Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 34)

– Знаєш, я вирішив… – перебив я її. – Я влаштуюся на постійну роботу.

– Що? – Вона не вірила власним вухам. – Ти ж сам мені недавно говорив про те, що для письменника постійна праця – смерть. Ти ж не можеш ходити на дев’яту ранку і протирати штани вісім годин поспіль. Одного разу ти вже це попробував і переконався, що це були пропащі дні, бо ти нічого не міг писати. Це не твої слова?

– Мої. Але зараз ситуація змінилася. Ми чекаємо дитини. Я збираюся бути зразковим батьком.

Вона перехилила келишок і припалила цигарку від цигарки. Я знову замовив лікер. Коли я хотів узяти пляшку, вона заперечила:

– Ти що? Ми стільки не вип’ємо.

Звичайна жіноча логіка: пляшки ми не вип’ємо, але якщо келишками, то чому б і ні?

Я почав засипати її аргументами на користь сім’ї і малювати рожеві перспективи. Адже я маю філологічну освіту. Я можу вчителювати. Вчителювання мені могло привидітися тільки в страшному сні, але заради сім’ї я готовий на будь-які жертви.

Тепер вона прокручувала у голові, якого чудового чоловіка може втратити. Вона вагається, їй хочеться думати, що дитина таки моя, а не грузина. Але страх перемагає. Їй боляче в цьому признатися навіть самій собі, адже вона змушена руйнувати своє щастя. Зараз ось за цим столом щастя її кришиться, осипається і перетворюється в порохно. Я вже бачу сльози на її очах. Вона відчуває, що після того, як зробить аборт, ми розбіжимося.

Мені було шкода її. Але ж вона сама винна. Треба було мати голову на плечах. Як можна йти в номер до першого-ліпшого кавалера? Ні, я не осуджував її, я намагався зрозуміти і уявити собі, що б я вчинив, якби кохав її. Чи вибачив би? Можливо. Але аборт робити усе одно довелося б.

Не зумівши зламати мого несподівано розбуялого батьківського інстинкту, Зірка приречено згорнула прапори, засурмила відступ і завернула полки.

– Я ще вчуся. Яка дитина? – сказала вона, примирившись із тим, що відповідальність за аборт так і не вдалося повісити на мене одного. – Батьки мені голову відірвуть. Поки мій дядько в універі, він мене покриває, але він іде на пенсію, якраз коли я буду закінчувати п’ятий курс. Якщо візьму академку, то потім усе завалю, ти ж знаєш, як я вчуся.

Я не став більше її переконувати, досить того, що мені вдалося відвернути загрозу односторонньої відповідальності. Неможливість піти в академічну відпустку мала серйозні підстави. Без дядькового заступництва Зірку б вигнали ще з першого курсу.

– Ходімо до тебе, – раптом випалила вона і, погасивши цигарку в попільничці, рішуче підвелася з-за столика.

Дорогою вона мене попросила купити пляшку «чорнила».

– Навіщо? – здивувався я, знаючи, що вона міцних вин не п’є.

– Побачиш, – відказала сухо.

Я купив пляшку портвейну, який вживали тільки алкоголіки і студенти, та пляшку сухого югославського вермуту. Грузинського вина мені чомусь сьогодні не хотілося.

У мене вдома вона напустила гарячу ванну, роздягнулася і, опускаючись у воду, голосно засичала.

– Ти що, зваритися хочеш? – гукнув я. – Пусти зимної води.

– Ти нічого не розумієш… о-о-ой! Фу-у-у! – видихала вона голосно повітря вся у клубах пару. – Відкоркуй портвейн і принеси сюди разом зі шклянкою. І одне уклінне прохання: що б я тебе не попросила, ти виконаєш без зайвих сперечань. Обіцяєш?

– Обіцяю, – буркнув я, нічого не розуміючи, і слухняно подав їй вино. Зірка налила повну шклянку і випила одним духом. Я отетерів. Такого я ще за нею не помічав.

– Що це ти витворяєш?

– Налий мені, – скомандувала вона розслабленим голосом.

– Може, з тебе вже досить?

– Роби, що кажу. Ти ж обіцяв. Налий. – Я налив півсклянки. – Повну.

Випила трохи повільніше, ніж першу, але теж, не смакуючи. Обличчя її налилося рум’янцем.

– О-ой, яка гидота! – кривилася вона.

– То не пий.

– Налий ще.

Вона вже говорила сп’янілим голосом, рухи її були повільні і незграбні.

– О ні! Якщо ти вирішила покінчити самогубством, то тільки не тут. Я не збираюся тобі асистувати. Вилізай.

– Налий. Ти обіцяв.

– Ти ненормальна?

– Ні, я знаю, що роблю. Не бійся. Зараз ти будеш мене трахати. Приготуйся.

– Я готовий. Але, здається, такої п’яної баби я ще не грав.

Вона розсміялася:

– Наливай скоро. Це треба робити швидко.

– Що робити швидко?

– Оце все, дурню.

Я вилив решту вина до склянки і подав їй. Видно було, що вона з великим зусиллям вливає у себе цей напій рабів. Допивши, підвелася, і скомандувала:

– Витирай мене скоро.

Я обгорнув її рушником і заходився витирати, а вона гойдалася у моїх руках, як тополя під вітром.

– Тепер неси в ліжко.

Я заніс її загорнуту в рушник до ліжка, поклав на постіль і накрив ковдрою. Спритно поскидав з себе все і заліз до неї.

– Давай скоро, – лепетала вона, – давай, трахай мене. Сильно. Сильніше. Не бійся. Так… так… – Вона закинула ноги мені на плечі, приймаючи прутня якомога глибше, голова її безвільно метлялася з боку на бік, язичок ласо облизував вуста, з яких зривалися якісь безглузді слова впереміш із командами.

Вона була така розігріта, що під ковдрою ми швидко впріли і я став уже ковзатися по ній, ковдра мені заважала, але я не міг її скинути, щоб вона не застудилася.

Після цього галопу вона заснула. Я вибрався з-під ковдри, прийняв душ і ліг собі на канапі з книжкою. Так і проминув той вечір. Зірка проспала до ранку, а вранці пояснила мені, що то було. Виявляється, ми таким способом переривали вагітність: гаряча ванна, пляшка шмурдяку і гострий секс. Усе це в комплексі мало дати позитивний результат. І таки дало. Але після цього ми й справді розбіглися.

Чотири місяці

Мені подобалася одна класна дівчина. Я зустрічав її у трамваї ледь не щодня 1975 року, коли їздив на роботу в архів на Підвальній. Тривало це не довго, лише чотири місяці. Перший місяць я тільки дивився на неї, милувався її станом, витонченим личком, повними напіввідкритими вустами, прислухався до її голосу, коли вона розмовляла з подругою. Голос її звучав на диво приємно та так, що мені хотілося його слухати і слухати, і не має значення про що вона з подругою тринділа, її слова дзюркотіли, як ручай, задля цього дзюркотіння я інколи проїжджав свою зупинку і виходив з нею аж на Франка, а потім повертався пішки. Через неї, бувало, навіть запізнювався на роботу.

Я думав, милуючись нею, що усі її приваби лише я й можу по-справжньому оцінити: бриніння її голосу, цю п’янливу усмішку і сліпучо-білі зубчики, усі ті округлості й випуклості, які врешті-решт дістануться якомусь бовдуру.

На другий місяць я відважився до неї заговорити – так, ні про що, після цього ми стали вітатися, усміхаючись одне одному при зустрічі. Коли нам випадало опинитися в трамваї поруч, ми знову перекидалися кількома невинними фразами.

На третій місяць я запросив її на каву, вона відмовилась, через тиждень я повторив спробу і знову марно. Більше я не наполягав. Ми й далі віталися, усміхалися і говорили про погоду, про переповнений трамвай, ні про що…

На четвертий місяць я побачив її з якимсь пацаном. Ну, думаю, стервочка, і що ти в ньому знайшла? Що ти знайшла у цьому худому прищавому студентикові в дешевих індійських джинсах, у сорочці житомирської фабрики?…

Відтоді я з нею не розмовляв, хоча вітався і навіть усміхався.

Одного надвечір’я, повертаючись з роботи, я вирішив перейтися пішки і побачив за Оперним натовп, позаду якого вишикувалися трамваї. В таких випадках на скупчення народу я реагую, як звичайний примітивний міщанин. Я проштовхався і побачив на рейках дівчину. З її повних вуст, розкритих у приголомшливому здивуванні, стікали тонесенькі червоні стрічки, очі теж були відкриті й затуманілі, волосся скуйовджене, але вона була все така ж прекрасна. До пояса. Те що було нижче, виглядало не так привабливо.

По той бік вулиці я побачив її хлопця. Вона, очевидно, поспішала до нього через дорогу. Він стояв оторопілий і не наважувався наблизитися. Мабуть, не хотів її бачити такою, а може, не хотів признаватися, що вони знайомі. Він стояв нерухомо, як стовбур, і квіти тремтіли у його руках.

Я подумав, що якби вона пішла зі мною на каву, то ми б уже не розлучалися, і цього б ніколи не сталося. Нам просто не довелося б призначати здибанки за Оперним, адже ми жили неподалік, і трамвайна колія не перетинала нам шлях.

Та, що озирнулася

Я можу назвати її прізвище, бо вона й так уже не живе. Надя Верещинська не живе уже років двадцять. У травні 1978, коли їй було 18, а мені 26, ми познайомилися в ресторані «Львів», де вона справляла свої уродини.

Того дня ми з сусідом Едзьом поїхали на трасу «знімати» поляків. Нам вдалося купити кілька сорочок і вдало їх перепродати, увечері ми подалися до ресторану і підсіли за столик, де сидів якийсь молодик з двома дівчатами. Ми замовили шампанське і швидко з ними перезнайомилися, то були теж фарцівники, і у нас знайшлися спільні теми й спільні інтереси.

Коли заграла музика, я взяв одну з дівчат танцювати, вона виявилося сестрою хлопця. На третьому танці вона сказала, що радо б зі мною кудись чкурнула, я вже готовий був повести її з собою на хату, коли раптом в око мені впала висока струнка дівчина в обтислих джинсах, які виглядали так, наче ось-ось мали тріснути, вона витанцьовувала якісь дикі танці в строкатому товаристві. Я не втримався і запросив її, вона пояснила, що це її співпрацівники, яким вона виставляє за свої уродини.