Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 35)

Потім я відпровадив її додому, і з тих пір ми почали зустрічатися. Надя була безвідмовна у сексі, а друга її позитивна риса полягала у тому, що вона не читала книжок. Одного разу вона сказала крилату фразу, яка викликала у моїх друзів тиху заздрість:

– Мені легше підлогу помити, як сторінку прочитати.

І вона мила у мене підлогу, посуд, вікна, витирала порохи з книг, прала, прасувала, навіть поривалася варити, хоча цю її рису я задушив у зародку, а ще вона готова була віддатися за будь-якого моменту. Яка чудова жінка! – не міг я надивуватися. Усі мої друзі були тієї ж думки: женися. Коли я зустрічав її з роботи, а працювала вона в інститут на Дудаєва, я бачив, як за нею озираються, як ласо дивляться на її випуклі сідниці, обтягнуті білими джинсами, і це мене поймало неабиякою гордістю.

Ось так ми почали з нею женихатися, я її навіть повіз до Франківська і познайомив з батьками. Мама у мене мала гостре око і помічала те, чого я помітити не міг. Я не знаю, як їй це вдавалося, але вона з першого ж погляду оцінювала дівчину і називала відразу кілька недоліків. У Наді вона помітила круглу голову і закороткі ноги. Але хто сказав, що голова повинна бути, як огірок? Щодо ніг, то тут мама теж перебільшила, Надя не мала таких довгих ніг, які мають модельки, але то були цілком зграбні пухкенькі ніжки, і мені подобалися. Третя негативна риса стосувалася її волосся. Дослівно мамин вердикт звучав так: «Голова, як гарбуз, ноги, як в курдупля, а на голові два п’юрка». З тим останнім недоліком я теж не міг погодитися, хоча справді Надя не мала розкішної шевелюри, але її світлі кучері, що спадали на плечі, виглядали цілком гарно.

Влітку ми поїхали з нею до Ялти. У поїзді нас підстерігала прикрість – у Наді вночі поцупили джинси, а коштували вони, як місячна платня. Попри це ми чудово відпочили.

Ми зустрічалися все літо й усю осінь аж до Нового року, а на Новий рік посварилися, аби потому знову зійтися і зустрічатися до наступних її уродин, які вона справила у мене вдома. Щойно після цього розбіглися остаточно.

Женячки у нас не вийшло, хоча ми з нею уже кілька разів складали списки весільних гостей, а Надя навіть гіпотетично підрахувала, хто скільки принесе. Однак щодалі ми спілкувалися, то я почав себе ловити на тому, що розмовляти з Надею не було про що.

Більше ми не бачилися, окрім одного містичного випадку. Минуло кілька років, і от якось я побачив її зі старшою жінкою, можливо, мамою. Я не відразу второпав, що це вона, й озирнувся, вона озирнулася теж. Мене ще здивувало, що вона геть не змінилася. Того ж дня я розповів сусідці про цю здибанку, вона дуже здивувалася:

– То не може бути вона. Хіба ти не знаєш, що вона загинула?

– Як?! Вперше чую.

– Я була певна, що тобі розповіла.

Надя працювала в торгівлі і того трагічного дня виставляла у ресторані ревізорам, а потім їхала на машині додому і потрапила в аварію. Перед тим вона встигла вийти заміж і народити дитину. Їй було тільки двадцять п’ять.

Хто ж тоді озирався за мною схожий на неї?

Груші в тісті

Прокидаючись вранці у Винниках, ви не почуєте ані пронизливого скавуління трамваю, ані гуркоту авт, ані гомону вулиці, натомість ваші напівсонні вуха лоскотатиме грайливий щебіт пташок, дзижчання бджіл і ліниве сокотіння курей. І так щоранку. А вночі ви засинаєте під організоване кумкання жаб і витончений сюркіт стрикоників. Я вже мовчу про запаморочливий запах матіоли і бузини.

Сонячне проміння поволі проникає крізь примружені повіки, і сиза поволока дрімоти сповзає з очей, щоб явити цей тихий розморений світ будинку. Ранок як ранок. Міг бути схожим на безліч інших. Але не був, бо коли я прокинувся, моє чутливе вухо вловило чийсь ритмічний подих: хтось лежав поруч, і його тепле дихання ледь-ледь відчутними хвилями торкалось моєї щоки. Хто б то міг бути? Я напружив свій розімлілий за ніч мозок і відразу ж дійшов висновку, що то може бути лише жінка. Якби це був чоловік, він би спав на іншому ліжку, бо я ж не гомик. Отже – жінка. Але далі мої роздуми вперлися в глуху стіну, я ніяк не міг пригадати, звідки вона тут взялася.

Я спробував її роздивитися, але це нічого не дало, бо вона накрилася з головою. Мені чомусь щастило саме на дівчат, які в ліжку накриваються з головою. Чому вони так роблять, я ніколи не міг вивідати – з тієї простої причини, що це у них виходить цілком несвідомо. Бо коли таку панну запитуєш, чому вона завше накривається з головою, звучить одна і та ж відповідь: «Справді?»

Уявляєте – вони самі цьому дивуються, єдине, що вони чітко пам’ятають, – це те, в чому сплять. Жінки тут поділяються на дві більш-менш однакові половини: тих, які сплять у майточках, і тих, що – без. Відповідь одна: «Я так звикла». Принаймні хоч ця звичка є усвідомленою. А тому навіть не намагайтеся їх перевиховати – це все одно, що навчати кішку подавати пантофлі. Жінка, як уже до чогось звикне, то не розлучиться з тією звичкою до самої смерті. Одна половина перед сном ні за що не скине, друга – ні за що не вдягне.

Панна, що сопіла біля мене того ранку, могла належати як до одних, так і до других. Чесно кажучи, мене нервують саме ті, що після палких любощів натягують на себе майтки з таким виглядом, мовби їх і не скидали. Я ніколи не міг збагнути, що це має означати. Що вона вже свою місію виконала і брама на ніч зачинена? Що вона боїться, аби я не зґвалтував її серед ночі? А може, майтки для неї щось, як вінок невинності?

Невже і ця в майтках? Я ковзнув рукою під ковдру і відчув розпашіле дівоче тіло. Пальці мої торкнулися пружної сіднички і я полегшено зітхнув. Та цього було замало, аби я врешті згадав її. Я підвівся на ліктях і оглянув покій. На кріслі лежали дбайливо складені джинси і біла майка. Мій одяг валявся на підлозі, це схоже на мене, інколи я шпурляю його на стіл. Цього разу стіл був заставлений пляшками з-під шампанського, мадярського вина, горілки і пива. О Боже! Не дивно, що мені відбило пам’ять.

Чи тільки пам’ять? Щось я ніяк не міг пригадати жодного сексуального моменту з учорашнього вечора. Чи ми взагалі кохалися? Логічно було б припустити, що так, бо коли двоє різностатевих осіб лягають у ліжко, тож не для того, щоб обговорити останні рішення нашого парламенту. Кількість порожніх пляшок вражала. З якої нагоди була забава? Де решта народу? Чим ми займалися весь вечір?

Якщо крісла і стіл стоять не посеред покою, а попід стінами – отже, були танці. Я зиркнув на годинника – половина першої дня! Ну-у, все ясно: забава була до рання. О шостій ранку, коли починає їздити транспорт, тепла компанія подалася на автобус. Цікаво, чи займалися ми після цього любощами? Важко це уявити після цілонічної забави. Я обережно виповз з-під ковдри, підхопив з підлоги сорочку і поплуганився до лазнички. Ані гаряча, ані зимна вода пам’яті мені не вернули. Я далі не міг вирахувати, хто лежить у моєму ліжку. Коли ж я зайшов на кухню, то остовпів. Там було все чисто і прибрано, стіл уже не був завалений посудом, пуделочками приправ, крихтами хліба, а підлога блищала і сяяла, і, мовби цього було замало для повного щастя, блищав і сяяв весь посуд, використаний на вчорашній забаві.

То був 1992 рік, мені виповнилося сорок, і я знову парубок. Після чергових концертів «Не журись!» до мене частенько завалювала весела компанія, яку вдавалося випровадити щойно наступного дня не раніше обіду. Але ця чергова навала гостей залишила по собі на диво чисте помешкання. І на додачу ще якусь таємничу особу.

Я запарив каву і, замислено попиваючи, вперто намагався уявити її зовнішність. Висока. Це я збагнув, ненароком торкнувшись випростаною ногою її стіп. Не хропе. І спить без. Вбрання дбайливо повісила на крісло. Хоча могла в екстазі жбурнути на абажур. І роздягнулася сама, бо якби роздягав я, то все це не висіло б на кріслі. По-моєму позитивних рис забагато.

І тут ми знову мусимо поділити жінок на дві половини. Тих, які роздягаються самі, і тих, які чекають, аби їх роздягнули. Вся штука, одначе, полягає в тому, що, навіть розіклавши все по поличках, ви все одно не збагнете, хто вона, ваша панна. Те, що вона не роздягається сама, а соромливо віддається вашим рукам, зовсім не означає, що чинить це уперше, вдруге, втретє чи всьоме. Є панни, які просто люблять, коли з них скидають усі ці лушпайки, і готові кайфувати від цього у тисяча перший раз так само, як і в перший. Є серед них і такі, що чинять це не від кайфу, а щоби вас збаламутити, і коли ви її спитаєте, скільки вона мала мужчин, можете не сумніватися, що відповідь буде одна: «ти у мене другий». Хоча запитувати про це безглуздо. Правди ви все одно не почуєте. А тому, коли вона вам шепоче у хвилини ніжності: «Ах, як давно я цим не займалась», – приймайте її слова із вдячністю, мовби ви й не здогадуєтесь ні про що інше.

Панна, яка роздягається сама, робить це з двох причин: а) має тебе в дупі і їй глибоко начхати, що ти про неї думаєш, б) не має тебе в дупі, а тому не бажає грати вар’ята.

З превеликим задоволенням я дійшов висновку, що панна в дупі мене не має, бо якби мала, то не прибирала б кухні. Хоча це не свідчить про її палкі почуття. Може, вона просто органічно не витримує розгардіяшу. Є й такі. Переважно вони виявлялися колєжанками моїх друзів і, прибираючи мою кухню, прагнули справити враження не на мене, а на того, з ким прийшли.