Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 42)

Раз по раз хтось пропонує якийсь вихід із складної ситуації, компанія його жваво обговорює, але в результаті виходу як нема, так нема, бо на кожну пропозицію з’являється гіпотетична позиція пані Зєликової. Аж раптом з’являється стрийко Зеньо з білою трояндою в петельці, з розпроміненим обличчям і двома пляшками югославського вермуту. Стрийко – душа будь-якої компанії і знає він тридцять три виходи з найскрутнішого становища. Він підсідає до столу, випиває келишок вина, задумливо закушує цукеркою і, вислухавши проблему та розпитавши дещо детальніше про Олега, повідомляє, що вихід є:

– Мені потрібна лише одна-єдина особа, панна, – тут він окинув поглядом присутніх дівчат, – якої мама Олега в очі не бачила. Є тут такі?

Зголосилося дві.

– Чудово, – затер руки стрийко, – а котра з вас має більші акторські здібності?

Дівчата дуже швидко вирішили, що безперечні артистичні дані має тільки Леся.

– Лесюню, – сказав стрийко, – ви готові розіграти сцену, яку я зрежисерую? Сцена невеличка, тривати буде, може, зо півгодини.

Леся не вагаючись, погодилася, і стрийко продовжив:

– Що мені потрібно. Прошу записувати. Стару потріпану валізу, кілька заношених майток… нє… краще майталесів… фланельових з начосом… добре, якби ще були й залатані… думаю, у ваших бабусь що-небудь таке знайдеться… кілька старих панчох… кілька засмальцьованих стаників… затерту зубну щітку… здалася б ще якась стара блюзка… До цього ще півпляшки горілки, але не української. Мусить бути пляшка з Росії.

Ніхто нічого не міг втямити, але стрийко навідріз відмовився зрадити сценарій.

– Щоби мій план вдався, то мусить бути велика таємниця. Ті всі речі я потребую назавтра до обіду. А ввечері зберемося тут знову, і ви нарешті зможете задовольнити свою цікавість.

Наступного дня опівдні пролунав дзвінок на хвіртці пані Зєликової. Господиня, яка саме місила тісто на улюблені Олегові кнедлі, вийшла на ґанок і побачила якусь дівчину з валізою. Певно, когось шукає, подумала і спустилася на подвір’я, та коли наблизилася до хвіртки, лагідний вираз її обличчя став мінятися і вона вже почала шкодувати, що відгукнулася на дзвінок. Може, то яка циганка? Дівчина виглядала жахливо, була розмальована, як остання профура, очі, підведені синім олівцем, скидалися на очі упириці, а на голові куйовдилося фіолетове волосся, вочевидь зафарбоване атраментом. Вбрана дівчина була в блюзку, яка ледве на ній трималася і здавалося, ось-ось трісне, спідниця була вим’ята і з якимись підозрілими плямами. А в руках вона тримала стару облізлу валізу, перев’язану мотузкою, востаннє такі валізи пані Зєликова бачила ще під час війни. При тому всьому дівчина так радісно усміхалася, ніби пані Зєликова була для неї щонайменше рідною тетою.

Господиня затупцяла на місці і за хвилю пролопотіла:

– Ви… ви до кого?

– Как к каму? Канєчна же к Алєжкє!

Пані Зєликова ковтнула повітря, облизала пересохлі вуста і навіщось стала витирати руки білі від борошна у хвартух.

– Йо…його нема…

– Развє он вам нє сказал, што я прієду?

– А…а хто ви така?

– Ну дєла! Мамаша! Ви мєня удівляєтє! Я євоная нєвєста. Вот с Тюмені прієхала.

Пані Зєликова схопилася за серце і намацала рукою металевий прут хвіртки, щоб не впасти. Тюмень! Авжеж, її Олег їздив минулого року в Тюмень зі студентським будівельним загоном. Невже він там оце чудисько собі вподобав? І хоч би коли слово сказав! Пані Зєликова роззирнулася, чи сусіди не стали свідками її ганьби, але ніде не було живої душі.

– Мамаша, – озвалася дівиця, – я долга буду здєсь тарчать?

Пані Зєликова у першу мить готова була грудьми захищати своє обійстя, але потім подумала, що краще цю несподівану гостю впустити на подвір’я і детальніше про все розпитати, аніж робити публіку на вулиці, бо ану ж вигулькне пані Ріпецька, а тоді буде вся вулиця знати, що до Олега приїхала якась шльондра і хтозна чи ще не вагітна. Тремтячими руками відчинила хвіртку і впустила незнайомку.

– Ну, здрастє, мамачька! – вигукнула та, кидаючись на шию бідолашної господині, котра хоч і намагалася якось уникнути напомаджених поцілунків, але усе намарно, бо дівиця була, як ураган.

– Вот такой я сєбє вас і прєдставляла. Так што? Гдє Алєжка?

– Він в такий час на роботі. Скажіть мені, коли він з вами зазнайомився?

– В прошлам гаду! – випалила гостя так голосно, ніби намагалася перекричати трактор.

– Ой, ви б не могли трішки тихіше розмовляти? – знову роззирнулася господиня. – Я не глуха.

– Да, вот я і гарю… Я афіціанткай работала в сталовай, в каторай еті студєнтікі абєдалі. Там многа била сімпатічних парнєй, но я вибрала вашево Алєга. У нас с нім била бальшая любовь. Но я нє смагла сразу прієхать, патаму што я живу с папай, а он інвалід. Вєтєран вайни, да, мой папа Берлін брал. Так вот, мой папа хатєл єхать са мной, но єму да пєнсіі аставалась єшшо нєскалька мєсяцев. Так што я єво падаждала і вот…

– Пе…перепрошую… – розхвилювалася не на жарт пані Зєликова. – Чи правильно я вас зрозуміла, що ви приїхали не самі, а з папою?

– Ну да! С папай! Алєжка гаріт: пусть і папа прієзжаєт, у мєня мама адінокая, єй скучно адной… а вдруг шо-нібудь і саабрязат… А дом, гаріт, у нас бальшой, камєнний, да я і віжу, што камєнний… Єсть, гдє размєстітся… Вот папа і прієхал… но он єшшо пашол в магазін… хочєт вам гастінца купіть…у нас там нє больна-та чаво купіш, а у вас сдєсь вапше Амєріка… точьна! Я пріпухла!

На подвір’ї під дахівкою стояв дерев’яний стіл і дві лави. Пані Зєликова сіла на одну з них і знаками запросила сідати гостю. Вона не могла отямитися і не знала, що має робити. Телефону у них вдома не було, а бігти дзвонити Олегові з автомату вона не могла, бо тоді б довелося залишити гостю на самоті. А тут ще й «папа»! Господи, сохрани і помилуй! Що б ото на старості літ зазнати такої ганьби! І хто! Її рідний син таку свиню підсунув! Та його тато, царство йому небесне, вже, певно, в могилі перевертається! Пані Зєликова подумки перехрестилася, можливо, вона ще б встигла й «Отче наш» промовити, як тут хвіртка рипнула, і на подвір’я зайшов якийсь старший чоловік у куфайці, армійській шапці-вушанці з червоною зіркою на чолі і в чоботах. В руках тримав засмальцьованого портфелика, з якого стирчала пляшка горілки і миршава гілочка мімози.

– Здрасьтє! – радісно вигукнув чоловік і посунув до господині з поцілунками, і як та не викручувалася та не відпихалася, а таки чмокнув її коло вуха. – Ну, будєм знакомітся. Сєргєй Пєтровіч Пєдришкін. А как вас вєлічать? Что? Пані Надя? А па отчєству?

– У нас не прийнято називатися по батькові, – сказала сухо пані Зєликова, котра твердо стояла на сторожі галицьких традицій, і якщо вона окупанта впустила до себе на подвір’я, то це ще не значить, що поступиться чимось святішим.

– Ну, харашо. Пані Надя, так пані Надя. Хатя послє брудершафта я вас буду звать Надюша… – І раптом затягнув фальцетом: – Надє-ежда! Мой компас зємно-ой! – і витяг з портфеля пляшку, а потім вручив господині галузку мімози. – Ета вам. В знак глубокай прізнатєльності. Хароший у вас домік. Уютний. А цвєтов, цвєтов сколька! Алєжкі, я так понял, єщьо нєт?

– Він на роботі.

– Вот ета абрадуєтся! Такой сюрпріз! Хароший у вас пацан… Бивала, ми с нім і в карти ігралі, і в даміно… Так он, нє павєрітє, праіграл мнє тищу рублєй. Да… Но я у нєво іх нє взял, прієду к тєбє, гаварю, тагда атдаш. Ну, Надюша, давай налівай, а то труби гарят.

– Ой, господи! А то які труби!

– Труби внутрєннєво згаранія. Вот какіє. Нєсі давай стопкі.

Пані Зєликова і без горілки вже була п’яна, але почовгала в хату, взяла дві чарки, а потім подумала, що годилося б тим зайдам закусити, бо ж не по-людськи буде нічого не дати, і вкраяла шмат ковбаси, хліба, прихопила слоїк квашених огірків і сало.

– Вот ета па-нашенскі! – затер руки Пєдришкін. – А пачєму толька двє стопкі? Мая дочь тоже пйот.

– Та це я не п’ю, – сказала господиня, – мені не можна.

– А каму можна? Мнє, што лі, можна? Да у мєня же пластіна в галавє.

– Яка пластина? – отерпла пані Зєликова.

– Нармальная, мєталічєская. Пад Бєрлінам мнє полгалави снєсло. Вот как єсть чєрєпок сняло. Как кришку с кастрюлі. Вот пластіну і вставілі, а сверху у мєня парік. На ночь я ево снімаю, тагда пластіна блєстіт, как солнце. Хочєш патрогать? Давай. Да ти нє бойся, пластіна твьордая, можеш даже пастучать па нєй. Вот єй-бо пастучі!

Але пані Зєликова перелякано замахала руками:

– Та йдіть, дайте спокій, не буду я стукати… Господи, що за напасть.

– Что? Кто хочєт напасть? Пусть тока пасмєєт! Ми в абіду нє дадім. Ладна, дочєнька, давай вздрогнєм. За твайо здоров’є, Надюша!

Гості випили, але не закусували.

– Та ви ж заїжте, пане Перди… прости Господи… Перди…

– Пєдришкін. Да ви нє стєсняйтєсь, у нас тоже всє путают. А фамілія мая іспанская. Нє вєрітє? Прапрадєд Пєдра бил. Вот Пєдришкіни ат няво і пашлі. Ха-ха-ха! Шутка!

– Та я… оце… щоб ви закусували…

– Нє, ми послє пєрвай нікада, – сказав Пєдришкін і знову наповнив чарки. – А тєпєр за вашева Алєжку. Пусть єму там ікається.

Пані Зєликова не на жарт розхвилювалася, коли й після другої гості не закусили, бо якщо з тверезими вона ще могла якось раду дати, то з п’яними буде важче. Щойно випивши по третій, батько з дочкою з’їли по кусничкові хліба і по плястеркові ковбаси.