Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 33)

Тепер я рідко буваю у Франківську, але часом під час прогулянки зустрічаючи якусь інтелігентну жіночку відповідного віку, схожу на тумбочку, думаю: «А може, це моя Ірця?» Мені навіть кортить гукнути їй:

– Привіт, Ірцю! Не хочеш послухати нових історій про духів? Тепер я їх знаю сотні! У мене цілий стелаж забитий моторошними оповідями, казками і легендами про усіляку нечисть. Я сам видав кілька таких збірників. Уявляєш, яке б у нас було чудове життя, якби ти мене не кинула і років п’ятнадцять терпляче годувала дармоїда, аж поки він не виб’ється в люди і не почне годувати тебе?

Та тільки я так ніколи не скажу. Життя з людиною, яка не уявляє собі жодного дня без чергової історії про духів, може завершитись тим, що одного прекрасного дня я сам став би духом і страшив її по ночах.

Але я вдячний Ірі. Раз, що завдяки їй я навчився кількох слов’янських мов, два, що нашкрябав кільканадцять непоганих моторошних оповідань, і три за те, що вона мене кинула. Бо одна річ, коли нових і нових історій про духів вимагає від тебе юна зваблива і незаймана панночка, а інша, коли це чинить поштива пані, схильна до повноти.

Сеанс гострого сексу

Вона якийсь час дивилась мені в очі з таким виглядом, начеб хотіла в них утопитися. Потім сказала:

– Я вагітна.

З ким не буває? Цілком природно, що рано чи пізно це мусило трапитися і зі мною. Я заплющив очі і спробував уявити себе батьком. Нічого страшного, навіть цікаво. Але от її уявити мамою я не міг. Зате уявив її матінку, як вона повчає мене життя, і зрозумів, що мушу сказати те, що мушу:

– Добре, я дам тобі гроші.

– Які гроші?

– На аборт.

– А хто тобі сказав, що я буду робити аборт?

– Ніхто.

– Ну, от бачиш, – сказала вона з гордо піднятою головою.

У цей мент вона виразно панувала наді мною, як Арарат над пустелею. Вона була певна, що вхопила мене в жменю, міцно затисла і вже не випустить, хоч і як би я пручався. Врешті-решт вона саме цього й чекала – мого пручання, мого виборсування з тенет.

Я витяг з кишені пачку цигарок, повільно розім’яв цигарку і запалив. Був такий період в моєму житті, коли я курив. Рівно три роки. Можливо, історія, яку я оповідаю, прискорила прощання з цигарками, можливо, ні, але якби я в ту хвилю не закурив, то мусив би засвистати або заспівати.

Ми сиділи в кав’ярні «Під кентавром» на Ринку, і клуби цигаркового диму обволікували мене разом з запахами парфумів, алкоголю і кави.

Вона теж запалила цигарку, звитяжно затяглась, не спускаючи з мене очей, і випустила дим просто мені в писок. Потім занурила фільтр в келишку з лікером «Старий Таллінн» і вже затяглась, заплющивши очі, демонструючи неймовірну насолоду – водночас від цигарки, від лікеру і від перемоги наді мною.

Але я все ще не здавався, я все ще прокручував у своїй голові всі трафунки, коли я міг залетіти, і не знаходив нічого, що могло б хоч трохи вияснити ситуацію. Я пригадував всі наші здибанки, всі злягання, в моїй пам’яті виринали слова, доторки, цілунки і пози, і ніде я не бачив проколу. Я берігся, як Штірліц на бенкеті в гестапо. Розбудіть мене о третій ночі і спитайте, чим скінчився оргазм 28 січня 1978 року, і я відповім. Але кому це буде цікаво, крім мене самого?

Проаналізувавши цей прикрий трафунок, я був майже певен, що мене беруть на понт. Майже – бо в коханні ніколи не буває стовідсоткової певности ні в чому.

– Про що ти думаєш? – спитала вона, усміхаючись.

– Про те, як назвати нашу дитину.

– Ти серйозно?

– Звичайно. Якщо буде хлопчик, назвемо його Орцьо, а дівчинку – Марта.

– Ти серйозно? – Її очі мало не вилізали з орбіт, цигарка тремтіла в пальцях, і я фізично відчував, як тремтять її коліна.

– Коли ти мене ведеш до своїх батьків?

Вона була ошелешена, вона чекала всього – тільки не цього. Просто вона не знала, що перед тим, як зустрітися з нею, я розмовляв з її подружкою, і та оповіла мені, що вона залетіла з іншим.

– Запропонуй, що ти одружишся, і нехай народжує. Побачиш сам, вона на це не піде, – сказала Славка.

– А що, як вона погодиться?

– Це неможливо. Вона тоді дуже ризикує. Той хлопець був грузином.

От сколопендра! Я уявляв, як, поки я був у війську, вона кохалася з грузином, а потім знову зі мною, і мене опановувала лють. Грузин її підчепив у ресторані, де вона святкувала день народження своєї сестри. Грузинів у ті часи багато товклося по львівських ресторанах. Одне слово, як вона зізналася Славці, грузин її впоїв і затягнув у свій номер ніби для того, щоб подарувати косметику. А там він її далі поїв, аж поки вона не відрубилася. Прокинулася вранці від стуку у двері. Виявляється, уже була одинадцята, і це стукала прибиральниця. Вона виповзла з ліжка зовсім гола. Грузин зник. Речі його теж. Тільки на столі побачила сто карбованців і набір косметики. Глянула на простирадло, яке недвозначно засвідчувало події бурхливої ночі, і побігла в душ виполіскувати грузинську сперму, запах якої забивав памороки.

Через тиждень після цієї події повернувся з армії я, і ми перше, що зробили при зустрічі, пірнули у ліжко. Вона приходила до мене щодня, і ми щодня кохалися, але щоразу я кінчав їй у бузю, за винятком трьох днів перед менструацією і трьох днів після. Тоді ми не береглися. В принципі книжка пише, що тут гарантії нема, але гарантію давав досвід.

Коли вона виявила, що завагітніла, то була стовідсотково впевнена, що залетіла з грузином. Хоча не відкидала й іншої можливості. А раптом! Власне з цією дилемою вона і прийшла до Славки, довіривши подрузі те, чого жодній подрузі якраз довіряти й не варто. Славка, яка нас познайомила, мала розбите особисте життя, і, за доброю звичкою усіх жінок із розбитим особистим життям, відчувала приховану радість від того, що комусь не краще, ніж їй, завше з ентузіазмом влазила у чужі проблеми, беручи на себе обов’язки третейського судді, а насправді тільки роздмухуючи іскорки скандалів, після чого уже із шаманським сп’янінням могла витанцьовувати дикий танок довкола клекочучого багаття. Особливу втіху приносили їй розмови то з однією, то з іншою стороною, тривалі розжовування того, хто кому і що сказав, як подивився, що подумав, аби потім усе це вже у деформованому світлі переповісти кожному з розсвареної пари.

Коли вона оповіла мені історію з грузином, я не повірив. Ні, не в те, що Зірка не могла переспати з грузином. Я не повірив у те, що вона могла це розповісти Славці. Звичайно, вони подруги, але ж вона знала Славку краще за мене. Помітивши мою недовіру, Славка й порадила запропонувати Зірці не робити аборту і подивитися на її реакцію.

Зірка потрапила у свою ж таки пастку. Вона твердо вирішила позбутися вагітності, але вину за це вирішила перекинути на мене. Тобто щоб виглядало так, ніби це я її схилив до аборту. Адже вона було впевнена, що я дитини не хочу. Це, зрештою, була правда. Я не мав сталої праці і ледве утримував самого себе, не те що сім’ю. За її розрахунком я мав би наводити сотні причин, щоб вона не народжувала. І коли я спочатку заговорив про аборт, вона відчула смак перемоги, але вже за кілька хвилин я поміняв свою думку, і в очах її засвітилася паніка. Тепер виходило, що вона сама змушена буде перебирати ініціятиву аборту в свої руки і вже ніколи-ніколи не зможе мені дорікнути цим.

– Замов ще лікеру, – сказала вона, спорожнивши келишок.

Її пальці з цигаркою нервово тремтіли, вона раз за разом струшувала без потреби попіл, глибоко затягувалася і коли її погляд зустрічався з моїм, відводила очі. Принесли лікер. Зірка знову стала занурювати фільтр цигарки в лікері і захлинатися п’янким димом.

– Ну і що ти вирішила? – спитав я.

– Який з тебе батько? – знизала плечем, і я зрозумів, що вона таки знайшла, яким чином зробити мене винним: авжеж, я не надаюся на батька родини, хіба можна зі мною планувати сім’ю? – Щоб утримувати сім’ю, треба мати стабільну платню.

– Ти говориш, як моя мама.

– Твоя мама розумна жінка.

– Але моя мама ніколи б не схвалила аборту.

– Це інша справа. Твоя мама також не схвалила б того, чим ти займаєшся, а проте ти цим займаєшся. Одного дня ти художник, іншого – вантажник, ще іншого – фарцівник. Тебе взагалі можуть посадити за тунеядство.

Вона почала жваво розвивати цю вдячну тему, захоплюючись усе сильніше і виразно входячи у смак. Вона розкладала усе по поличках, і для кожного нового аргументу, чому нам не варто заводити дитину знаходила своє акуратне пуделочко[1] з шухлядкою. Вона ховала черговий аргументик у шухлядку, засовувала її і клала пуделочко на поличку. І все у неї виглядало досить логічно, настільки логічно, що я ледве втримувався, аби не спитати: «А як поживає твій грузин? Не пише?», або «Цікаво, чи на тобі зараз саме та косметика, яку ти чесно заробила в готелі? Можливо, це ти і вважаєш стабільною платнею». Такі й подібні репліки мені увесь час крутилися на язику і було їх стільки, що годі було вибрати з-поміж них найдошкульнішу. Невже я так і не відважуся, щоб її ужалити? Єдина причини, яка мене стримувала, – це Славка. Не хотілося втрачати такого інформатора. А що вона мені після того, як я її видам у розмові з Зіркою, більше нічого не скаже – то факт. В результаті я змушений був терпляче вислуховувати усі ті дурниці, які я про себе і без неї знав. Ну, що ж, тоді не відмовлю собі у задоволенні подрочити її ще трішки.