Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 43)
– Дочь у мєня красавіца, – втішав господиню Пєдришкін. – Всьо па хазяйству дєлать умєєт. Вот наваріт, бивала, щєй, дак ви нє павєрітє – вот такую каструлю літрав на десять! На целую нєдєлю хватаєт.
Тим часом господиня гарячково ламала голову, як позбутися непроханих гостей і як здзвонитися з Олегом, щоб усе розтлумачив. Врешті у її голові свінула спасенна ідея.
– Може, знаєте… Підемо до Олега на роботу? Коли він дізнається, що приїхали такі гості, то звільниться раніше.
Батько і дочка не мали нічого проти. Пєдришкін сховав недопиту пляшку назад у портфель і кинув туди кусник хліба. Пані Зєликова запропонувала ще й сала і ковбаси, але він навідріз відмовився:
– Я ж нє п’яніца какой-та! Ми пйом па рюмашкє.
Господиня прибрала зі столу і пішла перевдягнутися. Коли вона виходила з хати, до неї підплила дівиця:
– Можна я аставлю у вас свой чємадан? Зачєм мнє с нім таскаться?
Пані Зєликова мріяла лише про одне, як найскорше позбутися обох, а що далі буде – байка. Вона взяла валізу й поставила у сінях. Потому усі троє подалися до міста. В центрі пані Зєликова посадила батька з дочкою у скверику і попросила, аби зачекали, а вона приведе Олега. На її подив, Пєдришкін з дочкою не мали нічого проти:
– Давай, давай, ми тут скучать нє будєм, – і Пєдришкін поплескав рукою по портфелю.
– Господи! – тихенько простогнала пані Зєликова, чимдуж дрібочучи до наукового інституту, де працював Олег. – І за що мені таке? За які гріхи? Де він таку хвойду вишпортав?
Вона викликала сина на прохідну і зі сльозами на очах розповіла про лихо, яке звалилося на її бідну голову. Як він міг таке вчинити? Мало того, що сплутався з якоюсь офіціанткою, то ще й обіцяв одружитися, запросив до себе разом з батьком-алкоголіком! Олег як міг заспокоював матінку, переконуючи, що все полагодить, а вона нехай їде додому.
– Олежику, – хлипала жінка, – може, ти додому вже не йди. Піди переночуй до вуйка, а я більше їх не пущу до хати і скажу, що ти поїхав у Тюмень. Валізу їхню виставлю за хвіртку.
– Добре, це гарна ідея. Я пошлю до них свого товариша, він їм скаже, що я терміново поїхав у Тюмень. По тому він заїде до нас і забере валізу. Треба би їм ще гроші на квиток дати.
– Ой, який ти в мене розумник! – втішилася матінка. – А я теж не дурна. Я взяла гроші з хати. На, маєш тут тисячу карбованців. Тих, що ти, батяре, в карти програв. Най твій колега дасть їм, і ще добре було, аби провів на потяг та переконався, що забралися. Боже мій, Боже… В які ти тарапати попав! Коли ти за розум візьмешся!
– От оженюся і візьмуся.
– Господи, та вже женися, бо я зварюю коло тебе.
Приїхавши додому, пані Зєликова не втрималася, щоб не зазирнути до валізи. Те, що вона там побачила, повергло її у ще більший розпач – купа старої залатаної білизни, яку носять хіба старі бабці, якісь подерті панчохи, заяложені станики, а на додаток ще й півпляшки горілки. За що їй таке горе? Винесла валізу і поставила коло хвіртки та стала чекати біля вікна. Години за дві під’їхало авто, з нього вийшов якийсь молодик, забрав валізу і від’їхав. Пані Зєликова перехрестилася, потім упала навколішки перед іконою Богородиці і довго молилася.
Того ж вечора під моїми вишнями знову зібралася та сама компанія. Появу стрийка Зеня усі зустріли оплесками. Ще би! Мама Олега погодилася на його шлюб з Мартою. Більше того – вона вже й не проти, що в хаті з’явиться ще одна господиня.
Один день пройдисвіта
Трамвай нездійсненних бажань
Я їхав у трамваї і дивився з вікна на ранкових людей. Вранішні люди дуже відрізняються від тих, які сновигають містом за дня, особливо своїми обличчями – невеселими і сірими, наче бруківка. Біля мене спинився контролер і запитав, чи я маю квиток, я кивнув, не відвертаючи погляду від вікна, але він продовжував стояти біля мене.
– Ви впевнені, що маєте квиток?
Я зміряв його поглядом – це був товстий коротун, що сягав мені лише до підборіддя, з великою круглою головою і настовбурченими вухами. На його чорній кондукторській шинелі виднілося безліч світлих ворсинок, ниточок, волосинок і просто якогось пуху, мовби він усю ніч валявся на текстильній фабриці.
– Я маю квиток, – відказав я і знову подивився на вулицю.
Перехожі тим часом зробилися ще заклопотанішими, ніж були досі, а в декого це перейшло аж у лють. Їхній гнів могло викликати будь-що – наприклад, оцей трамвай, що перепинив їм шлях, і вони змушені чекати, поки він переповзе вулицю, або моє приязне й добре обличчя, обличчя людини, якій нема куди квапитися і яка провела ніч у жіночих обіймах.
– Щось я не думаю, щоб у вас був квиток, – сказав контролер.
Я не знав, що йому відповісти, і спробував думати про приємне, приємного було мало, можна сказати, що й взагалі не було.
– Ви їдете без квитка, – продовжив свої ж міркування контролер.
Я відвів погляд од вікна, і в душі моїй з’явився щирий жаль до цього обділеного жіночими ласками чоловічка, який намагався мало що не приклеювати масні пасма волосся до своєї вічно спітнілої лисини. В його жовтих очах світилася безнадія, в його житті було ще менше приємних годин, аніж у моєму. Хвороби підточували здоров’я, платні ледве вистачало на дешеву ковбасу, і коли хто-небудь ставив йому склянку «чорнила», він сповнювався безмежним щастям, мовби на нього зійшла Господня благодать. Вдома його пиляла жінка, обзиваючи лінюхом, неробою, імпотентом і навіть дистрофіком, у рідкісні часи примирення він сумлінно вилазив на неї і пробував зробити все, на що лише був здатний його примхливий організм, але це тривало недовго, це взагалі тривало так коротко, що тільки дужче роздратовувало його жінку; вона казилася, била його по лисині й кричала просто в обличчя:
– Гівнюк! Гівнюк! Гівнюк!
Хтось порадив йому відволіктися під час акту, думати про щось інше, не про жінок, щоб продовжити любощі. І він думав про трамваї, про безквиткових пасажирів, про те, як вони смітять у вагонах, ламають сидіння, дряпають стіни, викручують шруби… От саме на шрубах усе й закінчувалося. Далі вже не йшло. Він сповзав з дружини і тихенько, мов щурик, забивався під стінку, накривався з головою і намагався якнайшвидше забутися.
– Гівнюк! Ах ти гівнюк! Нероба! Паяц! Навіть бабу не годен вграти! От бігме, піду під гастроном, стану там – хай мене виграє хто-будь! Останній п’янюга буде ліпший за тебе! Стану, задеру спідницю і буду стояла. Хто йде – хай користає. Попри таку дупу ніхто не пройде. Черга ще буде!
Наостанок вона ляскала його по голові, оберталася своїм могутнім задом і засинала у гніві.
Його рука торкнулася мого плеча і він повторив:
– Ви їдете без квитка. Я спостерігав за вами.
– У вас погана пам’ять, – буркнув я, намацуючи квиток у кишені штанів.
Я міг його показати, але мені здавалося, що це стало б для контролера крахом усіх надій. Досі йому вдавалося ловити різних піциків, від приниження яких він не отримував жодного задоволення, міг обзивати їх, штрафувати, виштовхувати з трамвая – все це було дрібним, маловартісним і нецікавим. Зараз він вистежив набагато більшого звіра, таке в житті може трапитися лише раз або два, достоту як у житті будь-якого мисливця. Кожен має свою мрію про золоторогого оленя, зазвичай обмежуючись самими зайцями, і ось, коли врешті золоторогий олень стоїть перед очима і треба його пристрелити, тоді намагаєшся якнайдовше затримати задоволення, до якого, вважай, ішов ціле життя.
Я був для нього тим золоторогим оленем, мрією його нужденного життя, витязем його снів і марень. Він дивився на мене знизу вгору, і я відчував, як шалено калатає його вимучене серце, як б’ються живчики на скронях і пітніють пухкі долоні з короткими сардельками пальців. Краплі знервованого поту проступили йому на лисині, й було цілком зрозуміло – в глибині душі він увесь аж тремтить від страху, що його сон про золоторогого оленя розвіється, все виявиться маревом і облудою, а натомість залишиться тільки тупий біль коло серця і нестримний смуток щоденності. Мовби шукаючи підтвердження, що все це не сон, він ще раз торкнувся мого плеча, і пальці його тремтіли.
Я таки існував, і був поруч, і він таки вистежив мене. Єдине, що підсилювало його тривогу, це моя рука в кишені – вона могла будь-якої хвилі випірнути на поверхню й змахнути йому перед очима білим стягом квитка. Крім того, я міг послати його під три чорти і вистрибнути на зупинці, адже я молодий і сильний, я весь аж пашів здоров’ям, і позаду в мене була шалена ніч кохання з юною панною, яка й не снилася цьому опецькові. Подумати тільки – ще годину тому я ніжився в теплих обіймах, долоні мої пестили стрункі й гладенькі стегна, фантастичні перса, а вухо моє ловило п’янливий шепіт гарячих вуст. Я певен, що якби вона бодай руку його поклала собі на коліно, він би здурів від щастя. Що він бачив у житті? Людина, котра живе тільки на платню, економить на зубній пасті й хустинках до носа, віддає всі гроші дружині, а потім дістає за це свою порцію горохової зупи і ще мусить відробляти в ліжку. Вся надія на виразку шлунка, тоді вже йому дадуть чистий спокій і не труїтимуть вчорашньою бульбою. Коли вмиратиме, у тьмяніючому мозкові заблисне думка: «А, властиво, навіщо я жив?» Такому й не треба було народжуватися, він би й не народився, якби його батько був трохи обережніший.