Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 41)

– Цим знимкам років п’ять, правда? – сказала Квітка. – Це коли ти тільки йшов до війська. В’єтнам тебе трішки змінив. Я б сказала навіть на краще. Ти виріс. От тільки носик… Це тобі його там поправили? – хихікнула вона.

– А де ж іще. В’єтнамець мене кольбою як луснув, то аж свічки в очах засвітилися.

– А більше тобі нічого не пошкодили? – і в її очах застрибали бісики.

Вона злегка захмеліла, зарожевілася і вмостилася зручніше, підібгавши ноги під себе. Я помітив, що вона скинула білі панчохи, поли халатика розійшлися, і її гладенькі смагляві стегна манили уяву.

– А пам’ятаєш… – промовила, примруживши очі, й підступно усміхаючись, – пам’ятаєш, як ми… як ми… – Тепер вона дивилася на мене так проникливо, що я, не задумуючись, випалив «пам’ятаю» і пригорнув її до себе, хоча второпати, що я мав би такого особливого запам’ятати з дитинства, коли ми очевидно бачилися, не міг, але видно, що це було щось приємне, щось, що нас… тобто Олька і Квітку… єднало усі ці роки.

Давно я так пристрасно не цілувався, так бурхливо і жадібно, з таким запалом і жаром, мовби то мав бути – і таки був, – наш останній поцілунок, наше останнє побачення, і коли вона почала розщіпати на мені сорочку, а я на ній халатика, то здоровий глузд уже надійно покинув мене, усі рухи надалі виконувалися автоматично, світ надовкола перестав існувати, і усе, що нас оточувало, застигло, закам’яніло у непорушному сні, зачароване і заціпеніле, і тільки ми, ми одні, на цілім світі ще борсалися, сплітаючись і розплітаючись, у тугих аж до болю обіймах, і мені здавалося, що це не Квітка ячить піді мною і наді мною, а дика в’єтнамська дівчина серед непролазних джунглів, що яріють нестримним жаром напалму і розпашілих тропіків, а довкола вибухають сальви, злітає в повітря земля, валяться дерева, кричать мавпи, папуги і голосно тупотять слони.

А потім, як прийнято писати у гарних радянських романах, «вони лежали, тримаючись за руки і замріяно дивилися в небеса». Ми дивилися в стелю. Найменше, що мені у цю мить хотілося, то відповідати на питання: «І що тепер?» Якби не клята Канада, я б і тоді не знав, що запропонувати, бо які перспективи могли бути у радянського безробітного, тунеядця і спекулянта, автора багатьох неопублікованих творів, пройдисвіта і шалапута?

На щастя, перша фраза, яку вона промовила після того, як ми провели очима усі пролітаючі хмарки, була: «Ти згадував мене там… у В’єтнамі?» Але замість слів я обняв її і занурив свого носа у теплі пружні перса, мені хотілося пірнути у них з головою, перетворившись на маленького хом’ячка, бо світ, який чекав мене після цієї авантюри, не чаїв у собі нічого радіснішого за оцю мить кохання, якої нам уже ніколи не судилося пережити разом. І коли з її вуст ось-ось мали б злетіти оті сакраментальні слова «А що тепер?», у двері загупали.

Сказати, що ми зірвалися, мов з катапульти, гарячково збирати свої розкидані речі, це надто применшити ту швидкість, з якою ми насправді металися по хаті, перекидаючи крісла, перечіпаючись ногами і буцаючись головами. Зібравши свої манатки, Квітка зникла у спальні, де залишила весільну сукню, а я, однією рукою защіпаючи штани, другою перехиляв з горлянки шампанське і думав про те, у яке вікно краще вистрибнути, аби, не потрапивши на зуб кудлатому песикові, на крилах пісні мирно промчати чужими городами.

Тим часом гуркіт у двері продовжував лунати, і тут я подумав, що так стукати може тільки одна людина на земній кулі і цією єдиною людиною міг бути тільки і тільки мій звар’йований стрийко Зеньо, але перевірити цей здогад я не відважився, бо залишалася усе ж маленька можливість, може, одна на мільйон, що за дверима міг підстерігати нас хтось інший. Наприклад, молодий із дружбами, а в такому випадку мій чудовий діаспорний акцент був би надто крихким аргументом проти їхніх копняків. Врешті Квітка при повній параді, вбрана і підмальована, вигулькнула у вітальні і заволала: «Та хто там!!!» У відповідь голос стрийка, який мені здався за спів райської пташки, відповів:

– То я, пан Зеньо! Відкривайте!

З грудей мені звалився не камінь, а ціла вулиця Підвальна разом з Пороховою вежею. Але за мить земля під ногами захиталася знову, і світ видався злим і підступним, бо увірвавшись до хати, стрийко радісно – наскільки йому вдалося зобразити оту вдавану радість – повідомив, звертаючись до мене:

– Приїхав твій тато!

Тут вступають литаври, барабани і гонги на фоні похоронної мелодії Шопена. Моя смертельна блідість і хвилеве отупіння, можливо, викликали у Квітки певне здивування, але стрийко не дав оговтатись:

– Ходіть, нас чекає таксі.

– Як ви нас знайшли? – спитала Квітка.

– Мене привіз той самий таксист. У нього ж стійка біля ресторану.

– А з ким мій тато приїхав? – поцікавився я в надії, що стрийко вловить достатньо тонкий підтекст.

– О, це сюрприз! Сюрприз! – засміявся стрийко, недвозначно штурхаючи мене під бік.

– А що, – спитала Квітка, – цьоця Руся теж приїхала?

– Я ж сказав – сюрприз, – не здавався стрийко, і я, добре здогадуючись, що то мав бути за сюрприз, знову почав роззиратися по городах, якими так гарно мчати на волю.

Помітивши, що я вагаюся сідати до таксі, стрийко підштовхнув мене:

– Давай, давай, у мене все за планом.

В машині Квітка взяла мене за руку і не відпускала, мовби відчуваючи моє нестримне бажання чкуряти якнайдалі і якнайскоріше. Раз по раз вона зиркала на мене, стискала мої пальці і закушувала губу, їй хотілося щось мені сказати, але вона не відважувалася при свідках, а може, чекала на мою ініціативу. На розі ресторану таксі зупинилося, перед входом юрмилися гості, але на нас поки що уваги ніхто не звернув. Стрийко сказав:

– Квіточко, твій татко ще мене не встиг побачити, бо я вирішив зробити йому несподіванку і тихенько вислизнув. Ти виходь, а ми з Ольком заскочимо до мене. Це близенько. Я хочу перевдягнутися так, як твій тато мене востаннє бачив у лісі. Розумієш? Хвилин за п’ятнадцять повернемось.

– Але Олько мусить мене привести! – заперечила Квітка. – Такий звичай.

Я зітхнув так важко, наскільки лише міг, і прошептав їй на вушко:

– Знаєш… після того всього… я мушу оговтатися… це для мене надто великий стрес… боюся, що тільки все напсую…

Вона стиснула мої пальці так, що вони заніміли, і схвильовано зашепотіла:

– Ще не пізно… якщо ти хочеш, то я… ми ще шлюбу не брали…

Я вжахнувся, і мої очі забігали, шукаючи порятунку, але стрийко провадив з водієм якусь бесіду, і не міг нічим допомогти.

– Я писала тобі… писала тобі, як тебе люблю… а ти…

– Я знаю… але я не міг нічого пригадати… у мене все стерлося…

– Бідний мій… – тут вона обняла мене і стала цілувати.

На щастя, стрийко таки втрутився:

– Та ви тойво, дайтесі на стриманє. Не дай Боже побачать…

– Може, я від’їду? – запропонував дискретно водій, зрозумівши усю делікатність ситуації.

– Та нє-нє, то не є забава, – заперечив стрийко якомога серйозніше. – Квіточко, я зараз його привезу назад.

– Я не хочу, – замотала вона головою. – Поїхали звідси. Забери мене! Забери!

Я мовчав, і серце моє розривалося від розпачу. Така класна дівчина хоче мене, а я… Правда, хоче вона не мене, а канадійця, та все ж…

– Квіточко, у мене є план, – сказав стрийко таким тоном, що навіть мені захотілося йому повірити, – але потребуєш трішки витримки. У нас є ще цілий тиждень до шлюбу, так?

– Так… – промовила тремтячим голосом Квітка.

– От ми порадимося з Риськом… ми з Ольковим татом, знаєш, такі кумплі, що гей… так що не переживай… а зараз мусиш відіграти свою ролю…

Квітка вдихнула два літри повітря, зиркнула у напрямку ресторану, і проказала, тицьнувши пальчиком у шибу:

– А хто це там… отам… – Її голос чомусь затремтів, а пальчик поповз по шибі і зупинився на пристойно вбраних чоловіках, які вочевидь опинилися в центрі уваги решти гостей. Розмова там виглядала на дещо нервову, і хіба йолоп не здогадався б, що йшлося про двох пройдисвітів, які ледь не зіпсували цілого весілля.

– А-а, то нові гості, – сказав стрийко таким спокійним тоном, яким, мабуть, пояснював і слідчому НКВД свою присутність у бункері: «Та от… зайшов покурити». – Ну, виходь, виходь, я не хочу щоб Ольків тато нас побачив.

Квітка зітхнула, відпустила мою руку і нерішуче відчинила дверцята. Коли вона вийшла і зробила кілька перших кроків, гості зарухалися жвавіше, а дехто навіть посунув до нас, але стрийко скомандував:

– Поїхали, поїхали! Завертайте в ту вуличку!

Таксі розвернулося і зникло перш ніж хтось оговтався, останнє, що я встиг помітити, це випростані руки кількох гостей, які показували пальцями нам услід, чийсь кулак і обличчя Квітки за розмаяним вельоном. Вочевидь під вечір знявся легенький вітерець.

Від’їхавши на безпечну відстань, стрийко зупинив таксі, ми вийшли, проминули зо два квартали і, піймавши друге таксі, аби остаточно замести сліди, приїхали до мене додому. А там, зручно вмостившись на фотелі з келихом коньяку, закинувши ноги поверх моїх рукописів на журнальному столику і смачно затягнувшись люлькою, стрийко задоволено промовив:

– Сьогодні ми взяли від життя усе, що цей день міг дати. Хіба нє?

Наречена з Тюмені

1976 рік, весна, все цвіте, запаморочливо пахнуть вишні у моєму садку, а за столом під вишнями розсілася невеличка компанія і обговорює дуже серйозну проблему. Двоє молодих людей – Олег і Марта – кохають одне одного і збираються побратися, але Олегова мама, пані Зєликова, яка мешкає у власній камениці, і чути не хоче про Марту, яка мешкає в дев’ятиповерховому будинку з батьками і сестрами, а отже припреться жити до неї, а тоді доведеться ділити кухню, пральню, сральню і самого Олега, маминого пупінка, мамине золотце, яке звикло їсти тільки мамині шницлі, мамині прецлі і мамині струцлі… І почнеться громадянська війна за те, щоб заволодіти шлунком Олега, а хто, як не мама, знає, що йому корисне, а що ні…