Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 37)
А отже, трагічна смерть. Що то могло бути? Може, збила її машина, може, сама викинулася з п’ятнадцятого поверху, може, втопилася, купаючись у річці, а може, померла від невиліковної недуги? Мені неймовірно шкода стало цієї панни, яка так молодо пішла з життя, не звідавши стількох насолод, а водночас і не зазнавши облуди…
Гробівець був акуратно прибраний, довкола цвіли айстри, а під самою стелою горіли свічки – видно, зовсім недавно хтось із родини тут був. Піддавшись незрозумілому поривові, я відійшов кілька кроків убік, виламав гілку калини зі ще зеленуватими, але злегка почервонілими гронами, і поклав на могилі. Коли родичі прийдуть наступного разу, то довго будуть вгадувати, хто ж то міг бути. А то був я. Хто я? Той, через кого вона покінчила самогубством, чи той, хто її збив автом? Ця божевільна гадка викликала в мене острах, гаряче тепло затопило груди і підійшло під горло. Як шкода, що я її не зустрів за життя…
Після тієї візити на цвинтар образ покійної панни не покидав мене, раз по раз спливаючи з глибин пам’яті і пеленаючи мене у сувої солодкого смутку. Одного разу вночі я прокинувся від гірких ридань у сні. Насправді я не плакав, то був тільки сон, що я плачу, але сон такий разючий, що я зірвався з ліжка і засвітив світло, аби розвіяти нічні мари. Адже оплакував я Марту, якої ніколи не зустрічав… І щойно я так подумав, як раптом мені в пам’яті зблисло видиво того, що було: я зустрічав її! Пам’ять, щойно випірнувши зі сну, ще така оголена і чиста, що у короткому проміжку між сном і дійсністю в ній можна розгледіти щось таке, що вже надійно затяглося густою ряскою… І ось тої ночі вигулькнуло у моїй пам’яті її обличчя, але живе, розпромінене, сяюче щастям – я бачив її на Кайзервальді у парковій алеї, вона збирала кленове листя і комусь щось гукала, я навіть пригадав її голос… Але вбрана вона була не в шкільну форму, а в коротку шотландську спідничку і блюзочку з короткими рукавами. Рік тому… Десь у цей час… Коли листя клена стає жовтогарячим, рудим, червоним, бордовим… Отже я зустрів її напередодні її смерті.
Я вже не міг заснути, вцідив собі із бутля домашнього вина і, цмулячи його в задумі, просидів так до світанку. Світло дня вивільнило мене від тих усіх нав’язливих роздумів, і я врешті провалився в чистий і беззмістовний сон. Але після цієї ночі мене уже переслідував не тільки образ покійної панни з гробівця, а також і спогад про здибанку на Кайзервальді. Хоча яка то була здибанка? Ледве чи вона мене взагалі помітила. У неї були гарні повненькі ніжки, і я згадав, що коли вона нахилялася за листям, грайливо стріпуючи волоссям, то я мимоволі зупинився, милуючись її станом і на хвильку навіть вигулькнула думка підійти й заговорити, але мене чекали у музеї, і я потупцяв своєю дорогою.
Чому я не заговорив до неї? Яка то була година, коли я її зустрів? Десь по обіді… Може, третя… Вочевидь, вона поверталася зі школи, отже вчилася десь неподалік, та, напевно, й жила у тій околиці. Маючи її прізвище, я відшукаю її помешкання. Навіщо? Не знаю. Це вже перетворилося на манію. Я конче прагнув дізнатися причину її смерті. У телефонній книзі К – ків було кілька, але тільки одні жили в околицях Кайзервальду. Я зателефонував до них серед дня з таким розрахунком, щоб натрапити саме на бабусю. Батьки могли виявитися значно прискіпливішими і краще обізнаними з колом її знайомих.
– Альо! – озвався голос старшої пані.
– Перепрошую, чи можна попросити Марту? – випалив я нахабним тоном.
На тому кінці дроту пролунав кашель, короткий схлип, і старша пані перепитала:
– Марту-усю?
– Так.
На хвилю запала тиша. А потім:
– А ви часом не помилилися номером?
– Ніби ні. Це родина К – ків?
– Так. А ви хто?
Я назвався і сказав, що повернувся з війська й не бачив Марти понад рік.
– А-а, – потеплішав голос старої, – то ви не знаєте, що з нею сталося? Мартусі вже нема, – і тут вона заплакала.
Мені стало неприємно за свою настирливість і дурну цікавість, але мусив продовжувати гру і вибухнув розпачливим подивом:
– Як – нема? Зовсім нема? Що з нею сталося?
– Померла рік тому. Страшна смерть.
Страшна смерть! Так я і думав. Але в чому страшна?
– Як? Як вона померла? – питав я тремтячим голосом.
– Але нащо вам то треба? Юрко? Що за Юрко?
– Вона вам про мене не розповідала?
– Ні. Ви з нею вчилися?
– Ні. Я старший за неї.
– На скільки?
– На сім років, – сказав я правду.
– На сім років! – здивувалася стара. – Що ви від неї потребували?
– Нічого. Ми часом здибалися, гуляли, розмовляли. Потім я потрапив до війська. На рік. Служив на Далекому Сході. Я писав їй листи, але відповіді не отримав.
– Ви писали їй листи? Але ми не маємо жодного.
– Бо Марта не хотіла, щоб батьки дізналися про мене і ми домовилися, що я буду писати на головну пошту до запитання.
– Для чого така таємничість?…
– Не знаю… Вона так вирішила. Може, вся причина у віковій різниці. А вона ще була неповнолітня.
– Що ви маєте на увазі?
– Нічого, боронь Боже, просто вона учениця… а я – вчитель.
– Вчитель! – зойкнула бабуся. – Ви були її вчителем?
– Ні. Я вчителював у іншій школі.
– Ви часто здибалися?
– Не часто. Вона ж так пильнувала науку…
– Ой, Мартуся! Золота дитина! Воно би тільки вчилося і вчилося. Сиділо над тими книжками, світа Божого не виділо. Коли ж ви зустрічалися?
– Як коли… Переважно я просто відпроваджував її зі школи.
– Відпрова… – вона аж захлинулася кашлем. – Чому ж ви… чому не відпровадили тоді, як… – і знову заплакала.
– Що – як? – ловив я мент.
– Приходьте до нас в суботу по обіді, – сказала стара.
– А батьки не будуть проти?
– Я їх візьму на себе. Приходьте.
Вуличка була тиха й замріяна, здавалося, вона куняла, вдихнувши тоненькі повісма димів, якими курилося спалене картоплиння і листя, жодні звуки її не тривожили і тільки луна моїх кроків ліниво котилася по бруківці. Я зупинився перед хвірткою і побачив у саду чоловіка, що підрізав яблуню. Як виявилося, то був її батько, він відразу запровадив мене до хати, де у вітальні вже чекали мама і бабуся. Мене посадили на канапу, вгостили чаєм із печивом і засипали тими самим питаннями, на які перед тим відповідав по телефону. Нічого нового я не міг додати, але вони продовжували уточнювати і перепитувати, аж поки не вичерпали себе й мене, і тоді нарешті настала їхня черга, я хотів знати, як загинула Мартуся, і я довідався. Там, на Кайзервальді, попри який вона поверталася щодня зі школи, і підстерегла її смерть. Того дня, коли вона завернула до парку, щоб назбирати різнобарвного листя, збоченець напав на неї, вдарив її ломакою по голові, затягнув у кущі, зґвалтував і задушив, його вирахували за кілька днів, він працював там сторожем, на совісті в нього було уже чотири дівчини, але якраз на Мартусі він проколовся – загубив окуляри, звичайні чорні окуляри, з якими ніколи не розлучався, незважаючи на погоду. Його засудили на кару смерті. Оце і все.
Після цього запанувало мовчання, я подумав, що тепер уже пора мені йти, я підвівся.
– Ви вже йдете, – заметушилася її мама, – зараз прийде Орися. Вона теж хотіла з вами побачитися.
Я ледве не запитав, хто така Орися, але вчасно стримався. Мабуть, то була сестра Мартусі. Ледве чи варто було б з нею перетинатися, вона мене швидко викриє, сестра не могла не ділитися з нею. Я сказав, що мушу квапитися, і став прощатися.
– Може, ви залишите нам якісь свої координати? – спитала мама. – Думаю, Орися, захоче вам задзвонити.
Я вийняв з кишені якогось папірчика і записав перший-ліпший номер телефону, який мені спав на гадку. Вийшовши на вулицю, я кинув оком на будинок і побачив їх усіх у вікні, ще кілька секунд я відчував їхні погляди на своїй спині, аж поки не зник за рогом.
Та на цьому історія не закінчилася.
Я працював тоді в обласному архіві науковим працівником. Одного дня після роботи, коли я ставив свого підписа в обліковій книзі, вахтер сказав, що мене на вулиці чекає якась дівчина і підморгнув:
– Пишна краля!
Дівчина була й справді вродлива, довге світле волосся куйовдив вітер, а на вустах грала хоч і зваблива, але іронічна усмішка.
– Привіт, – сказала вона таким тоном, начеб ми бозна-скільки зналися.
– Привіт, – відказав я, уже здогадавшись, що це Орися, бо схожість її з Мартусею кидалася в очі.
– Прогуляємося? – сказала вона і, коли ми відійшли трохи далі, спитала: – Ви не здивовані?
– Здивований. Як ви мене знайшли?
– Дуже просто. Пізнаєте цей папірчик?
То був той самий папірчик, на якому я записав телефон, але то був не просто собі папірчик, а бланк для замовлення документів обласного архіву.
– У мене в архіві працює знайома, – сказала Орися. – Вирахувати вас у колективі, де працюють майже самі жінки, не так і важко.