Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 29)

– Євгєній Абрамовіч?

Промовивши це, Чубай мовби вирішив будь-які сумніви, щодо походження Баратинського, хоча в ті часи Абрамом, Давидом чи Ісааком могли назвати і християнина.

Колоритним персонажем був Сергій Ф. Він керував літературною студією в РОКСі і згуртував довкола себе російськомовних інтелектуалів. Розмовляв Сергій винятково російською, був і сам неабияким інтелектуалом, нарівні з ним міг дискутувати хіба Роман Кісь, бо я настільки філософією і новітніми течіями в літературознавстві та лінгвістиці не переймався.

Я вже казав, що Гриць позаочі міг бути в’їдливим. Не пошкодував він і Сергія, написавши у 1978 році вірша, якого пізніше Віктор Морозов поклав на музику і частенько виконував у нашому товаристві. Досі ця пісня не публікувалася, я ж дозволив собі лише прізвище героя скоротити.

Ф. Сєргєй – нє єврєй, Ф. Сєргєй нє жид. Ф. Сєргєй-нєєврєй, По лєсу бєжит. Он бєжит і пайот: «Я нє тот, нє тот. Может бить, что муравєй, Может салавєй, Даже, может, Бармалєй, Только нє єврєй». Вторіт нє єврєю Птічєк сводний хор. І запєл под єлью Рабін мухомор: «Что за наказаніє, Что за срамота, Что за абрєзаніє В етаво Ф…та?» Ф. Сєргєй – нє єврєй, Ф. Сєргєй – удод. Он бєжит і пайот: «Я нє тот, нє тот. Может бить, что Галілєй, Может, Апулєй, Даже, может, мавзолєй, Только нє єврєй». Вторіт нє єврєю Птічєк сводний хор. І вопіт под єлью Рабін мухомор: «Нє пиліт дарожка, Нє дрожат кусти. Пушкін бил єврєєм, Будєш ім і ти».

Спільні смаки

Одного разу Грицько, побачивши в моєму туалеті – а то була стара дерев’яна буда в кутку подвір’я – нічого не варту книженцію Володимира Дрозда, – сказав:

– І в мене в кльозеті висить така сама книжка.

Льоня Швець на те пожартував:

– Це свідчить про ваші спільні смаки.

– Це скорше свідчить про спільні смаки наших задниць, – відказав Гриць.

Облом

1979 Новий рік я зустрічав у товаристві Грицька і Галі Чубай у мене вдома на Замарстинові. Чому нас було тільки троє? Бо інколи і на хитрого лиса трапляється інша хитрість.

Я зустрічався одночасно з двома дівчатами – Надею і Танею. І спланував цей вечір таким чином, щоб зустріти Новий рік з обома, але щоб вони не пересіклись. Отже Таня мала приїхати о сьомій вечора, а об одинадцятій на таксі їхати до своїх батьків, Надя жила неподалік і повинна була прийти після одинадцятої.

Усе мало грати, як за нотами. Але не зіграло. Усі мої дівчата полюбляли попліткувати з моєю сусідкою, і коли приходили до мене, то забігали й до неї. Я тут теж намагався усе регулювати, аби вони не зустрілися, але ж телефону у мене не було, і одного разу за кілька днів до Нового року вони таки перетнулися у сусідки за моєї відсутності. От вони там і порозумілися й вирішили мене провчити – не прийшли обоє.

З Танею після цього ми розбіглися, а з Надею я помирився. Чесно кажучи, це навіть добре, що так сталося, бо ми собі утрьох цілком не зле відсвяткували. Нам було про що поговорити. І я навіть думаю, що присутність дівчат, які мали зовсім інші культурні інтереси, ніж ми, тільки б усе зіпсувала.

Очманіння

Інколи я відчував на собі якийсь магічний вплив Грицька. Одного разу ми з ним прийшли в компанію, де я нікого не знав. Там були музиканти і художники, компанія сиділа колом на підлозі і заряджалася вином. Грицько став обходити усіх по черзі, тиснучи руку і проказуючи:

– Грицько… Грицько… Грицько… Грицько…

Я йшов за ним, ручкався і автоматично повторював:

– Грицько… Грицько… Грицько… Грицько…

Десь на середині кола я раптом з жахом усвідомив, що кажу щось не те, але вже було пізно. Всі, і в тому числі Гриць, вирішили, що це такий прикіл і зустріли це жартами. Я не став їх розчаровувати, бо насправді я це зробив необдумано, а мовби перебуваючи під гіпнозом.

Мальва Ланда

Наприкінці 70-тих років стало дихати легше. Рябчук уже прорвався зі своїми літературними статтями і перекладами в часописи і підбив на це також мене, а Гриць нарешті надрукувався в альманасі «Вітрила» і зумів поступити в Москві до Літературного інституту.

Якось він розповів мені, що має зробити в інституті доповідь про якогось українського поета, бажано малознаного, і став зі мною радитися, кого б то вибрати. Спочатку ми зупинилися на Володимирі Свідзінському, але раптом в Грицька знову заграла жилка авантурника і він вирішив, що Свідзінським він уже нікого не здивує, бо вже усім і так про нього безліч разів розповідав і декламував. Треба когось такого, щоб його ніхто не знав.

– Ну, тоді давай когось вигадаємо.

– Це ідея.

– Нехай то буде поетеса, яка померла замолоду перед війною.

– І вона мусить мати якесь не тривіальне ім’я і прізвище. Щось мелодійне, лелійне…

Ми почали перебирати різні імена: Квітослава, Дзвенислава, Меланія, Рома, Дана… Врешті, з добру години катуляючи на язиках усі ці імена, ми зупинилися на Мальві.

– Звучить, як халва, – втішився Гриць. – Залишається прізвище.

З прізвищем пішло легше, ми відразу вирішили, що воно мусить бути теж двоскладове з наголосом на першому складі. І так народилася Мальва Ланда. Мені це ім’я дуже сподобалося, воно звучало так екзотично, а водночас і по-українському, що відразу в уяві сплила якась юна панна в капелюшку з квітами і в довгій сукні.