Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 27)
У п’ятницю надвечір ми завітали з Грицьком до дівчат. На цій попередній візиті наполіг сам Грицько.
– Розумієш, ми ж не можемо з нашим емігрантом впасти їм, як сніг на голову. Вони ж мусять підготуватися. Зварити, спекти…
Чубай завше умів мислити практично. Посидівши – за чаєм!!! – з годинку, ми почали прощатися.
– Куди ви?
– Їдемо в аеропорт. Зустрічати літак з Москви.
– А хто має прилетіти?
– Та один німець з Франкфурта. Ну, ми пішли.
– А що то за німець? – пожвавішали дівчата.
– Взагалі він українець, батьки його емігрували. Цікавий хлопець. Привезе мені якісь книжки, – говорив Чубай таким тоном, мовби йому ті книжки щодня привозили.
Вже на сходах дівчата нас наздогнали і:
– Приходьте до нас завтра на обід, добре?
О-о-о! Нарешті! Тільки цього ми й чекали.
– Ой, у нас дуже насичена програма, – похитав головою Гриць. – Мусимо ще зустрітися з Морозовим, потім…
– А ви з Морозовим і приходьте, – не вгавали дівчата.
– Ну, хіба на годинку…
Коли ми вийшли, я штурхнув Грицька:
– Якого ти біса бовкнув, що на годинку?
– Дурний! Я знаю, що кажу. Коли вони будуть думати, що ми прийшли на годинку, то стіл до нашого приходу уже буде ламатися від наїдків і напоїв. І нам не доведеться нудитися під час довжелезної увертюри. Ненавиджу чекати, поки накриють стола.
– Я теж.
– От бачиш!
– Здалося б, нарешті, й Морозова посвятити в наш план.
– Зараз і посвятимо.
Ми поїхали в клуб міліції, дочекалися кінця танців і розповіли Віктору, що його завтра чекає. Вагався він не довго.
– У мене, правда, по обіді репетиція, – сказав він, – то я довго не буду.
Морозов також обіцяв подбати про гардероб Квіці. Віктор часто гастролював і мав змогу отоваритися фірмовими речами, йому легко було підшукати що-небудь для нашого «німця».
Наступного дня четверо авантюристів вирушили на акцію. Всю дорогу ми з Грицьком повчали Квіцю, як треба розмовляти, як тримати виделку і ножа, як пити з фужерів і т. д. А треба сказати, що Квіця був нормальним бухарем, з цирозом печінки. Зате він знав німецьку. А треба ж ще розмовляти й українською без русизмів і бажано з легким акцентом.
– Ти не маєш права вжити жодного російського слова.
– А якщо я в той момент не згадаю українське?
– То й добре. Це навіть прекрасно – кажи німецьке.
Як і передбачив Грицько, нас уже чекав розкішний стіл. Шлункові соки радісно заграли гейзерами. Крім дівчат була ще їхня молодша сестричка і цьоця-молодичка, усі були збуджені, вифранчені і з фризурами, як на випускний вечір.
Наш німець, щойно переступив поріг вітальні, в одну мить втратив дар мови. Він тупцяв на одному місці і шукав, де подіти руки – то закладав їх за спину, то ховав у кишені червоної картатої маринарки, то поправляв краватку, то пересмикував плечима. Маринарка була трохи великувата, бо Квіця був худіший за Морозова.
Нарешті нас запросили за стіл, але й тут Квіця ніяк не міг отямитися. Коли його про щось запитували, він відповідав рубаними фразами, дуже коротко, часто робив паузи і стріляв очима то на мене, то на Гриця.
– Хто то такий? Звідки він взявся? – жартував тихенько мені на вухо Гриць, водночас втішаючись завареною нами кашею.
Квіця тільки пригублював чарку, бо ми йому пити заборонили, щоб не понесло, і з заздрістю дивився, як ми спорожнюємо свої. Звідкись узялась гітара, і панночки напосілися, аби Віктор заспівав. Це не був надто відповідний момент, бо саме принесли печену гуску.
– Ой, хлопці, – зітхнув Віктор, – здається, я вже на репетицію не потраплю.
Закінчився вечір тим, що між Галюсею і Квіцею зашпорталася любов. Цього нам якраз і треба було. З того дня знову чекали нас гостинні столи з обідами, все повернулося на свої круги, але тепер ми уже приходили не вдвох, а втрьох. Квіця, який досі не губився в товаристві дівчат, у ролі німця був скований і не знав, з котрого боку має підкрадатися до Галюсі, я радив йому не квапитися, пояснюючи, що він же ж інтелігент, а Галюся цнотлива львівська панна.
– Мені здається, я повинен сьогодні її поцілувати, – надокучав мені своїми бздурами з самого ранку.
– Спробуй тільки, – говорив я грізним тоном і випихав його за двері…
Але Квіця горів, палав і стриму не було. Ми з Грицьком відчували, що все наближається до логічного завершення. Одного дня Квіця нам сказав, що Галюся в нього закохана, він теж втріскався по самі вуха і збирається їй у всьому признатися. Ми з Грицьком перезирнулися.
– Квіця, – сказав Грицько, – підійди до дзеркала.
Квіця слухняно підійшов до дзеркала.
– Подивись уважніше і скажи, що ти бачиш?
– Не по-о-няв!
– Тоді я тобі поясню. Напруж свої мізки і подумай: що в тобі могла знайти така гарна дівчина?
– Ти шо, мене ображаєш?
– Ні. Констатую факт.
– Ну, добре, і що вона в мені знайшла? – поцікавився Квіця.
– Я тобі поясню: німця.
– Не може бути.
– Вона ж думає, що ти її забереш на Захід, – сказав я. – А ти її можеш забрати хіба до баби на село.
– Це неправда, – злився він. – Я вам доведу!
– Ну, все, гавкнули наші обіди, – зітхнув Гриць.
Була неділя. Квіця вбрав мої мешти, вилив на «чайник» півпляшки якоїсь лаванди, вкрав у мами три карбованці на квіти і пішов свататись. Повернувся Квіця опівночі. Я вже спав, але він мене розбудив і почав зі сльозами на очах розповідати про своє падіння.
По кількох місяцях облоги фортеця врешті готова була вивісити білий прапор. Галюся дала себе розібрати, але в ліжку конче прагнула почути про перспективи на майбутнє, бо то у них там, у Німеччині, прийнято, що до шлюбу лізуть у ліжко, а в нас інакше, в нас традиції і таке інше. І тут Квіця, обслинюючи її лебедині ручки, з завмиранням серця починає оповідати, що він зовсім не українець з Франкфурта, а місцевий хлоп з Личакова, і що то тамті два шалапути його намовили, а він і не сподівався побачити тут таких гарних, таких порядних панночок, яких просто-таки гріх обманювати, гріх, який він готовий спокутати, і що якби не знайомство з живим Морозовим, то він би ніколи на таку авантуру не підписався, і що йому жахливо як незручно і… і… і…
Гарненькі кругленькі оченята Галюсі стали ще круглішими, обуренню її не було меж, вона зірвалася з ліжка і покликала Данусю, удвох вони викинули бідолашного жениха на вулицю і заповіли, аби й дорогу назад забув.
– Хіба ми тебе не попереджали? – спитав я.
– А мо… мо… може, ти пі-пі-пі-деш і скажеш їм, що я пожартував? – з надією лопотів бідолаха.
– Не думаю. Ти ж, матолку, коли зізнавався їй у всьому, то, напевно, перейшов на людську мову без діаспорних викрутасів, еге?
– Пе… пе… перейшов… О-о-ой, я-а-кий же я му-да-ак!
Грицько на Кульпаркові
Більшість моїх знайомих відмазалися від армії саме таким чином, що лягли на якийсь час до психдиспансеру. Гриць не був винятком, він теж провів там два місяці, але мав змогу виходити в місто і, коли ми здибалися, розповідав про вар’ятів, що то дуже милі люди. Серед них навіть траплялися поети, вірш одного такого хворого він цитував напам’ять. Пригадую тільки щось про море, а останній рядок звучав так: «Море – це мій ґудзик».
Гриць казав, що у тій лічниці йому дуже добре, має багато вільного часу і може писати. На прохання головного лікаря оформляв стінну газету і публікував вірші хворих. Але ввів цензуру: вірші мусили бути українські. Бідні вар’яти, які писали російською, мусили перекладати свої творіння на українську, в результаті виходили верлібри, бо їм уже ліньки було римувати вдруге.
Якась медсестра симпатизувала йому і час від часу запрошувала до своєї комірки, де вони там пили спирт, розпустивши його чаєм. Медсестра була молода і закохана в поезію. Гриць читав їй вірші, а вона не могла надивуватися, що він тут робить і поривалася його визволяти, бо про те, що Гриць перебував у лічниці добровільно і по блату, знав тільки головний лікар.
Грицькові фантазії
Він любив усе перебільшувати. Наприклад, прочитавши третій том «Литературная история США», заявив: «Там уся книга тільки про Паунда і Еліота». Насправді про них писалося не так і багато, навіть нема окремого розділу. Думаю, що він усього тому не прочитав, а лише вибірково. Взагалі він читав мало, тобто у ту пору, коли я його застав, бо до нашого знайомства він уже був напханий по саму зав’язку і, хоч різниця у віці була невелика – три роки – часто мене ошелешував якоюсь інформацією. Правда, не раз вона була висмоктана з пальця і поставала у його голові чисто інтуїтивно.