Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 38)
– Ну, тоді зайдемо на каву?
Вона погодилася, і ми опинилися в «Старому Львові» на Валовій, я замовив крім кави пляшку шампанського.
– О, – здивувалася вона, – ми збираємося щось святкувати?
– Нашу зустріч.
– Навіщо ви придумали оту всю історію? Ви ж насправді моєї сестри не знали.
– Не знав. Я побачив її фото на гробівцю. Мене вразила її рання смерть, її обличчя мене переслідувало. Не знаю чому, але я так перейнявся нею, що мусив конче довідатися, від чого вона померла.
– Он як. А тепер мої батьки перейнялися вами. Тато знаєте, яку версію висунув? Що ви і є вбивця. Забив, зґвалтував і чкурнув до війська. А тут якраз маніяк попався, от на нього і списали. А тепер ви повернулися і, як кожного злочинця, вас потягнуло знову до жертви. Він, між іншим, збирається до міліції завітати. Тим більше, що телефон ви дали липовий.
Я витріщив очі і залпом випив келих вина, а Орися дивилася на мене переможним поглядом.
– Ну, ви, надіюсь, не маєте мене за вбивцю? – силувано усміхнувся я.
– Ні. Бо інакше не сиділа б тут. Я просто знаю, що Мартуся не здибалася ні з ким. У нас із нею не було секретів. А про вас я теж отримала вичерпну інформацію. Від своєї знайомої. Поява в бабському колективі чергового потенційного жениха відразу викликає до нього посилений інтерес і бажання довідатися якомога більше. Отже… Ви не вчитель, і в армії ще не служили. Закінчили Івано-франківський педінститут і опублікували зо два десятки віршів, а потім опинилися у Львові і, не маючи прописки, отримали посаду наукового працівника тимчасово. Вам залишилося ще тиждень попрацювати, потім вас звільнять. Прописки нема, роботи нема, живете на квартирі. І тут вам спало на гадку втертися в довір’я людям, які мають просторий будинок. Чому б їм і справді не прописати і не взяти на квартиру близького товариша їхньої доньки? Але тут виясняється, що є ще сестра. Це псує весь план, і ви зникаєте.
– Ця версія значно цікавіша, аніж та, яку висунув ваш батько. Тільки ваше досьє неповне. У мене на Замарстинові є будинок мого батька, але я не можу ані прописатися у ньому, ані поселитися, бо там ще мешкає стрийко з родиною. Проте за два тижні вони переселяться у нову квартиру і хата звільниться. Відповідно і всі проблеми вирішаться. Ви розчаровані?
– Ні. Я тішуся, що та версія, яку я вам щойно переповіла, не має жодних підстав. Я й раніше сумнівалася. Якось не вкладалося в голові, що людина, яка пише вірші, може бути ще й підлою.
Я не став її розчаровувати в цьому, називаючи цілу плеяду великих поетів, які в житті були викінченими негідниками.
– Цікаво, чому на гробівцю, де згадано тата, маму і бабусю, не згадано сестри?
– Ну, ви ж, як поет, повинні відчути, що згадка про сестру зруйнувала б ритм, – усміхнулась вона.
– Це хто вам сказав? Той, хто створив ці безсмертні рядки?
– Напевно просто забув. Але вже було пізно щось міняти. Отже, якби була згадана сестра, то ви б не відважилися завітати до нас додому?
– Напевно ні. Сестра завше більше знає за батьків.
– Це так.
– Але я вам ще не все сказав. Я бачив вашу сестру живою. Десь незабаром перед її загибеллю.
– Та-ак?
Вона насторожилась, і я побачив, як пальці її затремтіли, тримаючи келих.
– На Кайзервальді. Вона збирала листя. Я просто звернув увагу на гарну дівчину. Я квапився до музею, мені там обіцяли роботу. Інакше б я, можливо, заговорив до неї. Але там, довідавшись, що не маю прописки, мені відмовили. Коли я повертався, то ще сподівався її застати, але її уже не було. Якраз почав моросити дощ.
– Дощ? І тоді пішов дощ… у той день… по обіді…
Вона дивилась на мене здивованими і стривоженими очима. Відтак надпила вина, і погляд її упав на пальці, котрі аж побіліли – так вона їх стиснула.
– Тепер розумієте? – сказав я. – Чому я цим так перейнявся?
Вона кивнула.
– Мене довго не покидало враження, що то був саме той день. Її останній день. І що, можливо, якби я заговорив до неї… може, провів додому… вона б лишилася жива… Хоча я ще не знав причини смерті, але не міг подолати в собі прагнення довідатися.
Пляшка спорожніла і я замовив другу.
– Ми випили цілу пляшку? – здивувалась Орися.
– А що вас так дивує?
– Бо я геть не сп’яніла.
– Ваша сестра не дає нам сп’яніти.
– Напевно. Ми з нею були дуже близькі. Я її вибавила. Сказати вам правду, чому не згадано сестри на гробівцю? Я втекла з дому. Я не могла бачити її мертвою. І не бачила. Я втекла, – у неї забриніли сльози на очах. – Я не була на похороні. Тобто була, але мене ніхто не бачив, я ховалася, дивилася зоддалік, і потім, коли упіймали того звіра, я не ходила в суд. Я жила в тети. Батьки були на мене ображені, бо вони мусили самі з бабусею нести той хрест, відбути усі ті процедури… упізнання тіла… похорони… виклики до слідчого… суд… А я не могла, я не могла думати про те, що вона мертва, я продовжувала думати, що вона жива. Я повернулася до батьків лише тиждень перед тим, як ви зателефонували. Якби ви задзвонили раніше, вони б про мене й не згадали.
Нам принесли другу пляшку, я розлив і почув, як цокочуть її зубчики по склу. У цю мить я відчув себе хірургом, який розпанахав чиєсь нутро і тепер не знає, що далі з цим робити. У який підручник зазирнути, аби виправити ситуацію? І яким чином оце все зашити? Де взяти ті нитки, що підійдуть для такої мети? І я ж – не хірург. Я людина нізвідки. Я вліз у чужу трагедію, як у свою власну, але я ніколи не зможу пережити її так, як вони. Мені хотілося сховатися, скрутитися в клубочок, закотитися кудись у темний куток, накритися листям і заснути, або ні – не заснути, а вернутися у той час, рік тому, і підійти до НЕЇ, і говорити, говорити, говорити, і не відступати ані на крок, навіть, якщо вона не підтримає розмови, навіть якщо мовчатиме, або казатиме «відвали», і йти за нею, як якийсь маніяк, аж до самого дому, і терпляче витримувати її зневагу, і щойно тоді відвалити, коли її бабуся визирне з вікна, почувши її розгніваний голос, відвалити з легкою душею, з тихим умиротворенням, з відчуттям, що зробив усе для того, щоб…
Стрийко Зеньо
Ще один гарний день
Він з’являвся тоді, коли я потребував його найменше. Стрийко був перейнятий моєю персоною до такої міри, що намагався життя моє не тільки покращити, але й наповнити непроминальним змістом. А яким був непроминальний зміст життя за уявленнями стрийка? Продовження роду. Таким чином і виникла у нього цілком свіжа ідея мене одружити. Сам стрийко загубив лік паннам‚ яких зробив щасливими матерями. Після війни‚ коли хлопи стали дефіцитом‚ він жив життям номада – від оази до оази. У війну встиг побувати у «Нахтіґалі»‚ в СС «Галичині»‚ а під кінець і в УПА‚ куди затягнув ще й мого татуська. Коли вони сходилися і починали згадувати воєнну романтику‚ ми слухали ці історії‚ наче пригоди піратів або ковбоїв. Правда‚ у тих історіях були не тільки бойові операції, життя у бункері і спогад про те‚ як було вбито першого енкаведиста‚ а як першого німця‚ а були й дівчата‚ веселі гулянки і вечорниці на селах. Коли при тих розмовах була присутньою бабця‚ то вона завше суворо осуджувала те‚ що УПА стріляла у німців:
– Більших інтелігентів‚ як німецькі офіцери, я не стрічала. У нас жило двоє. То вони без дозволу яблука з дерева не зірвали. А раз попросили нашварцувати їм чоботи, то дали по пачці масла і чоколяди. А ви‚ лайдаки‚ в таких людей стріляли! Був би німець переміг‚ то жилиби-сьмо‚ як у Бога за пазухою.
Бабця дуже любила німців‚ а особливо австрійців, не знаю‚ як вона їх відрізняла.
Взагалі мій тато і стрийко дивом вижили. Тато був чисто як Бетмен: вдень сумлінно вчився на лікаря‚ а ночами йшов на завдання. Коли здибався з моєю мамою‚ вона це відразу припинила: «Або я, або бункер». Ну‚ бо мама добре знала‚ що в бункері не тільки вирішувалася доля неньки-України‚ а й систематично покращували демографічну ситуацію. Нє‚ щоби моя мама не була патріоткою‚ але вона завше мислила тверезо. Нічні вилазки припинилися. Хіба до мами.
Але стрийко свою війну ще продовжував. Коли їх оточили в бункері і постала дилема: підірватися гранатами чи здатися‚ переміг другий варіант. Звичайно‚ перший виглядає завжди героїчніше‚ але в 1953-му і так уже було ясно‚ що світ нас кинув напризволяще, а на всенародне повстання не було надії. Заради чого вмирати молодим хлопам? І здалися. Дістали по десять років‚ але у 1956-му їх звільнили із забороною поселятися в Галичині. Проте згодом дозволили і це. І всі вижили‚ завели сім’ї і народили патріотичних дітей.
Була субота. Я писав поему і не чекав гостей, коли до хати ввалився стрийко Зеньо. Вбраний був у чудовий картатий костюм – останній крик моди 1938 року. Надворі, правда, стояв 1978, але для стрийка це не мало жодного значення. Капелюх і краватка належали до тієї самої епохи, що й костюм, і тільки мешти були років на двадцять молодші. Ні, що правда, то правда, стрийко умів стежити за своїми речами, і вони у нього практично не зношувалися. У шафі висіла дбайливо випрасувана форма вояка СС «Галичина» з напуцованими до блиску ґудзиками, медалями і хрестами, на селі на стриху за кроквою снив героїчним минулим весь у мастилі шмайсер. Стрийко всміхався у свої наваксовані вуса, що стирчали, мов роги оленя.
– Даю тобі десять хвилин, аби ти зібрався і вилетів корком зі свого лігва. Маєш виглядати як нова копійка, або принаймні не гірше за мене. Йдемо на весілля.