Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 28)

Скажімо, називаючи ім’я якогось відомого американського письменника, повідомляв, що той на радіо «Свобода» днями згадав Чубая. Легенду про те, як у Львові давав концерт Чеслав Нємен – улюблений його співак, – він розповідав геть усім. Родзинкою цієї легенди було те, що серед концерту Нємен раптом гукнув у залу: «Чи єст ту муй пшияцєль Ґжеґож Чубай?» Гриць, ясна річ, підвівся і гукнув: «Є!» А Нємен: «Но то тераз спєвам для Ґжеґожа!»

Я в цю байку не повірив.

Коли у січні 1972 у Чубая зробили обшук, перед тим вилучивши у Чорновола примірник «Скрині», Гриць опинився в тюрмі КГБ. «Хочу заявити, що провівши три дні в слідчому ізоляторі Львівського КДБ, – напише він у протоколі, – я запевняю, що зрозумів всі свої помилки, і надалі в моїх творах не з’явиться нічого подібного до поеми «Вертеп» і до віршів цього періоду, в яких були антирадянські місця, наклепницькі вигадки на радянський державний та суспільний лад. Я запевняю органи державної безпеки, що своєю дальшою поведінкою в суспільному житті буду гідним носити звання громадянина Радянської країни».

Його відпустили, але ніколи не дали спокою, постійно викликали і розпитували то про того, то про того. І йому навіть легше було, коли персонажі тих розповідей зникали з його поля зору.

– Вчора я був там, – не раз казав мені. – Питали про тебе.

Це була звична для нас розмова, побувати в КҐБ для нас було так само буденно, як нині піти до церкви на сповідь. Але й моя присутність у колі його знайомих давалася Чубаєві нелегко, бо ж я мимоволі ставав причиною його викликів до КҐБ.

Одного разу – це було в 1975 році, коли ми з Олегом Лишегою завітали до Грицька, – він почав шпигати мене якимись кпинами. Коли ми бували вдвох, здавалося, нема на світі ближчих друзів, але в присутності ще когось Чубай любив ставати колючим і в’їдливим.

На ті його кпини я теж не стримався і щось бовкнув. Урешті він зірвався і з криком «Якого чорта ти приїхав сюди до Львова?!» кинувся до мене. Кричав він істерично, по-бабськи, і це мене навіть налякало, бо ніколи раніше я його в такому стані не бачив. Він повалив мене на канапу, я виборсався і, пославши його у відомому напрямку, пішов з хати. Галя пробувала Грицька заспокоїти, але він верещав і шарпався. Очевидячки, це вже йому сильно наболіло, бо він не був п’яним. Ми з Олегом вийшли на вулицю, але Чубай вибіг за нами.

– Стій! Стій! – кричав. – Я тобі покажу!

Він наздогнав мене і знову шарпнув за руку, ми вдарилися об металеву сітку. Цей дивний вияв агресії не викликав у мені жодного бажання обуритися чи спробувати боронитися. Було смішно. А це ще його дужче дратувало. Олег пробував його заспокоїти. Врешті я вирвався і пішов, Чубай, важко дихаючи, кричав щось навздогін.

Але після того випадку ми не бачилися не більше двох тижнів. При першій нагоді ми помирилися, тобто факту примирення як такого й не було, ми побачилися і почали спілкуватися так, мовби тільки вчора бачилися. І коли пізніше я, натякаючи про цей випадок, говорив Грицькові: «Та ти ж пришиблений», – він тільки сміявся.

Жарти Чубая

Ми з Чубаєм вирішили провідати одного знайомого науковця, але не застали його вдома. І тут Грицькові спадає на думку вчудити веселу річ: опечатати його квартиру. Він саме купив своєму малому пластилін і, відламавши шматочок червоного, приліпив його на дверях на самий замок, розплескав і поставив «печатку» п’ятикопієчною монетою. Виглядало цілком не зле.

Зараз це скидається на невинний жарт, але не в ті часи. Науковець, повернувшись додому і побачивши, що його квартира опечатана, ледь не зомлів. Він відразу помчав до батьків своєї жінки, знаючи, що вона там, і розповів про те, що сталося щось страшне: помешкання опечатане!

Тесть був військовим у відставці і підняв на ноги усіх своїх знайомих, де тільки міг. Ніхто нічого не знав. Врешті ввечері тесть, прихопивши міліціонера та понятих, вирушив особисто пересвідчитися, чи так це, як розповів зять.

Прийшовши на місце, вони побачили, що то ніяка не печатка. А науковець у цей час нервово курив і докінчував пляшку горілки у батьків жінки. Він так ніколи й не довідався, чий це жарт. А ми, дізнавшись, який кіпіш зчинився і що він пережив, так і не відважилися йому в цьому признатися.

Маленька радість

В Грицькові постійно нуртувало бажання щось вчудити. Інколи те, що ми собі дозволяли, аж ніяк не пасувало дорослим людям. Якось ми провідали мою дівчину, яка мешкала на Маяковського (теперішня Левицького), пообідали, вийшли і чимчикуємо до центру.

Раптом Чубая зацікавила одна з брам, він запропонував піти подивитися, що там за брамою. Ми зайшли, побачили якийсь вітраж, по обидва боки сходової клітки були двері з масивними клямками у вигляді дуг. Ці дуги привернули нашу увагу, і Гриць сказав:

– Давай запхаємо туди патики.

Ідея полягала в тому, що запхані патики не дозволять відкрити двері зсередини. Ми хутенько знайшли патики і запхали в ті дуги. Та щойно це зробили, як в одних дверях почувся скрегіт ключа, хтось шарпнув двері зсередини і не зміг відкрити. Ми кинулися навтікача. А за спинами уже було чути, як палка впала, і хтось лається, а ми біжимо вулицею і відчуваємо неймовірну втіху. Нам було страшенно весело, ми просто захлиналися від щастя, перехожі озиралися на нас, але нам було начхати.

Ансамбль баняка і унітаза

Що може бути жахливіше за музику у виконанні не музикантів і за спів у виконанні не співака?

А саме такий концерт відбувся одного разу на Погулянці. Лишега вирішив проспівати свого вірша, Чубай сказав, що до співу мусить бути акомпанемент і розподілив «інструменти». Я мав грати накривками баняків, Гриць на губній гармошці, Віктор Морозов на гребінцю, Галя Чубай імпровізувала шум моря і крики чайок, спускаючи час від часу воду в унітазі, художник Валерій Шаленко шурхотів целофаном, а Лишега співав свого вірша, в якому власне і йшлося про море і чайок. Пронизливий Олегів козлетон, напорюючись на дику какофонію нашого ансамблю, намагався вирватися кудись попід стелю, вилетіти на волю, але вікна були передбачливо замкнені, щоб не стривожити сусідів, які були непричетні до високого мистецтва. При цьому ми немилосердно реготали. Уся ця жахлива композиція була записана на магнітофон і збереглася.

Стадіон

Був, здається, 1978 рік. «Карпати» грали з донецьким «Шахтарем». Я футболом не цікавився і на стадіон не ходив, але Чубай заповзявся мене затягти на той матч.

– Дурний! Ти не знаєш, де справжня Україна! Тільки на стадіоні її відчуєш!

Матч відбувався якраз у Великодній понеділок. Грицько прихопив з собою кусень паски, крашанки, ковбасу, я взяв пляшку горілки, і ми поперли на стадіон. Народу було стільки, що у наш час і не снилося. Але що за видовище! У всіх на колінах або поруч на лаві – наїдки, напої, усі щось жують, п’ють, чоломкаються, обнімаються.

Врешті команди на полі. А за добрих півгодини до того публіка посилено причащалася. Можете собі уявити, який гамір там панував. Хтось гукнув: «Бий москалів!» і його підхоплює цілий хор голосів. Якийсь дзядзьо махає капелюхом:

– Курва маць засрана! Ти, матолку їден! Куди б’єш? Тебе шо – тато пальцем робив чи отвйорткою? Вперед! За Україну!

Гриць мене штурхає:

– Наллєм йому?

– Ясно!

І я наливаю дзядзьові стопочку:

– Слава Україні!

– Слава героям, хлопаки!

Гриць йому подає канапочку, але дзядзьо відволікається лише на хвильочку, бо не може лишити без нагляду стадіон, бо без нього все пропаде, все западеться, і вже з повним писком волає:

– Пасуй Міськови! Міськови давай, ти, хруню зацофаний! Шоб тебе качка брикнула! Шоб тебе рідна жінка не пізнала, а сусідка не дала!

Інший дядько махає півметровим кавалком ковбаси і кричить:

– Габовда! Габовда! Ти шо, нинька не їв? Йди сюди, я ті ковбаси дам!

Крик, галас з усіх сторін, люди обіймаються, братаються, разом п’ють і закусують, запах вуджених ковбас, шинок, горілки витає у повітрі і лоскоче ніздрі. Такого дива я ще не бачив. А по грі, коли наші виграли в донецьких москалів, юрби народу висипалися зі стадіону і, побравшись за руки, рушили вулицями вечірнього Львова. Попереду хтось щось кричить, скандує, інші підхоплюють. Ми з Чубаєм крокуємо в шерензі, овіяні цим неймовірним магнетизмом юрби, готові в таку мить на все – на барикади, революцію, смерть.

І я тоді побачив, що Україна таки не вмерла, вона ще живе і не тільки нам, інтелектуалам, світилася її зоря, але й оцим простим дядькам, школярам і навіть пиякам.

Чубай і євреї

Чубай до євреїв ставився цілком нормально, як і до будь-якого іншого народу, не любив лише «русскіх єврєєв», які відхрещувалися від свого єврейства, які зрікалися своїх родових імен і прізвищ і ставали Озєровими, Соколовими, Орловими і т. д. Якось Грицько привіз із Москви довідник Союза пісатєлєй Москви, де вказано було дійсні прізвища цих літераторів, більшість із них були євреями. Сходознавці, пушкіновєди, перекладачі були євреями сливе поголовно. Гриць був також свято переконаний, що і Пушкін єврей, бо ж по дідові був Абрамович. Цього для Грицька було достатньо.

Якось я сказав, що Баратинський оригінальніший за Пушкіна, бо Пушкін багацько своїх віршів просто передер у французів.

– Та й він єврей, – відмахнувся Грицько.

– Хто – Баратинський? – здивувався я.

Відповідь звучала безапеляційно: