Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 31)

– Доведеться з ним поговорити, – казав мені Гриць, натякаючи на специфічну чоловічу розмову. – Підеш зі мною?

– Ні, я не любитель таких сцен. Візьми краще Ромка.

Ромко – один з тих нових Грицькових знайомих, які не мали жодного стосунку до мистецтва – був футболістом, хлопцем здоровим і прямолінійним, завше готовим зацідити кому-небудь в писок. Ідея Грицькові сподобалася, бо невідомо було, що то за тип, той Вірин чоловік. Опісля я почув історію цього походу полку Грицькового.

Чоловік Віри працював у науковому інституті інженером, Гриць і Ромко підстерегли його після роботи.

– Ти знаєш, коли я побачив його, я пошкодував, що Ромка взяв, – розповідав мені опісля. – Ти б бачив це гімно! Миршаве, мале, лисе. Я підійшов і кажу: «Якщо ти ще раз торкнешся до Віри бодай пальцем, я тобі виб’ю всі зуби і заставлю їх проковтнути». Він поблід, затрусився, а Ромко збоку стояв і мовчав, а я підступив до нього і взяв його за ґудзик: «Ти зрозумів?» – отак його взяв, отак, шарпнув і відірвав ґудзика…

– Та ти тільки мого ґудзика не відірви…

– Нє, я тільки показую. А Ромко стояв і мовчав. Він кивнув, що усе зрозумів, я кинув йому відірваного ґудзика в кишеню сорочки і відпустив. А Ромко стояв і мовчки всміхався. А той йде і озирається, чи ми за ним не біжимо.

З усього виглядало, він був дуже гордий собою. Я похитав головою.

– Не знаю, чи був би такий ефект без Ромка.

– Я ж тобі кажу: він стояв і мовчав.

– А навіщо йому щось говорити? Здоровий хлоп, кулаки, як гирі, ніс перебитий – стоїть і мовчить. І при цьому сопе?

– Н-ну, сопе… – погодився Гриць, бо оте Ромкове сопіння, коли він гнівався, було нам обом знайоме. – Але я міг його й не брати.

Йому все ще хотілося показати, що він теж крутий чувак, і я перестав його діставати.

– Та це добре, що ти його взяв, маєш тепер свідка. А то цей клієнт міг порвати на собі сорочку і написати заяву у міліцію.

– Справді. Я не подумав. Добре, що я Ромка взяв.

Пізніше улюбленим жартом Ромка була інсценізація в товаристві тієї історичної сцени, як Чубай приборкує чоловіка-садиста, а я щоразу під’юджував:

– Ромчику, ану покажи, як ти сопів.

Смерть

Рябчук висловив думку, що смерть Чубая була формою самогубства. Щось у цьому було, Гриць знав, що з його хворими нирками вживати алкоголь не можна, а все одно пив, а під кінець життя деколи аж занадто. Несвідомо і я, грішний, наближав його смерть, бо удвох ми частенько полюбляли посидіти за пляшкою, але найбільше він причащався в Москві, коли вчився в Літературному інституті, де його дружина не мала змоги припильнувати. Повертався він звідти розбитий, у нього спухали ноги і починалися нові напади болю. Однак він ніколи на жалівся на свої болячки, і я не уявляв, наскільки це серйозно.

Весною 1982 він жив уже з передчуттям смерті, переважно перебував у лікарні. Коли ми зустрілися в квітні, я побачив, що він дуже схуд, посумнів. Ми довго тинялися вулицями, і він мене не відпускав, усе говорив і говорив, але жодного слова про хворобу. Я навіть і думки не припустив, що бачу Грицька востаннє.

Тим часом у лікарні розігрувався останній акт драми. Добре знаючи, в якому стані Чубай, завідувач відділу 5 лікарні змушував його малювати стенди та оформляти стінну газету. Як і нині, тоді теж усе вирішували хабарі.

– Дай лікареві гроші, – попросив Гриць дружину. – Якщо візьме, буду ще жити.

Галя послухала і дала лікареві п’ятдесят карбованців. Нащадок Гіппократа гроші взяв. Надія засвітилася знову: якщо взяв – отже, збирається лікувати. Але лікар уже добре знав, що шансів нема, бо ще того самого дня за кілька годин перед тим, як узяти гроші, сказав на «планьорці», що Чубай до ранку не доживе. І не помилився. О пів на другу ночі 16 травня 1982 Гриць помер на руках у Галі.

Напередодні я гостював у своїх батьків в Івано-Франківську і у ніч його смерті невідомо з якого дива напився з сусідом домашнього вина. Ніколи раніше чи пізніше я так не впивався, і було мені чомусь жахливо недобре. Я потім навіть уточнював годину його смерті й пригадував, що я робив тоді, бо ліг десь о третій.

Наступного дня, коли я приїхав до Львова, подзвонив Микола Рябчук:

– Грицько помер!

Мені мовби щось у душі обірвалось, раптом зрушилися всі загати, і хвиля розпачу залила груди, я не зміг стримати сліз, на той час це була найбільша втрата в моєму житті.

Ніколи не забуду, як ми несли труну, як стукали нею тричі в поріг, а я намагався не дивитися на мертвого Грицька, бо він для мене усе ще був живий, а потім на цвинтарі на Сихові ми побачили якусь геть мілку могилу і взялися самі її розкопувати, Микола Рябчук виголосив промову, хоча за нами стежили кагебісти і знімали усе на камеру, сподіваючись багатого улову, але нічого не відбулося такого, що б могло потішити їхні чорні серця. Поминати до хати Грицькової ми не пішли, а подалися до Валерія Шаленка, і там пили, згадували, плакали, і не могли стримати сліз, і ніхто їх не соромився.

Груші в тісті

Кохання з-під знаку КГБ

То було моє перше велике кохання і, як кожне перше велике кохання, щасливе уже тим, що не завершилось шлюбом. На Світлану я звернув увагу ще в школі, хоча ми навчалися в різних класах, в інституті ми опинилися в одній групі. Нас було лише двоє з Франківська, решта біля півсотні студентів походили з районних містечок та сіл.

Світлана спочатку зустрічалася з моїм товаришем і навіть збиралася за нього заміж. Я в цю ідилію не втручався, але коли ми після другого курсу поїхали працювати піонервожатими до піонерського табору в Брюховичах, Світлана сама мене виманила прогулятися пізнім вечором. Незважаючи на те, що ми були однолітками, Світлана у всьому вела перед. Перша запропонувала відокремитися від товариства, яке обмивало наш приїзд у табір, перша мене поцілувала і перша мене спокусила, цілком слушно зауваживши, що пальчик пора замінити чимось суттєвішим. Правда, це сталося значно пізніше, бо там-таки у Брюховичах вона поцікавилася у мене, коли я збираюся одружуватися. Я необдумано ляпнув, що років у двадцять п’ять. В результаті після того, як ми ціле літо зустрічалися, вона повернулася до попереднього хлопця, вирішивши, що чекати шість років на шлюб марна справа. То було у вересні. А вже у квітні вона висмикнула мене в парк і поцілувала, повідомивши, що любить тільки мене.

В коханні можна пережити лише два найбільші потрясіння. Перше – коли ти її не добився і друге – коли добився. О ці перші побачення, тримання за ручку, несміливі пригортання, поцілунки на лавочці в парку. Невже це я? Той, про якого колись писали: цей збоченець з «Post-Поступу». Але я справді був тоді надто соромливий. І навіть наш перший сексуальний контакт був не повний, Світлана залишилася панною, в чому радісно переконалася її матінка, запровадивши її до гінеколога. Та після того ми вже сміливіше займалися любощами, і от якогось дня Світлана повідомила, що вагітна. Ну і я, як мужній лицар, заявив, що просто зобов’язаний на ній одружитися.

Того ж дня я звістив цю епохальну новину батькам. Батьки поставилися до забаганки двадцятилітнього хлопця з повною серйозністю. Вони перш за все вияснили, хто моя обраниця, та коли дійшло до її батьків, я нічого путнього не міг сказати. Батька я не раз бачив у військовій формі, а мати була домогосподаркою. Але моїм батькам достатньо було прізвища, аби буквально наступного дня усе вияснити. Ними опанував неприхований жах. Батько Світлани виявився начальником тюрми КГБ!

– Ти розумієш, що це означає? – запитав мій тато.

– Ні, – наївно відповів я.

– У цій тюрмі сидів твій дід, сидів я, сидів дядько Микола і стрийко Зеньо.

Я отерп. Ситуацію спробувала направити моя матуся:

– Але ж її батько тоді ще не міг там працювати.

– Може, він на початку 50-х і не був начальником, але міг бути в охороні. Повір мені, сину, туди нормальних людей не беруть. Там самі звірі. Можливо, це той самий чекіст, який вистежив твого діда! Який запроторив його в тюрму! Який полював по лісах за партизанами! Який врешті-решт і мене арештував і засадив до цюпи! Який стріляв у наших людей! У нього, може, руки по лікті в нашій крові! Ти дивився на його руки?

О-о, тато вмів промовляти. Шкода, що я в нього не вдався, а то сидів би вже у Верховній Раді, якщо не в тюрмі. Я не сказав татові, що не тільки бачив руки чекіста, а й навіть ручкався з ним і не раз ходив на пиво. Уявити звіром добродушного і товариського Світланиного татка було не просто.

Я, звісно, не признався батькам, що Світлана вагітна, тому вони не сприймали ситуацію поважно, але, побачивши, що їхні аргументи на мене не подіяли, вдалися до обхідних маневрів. То один, то другий татів колега приходив до нас до хати і, починаючи здалека, звертав розмову на всю непривабливість раннього одруження, на те, що треба спочатку закінчити інститут, а там чекає армія, і що ти собі думаєш… Делікатно також натякалося на походження панночки: а) батьки її східняки, б) батько кагебіст, в) між собою частенько розмовляють кацапською, г) звати її Світлана, що це за ім’я?! Хіба українці так дітей своїх називають?

Справжньою важкою артилерією були візити дядька Миколи і стрийка Зеня, який спеціально з цією шляхетною метою примчав зі Львова. Першого я називав дядьком, хоча він нам не був жодним родичем, а тільки найближчим татовим товаришем, з яким вони разом гайсували по лісах. Микола був, як і мій тато, зубним лікарем. Він теж відсидів своє і тепер розповідав мені різні страхіття про тюрму КГБ.