання пом’якшить провину!» Ну?! Тепер відчуваєте різницю? І коли ви це прокажете достатньо голосно, всі решта пасажирів одразу перейдуть на ваш бік. А чому?! А тому, що всім їм хочеться бути патріотами. Патріотом бути легше, ніж непитущим. Краще боротися за Україну, ніж гарувати на заводі.

Слова шефа надійно вгвинтилися в його мозок, і тепер, дивлячись на мене, він почав проказувати їх, немов заклинання проти злого духа. Голос його тремтів, але лунав на цілий трамвай. Коли він дійшов до «агента Москви», серед слухачів відчулося легке пожвавлення і навіть обурене гудіння. Обурення їхнє стосувалося, ясна річ, мене, і я чомусь несподівано почервонів. Контролера це надихнуло ще дужче, і він уже просто спопеляв мене своєю тирадою, котра почала неймовірно розростатися і перетворюватися на справжній акт звинувачення. Коли контролер урешті скінчив свою промову, я відчув, як піт виступає у мене на чолі. Несподівана духота обійняла мене, а самовпевненість зникла безслідно.

Він промовляв настільки переконливо, що я до глибини душі пройнявся його словами. Тремтячими рукою я вийняв гроші і тицьнув йому в долоню. Я не знаю, чи Ганнібал тішився так своєю перемогою, як оце він зараз, в очах його горіли вогні звитяги, він виростав у своїй душі до розмірів супермена, б’юсь об заклад – він мусив у цей момент відчути, як на його лисині колоситься густе волосся.

– Стривайте, – сказав мені уже спокійнішим тоном, ба навіть співчутливим, – я випишу квитанцію.

– Не треба, – відмахнувся я.

– Без квитанції не можна.

Він непоквапно вийняв книжечку, розгорнув її і став заповнювати квитанцію олівцем. Пасажири перестали звертати на нас увагу. Я дивився у вікно і думав, що ось зараз я вийду з трамваю, зайду до бару і вип’ю мартіні. Навіть після того, як заплачу штраф. А от він цього ніколи зробити не зможе, це йому не по кишені, хоч би він оштрафував протягом місяця цілу сотню «зайців». І ледве чи він пальне свою жінку в вухо.

Трамвай зупинився. Я взяв квитанцію, усміхнувся контролерові і вийшов на вулицю. Він дивився мені услід, мовби не хотів розлучатися. Я весело помахав йому рукою, і очі його розширилися, вуста розкрилися, наче для розпачливого крику, і затремтіли, він ковтнув повітря і вхопився за поручні. Таке враження, що хотів мені щось сказати, але його заткало. Ще би! В руці, якою я махав йому, був квиток.

Один день із життя пройдисвіта

Потяг прибуває до Києва о пів на восьму ранку, в такий час ніхто ніде ще тебе не чекає, а до першої ділової здибанки півтори години. На Петрівку по книжки їхати ще теж рано, тому не залишається нічого іншого, як прогулятися пішки. І ось я іду повз ряди авт, а на пропозиції шоферів «Падвєзті! Дьошева!» вдаю глухого, ні, не зовсім глухого, бо зиркаю на того, хто до мене звертається, але ані мур-мур. Отак ковзну очима і все. Навіть не хочу припускати, що вони про мене думають. Але хіба я не маю права вимкнутися? Як телевізор: лямпочка мигає, антена стирчить, а екран не показує.

Столиця незалежної України живе якимсь своїм ненормальним життям, людям тут начхати на те, що на кожному кроці її зустрічаються свідчення тоталітарного режиму. Ось я йду вулицею бандита Уріцкого, звертаю на Комінтерна і відчуваю, як у мені закипає гнів. І гнів цей клекоче, нуртує, намагається вирватися. Хочеться зробити якусь западляну цьому засраному Києву, і я уявляю собі, як збиваю усі ці таблички.

Аж ось бачу – на розі стоїть худезна ще не стара жінка і тримає табличку з написом: «Люді, памагітє! Я очєнь бальная», а в дужках – «тєрапія». Я розгніваний, але добрий, і коли людина просить допомоги, не можу її проминути.

– Доброго дня, я головний лікар восьмої лікарні, – бо, думаю, як у Львові є восьма, то в Києві мусить бути й двадцять восьма, – я вас можу покласти у терапевтичне відділення абсолютно безкоштовно.

Жінка дивиться на мене, як на вар’ята, але екран цього разу в мене увімкнений, антена ловить і лямпочка мигає.

– Мущіна, чєво вам нада?

– Я головний лікар восьмої лікарні. Ви ж просите вам допомогти. От я й озвався на ваш поклик. – При цьому виймаю свою мобілку за п’ятдесят баксів і кажу: – Зараз я викличу машину і вас завезуть.

– Да ви там всє вори і взятачнікі. Ідітє сваєй дарогай.

– А де ж ви збираєтесь лікуватися, якщо не у взяточників? За кордоном?

– Ета майо дєла, – і, повернувши голову кудись через плече, гукає: – Коля! Ти чьо, нє відіш? Прістал тут!

З’являється Коля. Морда небрита, пропита і місцями підбита, з писка тхне вчорашнім портвейном і вранішнім огірковим лосьйоном.

– Мущіна, в чьом дєла?

– Я головний лікар восьмої лікарні. Хочу допомогти цій жінці.

Дивиться на мене так, мовби це не я, а він був лікарем. Звісно ж головний лікар, який чимчикує зі спортовою торбою на плечі, може викликати деяке здивування. Не щодня таке побачиш. Про всяк випадок ховаю до кишені мобілку за п’ятдесят баксів, бо такий раритет восьмирічної давності міг би його ошелешити ще більше, а я просто, їдучи до Києва, ніколи не беру мобілки за чотириста баксів, а тільки ту, що за п’ятдесят, знаючи, яка буває тіснява у метрі.

– Ви доктар? – перепитує тоном, який пасував би краще до запитання «Ви бальной?»

– Так, – впевненим голосом підтверджую, що я таки не «бальной».

– І хатітє памочь? – тут бере мене під руку, відводить набік і конфіденційним голосом напівпошепки повідомляє: – Я вам вот что скажу, єй уже нікто нє паможет.

– Чому?

– Такая балєзнь. Нікто. Но ви можетє скрасіть єйо паслєдніє дні. Я вам ета как доктар доктару гаварю.

– То ви теж лікар, колего? – зрадів я.

– А чьо – нє відна? Я в псіхушкє санітарам работал. Вирубаю аднім ударам. Тєпєрь вот хачю памочь бєднай женщінє.

– І тому ви ховаєтеся в кущах?