Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 32)

– Ти розумієш, – казав він, – може, той її батько і непоганий чоловік, але ж ти потрапиш у середовище кагебістів. Ти не зможеш бути іншим, а тільки таким, як вони. Вони тебе втягнуть у свою компанію, підшукають тобі роботу, може, навіть у комітеті. Це все одно, що продати душу дияволу.

Стрийко Зеньо діяв інакше.

– Юрцю, шо я ті скажу. Адиво я… мені кілько? Вже п’ятдесят, а я ще ся не вженив. І не спішу. На світі є стільки файних кубіт, шо очі розбігаються. Куди квапитися? Ти ше всьо встигнеш. Ти подумай, шо тебе чекає в твої двадцять літ. То ж самі клопоти. Гроші зароби, жінці догоди, вбери, далі діти підуть, пеленки, недоспані ночі, і весь час мусиш крутитися, крутитися, аби копійку заробити. А зараз ти жиєш під теплим крильцем своєї мамусі і не мусиш ніц а ніц думати. А ти ше шось там хочеш писати? Забудь. Не будеш мав часу. Хто в такому віці жениться? Та ще й на однолітці? Ти шо, з дуба впав? Ти подумай, яка вона буде за двадцять літ. Ти можеш бути лисий, можеш бути з пузом, але в сорок хлоп, як горіх. Подивися на мене! А кубіта вже не те-е-е… А тоді хлоп зачинає розглядатися за молодими дівчатами, скакати в гречку, жінка робе скандали, вони розлучаються… і на5, маєш – ти знову парубок, але з аліментами на шиї. Воно ті тре? Зачекай. Вженишся років за десять на двадцятилітній і буде фест. До того часу й ти чогось доб’єшся, не будеш ні від кого залежати…

Всі ці аргументи на мене, звичайно, впливали, бо, зрештою, я й сам не надто квапився женитися, але ж вагітність! Як на те, ситуація сама собою розсоталася, бо за кілька днів Світлана повідомила з радістю, що у неї була просто затримка, а зараз усе в порядку, вона не вагітна. Таким чином наша женячка пересунулась на невизначений час, і ми собі продовжили цюпцятись.

У той час я був неабияким йолопом. Вимінявши колись у сусіда цілу купу довоєнних книг, я показував їх друзям, а якось навіть приніс в інститут на лекцію з літератури книжку Михайла Грушевського «Культурний рух на Україні». Ясно, що хтось доніс у КГБ. І ось тато Світлани поцікавився:

– А що то в тебе за книжка Грушевського? Дай мені почитати.

Я й дав. Ми зустрілися з ним на вокзалі, бо, виявляється він того дня там мав чергування. Я ніколи не думав, що вокзал знаходиться під пильним оком КГБ. Правда, чекісти там не марнували часу і культурно відпочивали у вокзальному ресторані. Майбутній тесть мене теж запровадив до ресторану, ми випили пива, побалакали про те, про се, і він порадив мені бути обережнішим. Несподівано підвалив до нас якийсь здоровань з рукою на перев’язі.

– Прівєт, Вань, – кидає він.

– А што ето у тєбя с рукой? – питає батько Світлани.

– Барьба пад адєялам дала сваі аслажнєнія. А ета кто? Наш? Наш?

– Нє савсєм. Ета мой будущій зять.

– А-а, значіт, будєт наш.

І тут мене пойняв жах. Наш! Це слово мене вбило. Батькам про цю здибанку я не розповідав з огляду на те, що улюбленою книжкою тата був «Тарас Бульба». Але тоді вперше у мою душу закралися сумніви щодо мого вибору. Я сказав Світлані, що одружуватися мені ще зарано. А за кілька днів мене вперше викликали в КГБ.

Світлана ще до закінчення навчання в інституті у травні вийшла заміж за якогось свого однокласника і навіть запросила на весілля, та я не пішов. В очах однокурсників усе виглядало так, наче я зазнав поразки і мушу дуже переживати. Молодий викладач Михайло Кочерган, зараз відомий мовознавець, навіть сказав мені:

– За щастя треба боротися.

Я усміхнувся:

– Це якщо ти переконаний у своєму щасті.

Кохання на тлі духів

Вона називалася Іра. Була невисокого зросту, але мала досконалу фігурку з апетитними ніжками, великі здивовані очі і чутливий ротик. Я відразу на неї запав, щойно побачивши серед гостей на весіллі однієї знайомої.

Я був студентом на останньому курсі педагогічного, Іра – на першому політехніки. Був 1973 рік, я жив ще тоді в Івано-Франківську. То був останній безхмарний рік мого життя, попереду нові виклики в КГБ, обшук, втеча до Львова, праця не за фахом, богемне життя…

Оскільки нам випало сидіти разом, то я й узявся її розважати. І от, коли я на свою голову пригостив її кількома історіями про духів, вона вже від мене не відлипала. Ціле весілля я танцював лише з нею, а вона весь час просила щось розповісти.

Після цього ми почали зустрічатися, і щоразу я мусив розповідати нову історію про духів, відьом, чортів, русалок, упирів та іншу нечисть. При цьому ми ніколи не цілувались і не обнімались. Вона стійко тримала мене на відстані. Моторошних історій я знав безліч, бо на ту пору уже прочитав Ганса Еверса, Едґара По, Вашинґтона Ірвінґа, Натаніеля Готорна, Амброза Бірса, Стефана Ґрабинського… Я був просто таки нафарширований цими історіями, бо ж зібрав ще й цілу купу фольклорних записів про нечисту силу. Але вона вимагала усе нових і нових історій, і незабаром я відчув, що починаю вичерпуватися, або ще гірше – повторюватися.

– Це вже я чула, – одного разу сказала вона сухим тоном учительки географії на прізвисько Кобра, з якою пов’язувала свої сексуальні марення половина нашого 10 «Б», – тільки минулого разу там закінчення було інакше.

Таємні вимріювання Кобри ніколи не втілилися у життя. Іра не мала нічого спільного з Коброю, не носила окулярів, не була довгоногою, але мені подобалася. Інколи вона дозволяла брати себе за ручку. І не більше. Інколи брала мене попід руку. І не більше. Ми гуляли маленькими вуличками, парком, інколи ходили в кіно, або на концерт, де я міг нарешті перестати молоти язиком. Це могло тривати безконечно, але я вичерпувався, я відчував уже брак сюжетів, мені нічого не залишалося, як терміново поповнити їх. На щастя, у Франківську існувала дуже добра бібліотека іноземними мовами. Там було чимало старих польських книг, були й журнали, в яких публікувалися «opowieści z dreszczykiem». Та небавом і вони вичерпалися, бо Іра протягом кожної здибанки потребувала не дві-три оповідки, а з десяток.

Я ніколи не вчився жодної слов’янської мови, а просто нахабно брав і читав книжку. Для цього потрібна впертість і самовпевненість. Завдяки Ірі я почав читати чеські та словацькі книжки і часописи, а далі й болгарські, сербські та хорватські. Ура! Арсенал моторошних оповідок знову поповнився! Правда, не настільки, щоб це тривало більше місяця. Навіть якщо я під виглядом жахів переказував фантастичні оповідання, підміняючи космітів духами, а невпізнані літаючі об’єкти – відьмами на мітлах.

Ми стали бачитися рідше. Вже по телефону вона заздалегідь цікавилася, чи відшукав я щось новеньке. Чому я ще тоді не розпізнав у ній справжнісіньку упирицю, яка висмоктує з мене мої знання, а навзамін дозволяє лише потриматися за пальчики? Як я міг бути таким дурним і наївним? Я був тоді дико недосвідчений.

Від безвиході я став сам вигадувати моторошні історії. Деякі я занотував на папері, а деякі так і стерлися з пам’яті. Шкода. Була б уже груба книжка. Та і моя фантазія не була безмежною, я знову став повторюватися.

Літо було у розпалі. Одного разу я прихопив на річку, де Ірця засмагала з колєжанками, зошит зі своїми віршами і став їй читати. Це була помилка. Ірцю вірші не цікавили. Принаймні вона не просила читати їх ще і ще. Її колєжанки тихенько збоку хихотіли.

Мої історії про духів ставали все менш цікавими, а фінали – безнадійно передбачуваними. І тоді вона мене кинула. Я був у розпачі. Це ж треба! Тоді, коли я вже міг її інколи обняти за талію, коли міг у кіно впродовж усього сеансу тримати за пальчики! Навіть після того, як дізналася, що я заради неї став сам творити історії про духів.

Більше ми не бачилися. Я ще кілька разів дзвонив їй, ба навіть розповів, що познайомився зі справжньою відьмою, але вона мені нагадала, що історію про справжню відьму я їй вивалив у перший же вечір. Про те, що це вже інша справжня відьма, вона не повірила. І даремно, бо то таки справді була жива відьма, до якої я навмисне поїхав і почув від неї кілька дуже цікавих оповідок. Заради Ірці я був готовий навіть вирушити з відьмами на Лису гору.

Я дуже хочу згадати її прізвище. І не можу. А шкода. Мені хочеться, щоб це прізвище увійшло в історію. Таких дівчат, які «крутили динамо», у мій час називали «динамістками». Вона була типовою «динамісткою». Шкода, що я не можу пригадати її прізвища. Навіщо? Ну, от, скажімо, хтось із її знайомих прочитає і задзвоне до неї:

– Ірка! Про тебе оповідання написали!

– Та йди! Не може бути!

Уявляєте, яка радість! Тобі вже за п’ятдесят. Ти вже нічого особливого від життя не чекаєш. Чоловік, який не знає жодної моторошної історії, діти, які щонеділі після служби Божої ввалюються з галасом на пироги, а ще целюліт, мігрень, закрепи, вуса, зуби… І тут така несподіванка! Вона читає оповідання і починає болісно пригадувати автора. Книжки мої їй не знайомі. Адже там так рідко зустрічаються духи. Вона взагалі рідко читає. Ну, хіба Марініну перед сном… жіночий журнальчик з плітками… Частіше дивиться телевізор – серіали, фільми жахів…

Якби вона мене тоді не продинамила, ми б одружилися, прожили б років три-чотири, але вона однаково мене б кинула, зрозумівши, з яким ідіотом звела її доля. Мало того, що не хоче ходити на роботу, як усі нормальні люди, то ще й пише якусь дурню, якої ніхто не хоче публікувати. Хіба можна з таким типом будувати майбутнє?