Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 36)
Але одна річ прибрати стіл, а інша – помити підлогу. Може, вона й не кохає мене, але мити підлогу, маючи мене в дупі, це вже патологія. Ні, вбийте мене, а я не повірю, що вона мене не любить.
Єдине, що турбувало мене, – коли ж вона цим займалась? І щодалі я про це думав, то все з більшим жахом усвідомлював собі всю цю ганебну для мене картину. Адже вона не лягла доти, доки все не прибрала. Це дуже похвально. Це характеризує її з найкращого боку. Але коли я цього не пам’ятаю, значить, я спав. Я відрубався. А вона, бідачка, звершивши цей подвиг, з надією скинула майточки і лягла поруч. Може, навіть пригорнулася до мене, може, щось чутливе шепотіла на вушко. Та ледве чи я це усвідомив. Який же я негідник! Я обхопив голову руками і тяжко задумався. Та що тут думати! Щойно тепер у мою остаточно просвітлілу голову дійшло: я ж бо – у майтках. Ну все, я зганьбився навіки. Нема мені виправдання. Ясно, що ніч минула сповнена цноти і лінивого посапування.
І розпач з такою силою потряс мою душу, що я вирішив зробити щось для цієї дівчини приємне. В моєму розумінні приємне – щось смачне. Сніданок у ліжко. А що люблять панни на сніданок? Є безліч тупоголових чоловіків, які на сніданок панні пропонують ковбасу, яєшню, смажену бульбу або вчорашній олів’є з великою байдою хліба.
О жах! О кари Господні! Це страшна помилка, це удар по системі й крах усіх сподівань. Таким сніданком можна зруйнувати геть усе, що було збудовано за вечір і ніч. Ви могли вночі демонструвати вершини сексу, а вранці все це полетить коту під хвіст. Ні! Ні! І триста разів ні!
Записуйте, невігласи! Життя людині дається один раз і прожити його треба так, аби не зіпсувати майбутнє одним-єдиним сніданком. Отже, найголовніше: панна вранці нічого жувати не любить. Жодних ковбас, шинок, сальцесонів, шпондерків, макаронів. Сніданок мусить бути легким і повітряним, танути в устах, розливатись по яснах і не застрявати в зубах. А запитий кавою, повинен умить розчинитись і розлитись в устах, як пісня гуцулки над зеленим плаєм.
Що в нас не застряє в зубах? Ну? Я вас питаю! Так от, в зубах не застряють млинці, налисники і яблука в тісті. Збиваєте два яйка зі шклянкою молока, цукром і мукою, мокаєте в них плястерка яблук і смажите на пательні, або печете налисники і перемащуєте їх джемами, вареннями, конфітурами, мармулядами, спогадами про минулу ніч, сонячними зайчиками, власними секреціями, залежно від того, що знайдені в хаті. І ось настає священна хвилина. При перших звуках пробудження панни до активного життя берете тацю з кавою, налисниками чи яблуками в тісті й несете до покою. Це історичне видовище вже ніколи не зітреться з її пам’яті; вона пронесе спогад про нього крізь усі злигодні життя. І коли-небудь, коли вона буде прощатися з цим зафайдоленим світом, з її потьмянілих вуст злетять слова, звернені до чоловіка: «А ти мені ніколи на сніданок не приносив у ліжко яблука в тісті». Він, бідолашний, відразу стрепенеться, обхопить її за плечі: «А хто! Хто приносив? Хто?!» Та у відповідь дістане лише гірку усмішку – останню в її житті.
Яблук у мене не було. Зате були соковиті груші. А груші в тісті – записуйте! – ще смачніші за яблука
І ось так почався цей ранок. Я смажив груші в тісті, панна спала в моєму ліжку, і, здавалось, її не розбудить навіть гуркіт порожньої цистерни.
Життя було прекрасне. Сонячний ранок сповнював душу невимовною радістю. Я вже уявляв, як після сніданку ми знову пірнемо у ліжко, а потім наберемо їжі та питва й подамося на ставки.
У пам’яті я перебирав усіх знайомих дівчат і намагався вирахувати, котра з них могла опинитися в моєму ліжку. Щоб легше було вирахувати панну, я взяв свого записника і виписав на окремому аркуші всіх колєжанок, а тоді почав по одній викреслювати. Половина різко відпала, бо я ніколи не вів би їх до себе навіть на п’яну голову. Ще кілька панночок на виданні дивилися на мене, як на серйозний об’єкт, і в ліжко їх змусив би лягти хіба лише штамп у паспорті. В крайньому випадку – пропозиція буквально завтра нести заяву.
Я замислився. Чи міг я аж так далеко зайти в прагненні кохатися? Хто його зна. Деколи хочеться сказати панні щось приємне. Закінчується це тим, що одного чудового ранку зазираєш на кухню і усвідомлюєш собі, що ти вже одружений. Можливо, це якраз і є той фатальний ранок?
Не хотілося вірити. І я не повірив. Тому з легкою душею викреслив і панночок на виданні. Залишилось кілька осіб, поява яких у моєму ліжку була найвірогідніша.
Отже, за порядком. Олюня відпадає, бо поїхала на море. З Мар’яною ми посварилися навіки і помиримося за тиждень, коли її батьки чкурнуть на курорт. Віра вихідні проводить винятково зі своїм женихом. Ліда приперлася минулої суботи, не попередивши, і застала Марту, яка мирно засмагала в саду, навіть не хочу згадувати чим це скінчилось. Обох викреслюємо. Залишаються Леся, Оксана й Уляна.
На столі парувала повна тарілка груш у тісті. Я заварив свіжу каву, поклав на тацю і зосередився. Хто… Хто… Хто…
Оксана, щоб я здох, підлоги не помиє, це вже точно. Буде сидіти цілий вечір, втупившись у телевізор. Або лежати. Уляна сама не роздягнеться. Ні за що в житті. Крім того, завше вбирає майтки. Такий стиль. Ну, що ж, і їх викреслюю.
Залишається Леся. Боже мій! Яким же я негідником був у ставленні до неї! Скільки разів обманював, крутив голову, обіцяв. Одного разу навіть щось плів про любов. І вона повірила. Вона взагалі довірлива і дуже добра. Я просто не вартую її. Мені раптом забаглося впасти перед нею на коліна, цілувати її ніжки і просити вибачення. За все, все, все. І за це також.
Вона! Тільки вона може бути ідеальною жінкою. Вона так мало говорить. Все, досить з мене цих пригод, цього безладдя, немитого посуду, скандальних історій і вияснення стосунків з чоловіками, в яких завдяки мені виросли оленячі роги. Все. От зайду зараз і скажу. Що скажу? Ч-чорт… Давай одружимося, чи як? Ні, не так. Спочатку покаятись. Я їй все розповім. Ні, це буде довго. Я їй розповім у загальних рисах. Не називаючи імен. І взагалі, спалю записник. О! Знахідка! Я спалю записник на її очах. Це мені недорого коштує, бо маю ще одного. А тоді вже скажу, мовляв, давай… Тобто одружимося.
З покою тим часом долинули перші звуки пробудження. Я відразу відчув палке бажання опинитися поруч і пригорнути це гаряче розімліле тіло.
І ось я хапаю тацю і з усмішкою від вуха до вуха влітаю до покою.
– Лесюньчику! – вигукую, розпашілий від несподіваного спалаху жаги і любові. – Дивися, що я тобі приніс!
І якби в ту мить у мене під вікнами відбулося виверження Везувію, це ошелешило б мене значно менше, ніж тоді, коли з-під моєї білосніжної ковдри вигулькнула не янгольська голівка Лесюні в золотистих кучерях, а велика розкудлана й бородата мармиза Стефка Оробця.[2]
Коліна піді мною захитались, і я відчув, як втрачаю потенцію на весь наступний тиждень.
– Ну, чого розрипівся?! – прогуркотів Стефцьо, шкробаючи широкі свої груди усіма п’ятьма пальцями.
– Сте… Стефцю! – белькотів я. – Звідки ти взявся?
– З програми «Для вас, дебіли».
– А… а чому ти в моєму ліжку?
– Бо ти, гівнюху, напився і не хотів мені постелити на канапі.
– А… а чому ти голий?
– Бо я так звик, йолопе! І нема чого мене за дупу мацати, гомик нещасний!
– А хто ж поприбирав усе?
– Леська.
– І де вона зараз?
– Поїхала з Орком.
– Що за чорт? Чому з Орком?
– Бо ти, ідийото, сказав, що женишся. І запросив навіть на заручини.
– Я?! Женюся?! З ким?
– Спитайся в шампанського. І перестань мене діставати! Що ти там маєш? Що то за пляцки? Ти що – не міг ковбаси з яйцями всмажити? А де вчорашнє олів’є?
Панна осіннього листя
Була осінь 1975 року, тепла і лагідна пора бабиного літа. У часи юності я полюбляв самотою блукати по цвинтарі, приглядатися до гробівців, відчитувати долі померлих людей, а то й стежити за похоронами. Я жив тоді на квартирі недалеко від Личаківського цвинтаря. Інколи ці мої блукання затягувалися до пізнього вечора, і назад я вже йшов, приспішуючи крок, лякаючись темних згустків, що крилися обабіч стежки, а часом ворушилися і шелестіли. Хотілося думати, що то просто пташки влягаються спати, і я так думав, а все ж по спині тупотіли мурашки.
Того дня я прийшов на цвинтар пополудні, у правому крилі залишалося ще чимало цікавих закамарків, які я не обстежив. Чимчикуючи звільна стежкою та роззираючись на всі боки, я раптом помітив на собі чийсь пильний погляд. Я зупинився, але довкола не було живої душі, однак погляд продовжував мене свердлити, і ось нарешті я бачу, звідки цей погляд спрямований: на мене дивиться панна, мертва панна, зображена на гробівцю. Її могила була не при самій стежці, а за метрів п’ять, я не міг стриматися, щоб не роздивитися її ближче, і, звернув у прохід між гробівцями, панна виявилася неабиякої вроди: мала великі повні вуста, кучеряве волосся і аж надто виразні чорні очі, під шкільною формою впиналися дозрілі перса, але очі вражали найдужче, вони дивилися просто на мене з таким виразом, начеб у чомусь звинувачували. Вона померла минулого року шістнадцятилітньою. Померла – неймовірно! – саме цього дня. Невідомий поет-гробар зблиснув дуже конкретною епітафією: