Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 26)

Він міг підтримувати дружні стосунки (це не значить товаришувати, бо він не товаришував ні з ким по-справжньому) будь з ким, оскільки до цього його спонукав голод на знайомих. Остракізм його дуже мучив, він не міг змиритися, що деякі колишні друзі так хутко відреклися його, це деколи викликало їдкі репліки про того чи іншого знайомого, він охоче пліткував про Рябчука, Морозова, Лишегу, про їхніх колишніх чи теперішніх жінок, при цьому вигадував цілі історії про те, як затягнув їх до літератури, сформував їхню свідомість. Морозов, мовляв, як приїхав до Львова, то ні слова не умів українською і називав галичан бандерівцями. Сам Морозов це заперечив, та, зрештою, я й сам згодом переконався, що це чергова фантазія, коли побував у гостях в мами Морозова у Кремінці.

Але досить було комусь, про кого Грицько розповідав якісь скабрезні речі чи казав «та він дурний», завітати до нього, або хоча б постояти і порозмовляти з ним на вулиці, як Грицько враз перевтілювався, настрій і ставлення його до цієї людини кардинально мінялися.

Я не пригадую жодної людини, про яку б він у той чи інший час не кпив або не пльоткував, плітки він любив, і я, мимоволі піддавшись його впливу, часом постачав його якимись новинами, і тоді він починав утішно сміятися – тим характерним для нього їдким сміхом, який у присутності об’єкта був особливо нестерпним і деколи викликав лють і новий період ворогування.

Чубай у ролі Воробйова

Одного разу 1975 року я запросив Грицька на Великдень до своїх батьків. Батьки й далі жили у тій хаті на Софіївці, 10, де минули моє дитинство і юність. Вони від часу обшуку дуже з підозрою ставилися до моїх знайомих, бачачи у них чергову для мене загрозу. Я сказав, що Грицько працює зі мною в архіві й не називав його прізвища, бо тато міг би відразу пригадати собі, з ким має справу.

Після сніданку, який затягнувся ледь не до обіду, ми подалися на прогулянку містом, бо Грицько ніколи раніше тут не бував. І ось, прогулюючись, Грицько мене запитав:

– Кого б з місцевих письменників могли ми провідати, щоб припасти нашими непорочними вустами до чогось вічного, джерельно-чистого і живодайно-цілинного?

– Та не до кого ж, – кажу, – як не до Степана Пушика, – бо Євгена Барана ми ще тоді не знали, а то б і до нього припали.

І поплуганили ми до Пушика. Але дорогою підступний Мефістофель питає:

– А як, ти гадаєш, зреагує наш поет-пісняр на моє ім’я?

– Погано, – зітхаю. – Бо він хоч і джерельно-живодайний, а все ж обережний.

І вирішили ми видати Грицька за когось київського, але не надто відомого. Вибір упав на Миколу Воробйова, чудового поета, який у 60-х мав кілька публікацій і вважався одним з провідних поетів київської школи. Правда, він ще жодної книжки не видав і в Спілці не числився. І хоча за кордоном його друкували, а вірші ходили у списках, Воробйов нам підходив ще й тому, що політикою не займався. Отже Пушик міг його не остерігатися, а читати мусив напевно. А якби я сказав Пушикові, що зі мною Чубай, він би на і на поріг не пустив.

Скажу чесно: Пушик нам втішився і пригостив смачним борщем, а потім повів місто показувати. Так ото до вечора ми й водили козу.

А десь так за місяць-два, перебуваючи в Києві, поет-пісняр розшукав Воробйова і з жахом виявив, що став жертвою підлих пройдисвітів. Як на те після здибанки з Пушиком ми з Грицьком провідали ще Василя Корпанюка, якого він знав зі Львова. І ось Василь, почувши від Пушика історію з Воробйовим, відразу ідентифікував, хто то був насправді, і не тільки, бо ще й просвітив Пушика на тему: Чубай – агент КГБ.

Настрахана з дитинства уява Пушика вималювала жахливу картину: КГБ дав завдання Винничуку звести Пушика з Чубаєм, простежити за реакцією народного поета і доповісти, куди треба. Ще довго ця пригода не давала Пушикові спати, кидаючи у піт, він багато думав, аналізував, пригадував кожне слово, сказане ним, і чекав, чекав, що ось прийдуть за ним і скажуть: «Вихаді, дарагой!»

Після цього він зі мною не вітався, а якось, ідучи в компанії прихильників свого небуденного таланту і зустрівши мене посеред вулиці, вигукнув так, аби усі чули:

– Тобі я руки не подам!

– То був жарт, – кинув я.

– За такі жарти морду б’ють! – вигукнув Пушик таким басом, що сполохав горобців у себе над головою.

Переляканий на смерть Пушик з тих пір усіх попереджав, що зі мною треба бути обережним. І коли я опублікував критичні статті щодо примітивних мемуарів Романа Іваничука, Пушик на Пленумі Спілки письменників заявив, що коли Винничук не припинить шельмувати Іваничука, то він розповість, чим я займався у Франківську. Одна з найбільших брехень Пушика та, що я начебто спеціально їздив до Франківська на якісь судові процеси і давав свідчення. На жаль, хитрий трибун виголошував оце все лише усно, інакше б я мав змогу подати до суду.

Кілька років тому Пушик у «Літературній Україні» згадав знову про той випадок, натякаючи, що справа була все ж таки підозріла.

Панночки з Майорівки

Ми з Грицьком частенько заходили у гості до двох симпатичних панночок: Данусі і Галюсі. Панночки були дуже гостинні і частували нас смачними обідами та різним печивом – тортами, пляцками, перекладанцями. Стосунки в нас були платонічні. Які наміри були у панночок щодо мене, я й не підозрював, поки одного разу не засидівся у них допізна й не лишився у них на ночівлю.

Я ліг спати, але не міг заснути – мене мучив голод, того дня я прийшов до них аж увечері, і вони пригостили мене лише чаєм. Я посоромився попросити чогось більшого.

Панночки мешкали в камениці, довкола якої був сад і город, на городі дозрівали помідори. Довго не думаючи, я тихенько вибрався на город. Ніч була місячна, ніч була ясная, хоч помідори збирай. От я сів собі навпочіпки та взявся вечеряти. Коли чоловік голодний, то відсутність солі – не така вже й суттєва річ.

Раптом моє мирне чавкання перетворилося на спазматичне «Гик!» З глибини саду повільно випливало на мене щось біле й повітряне, воно мовби плило понад землею, не створюючи жодного галасу. Помідори в шлунку вирішили, що саме час повернутися назад тією ж дорогою, якою туди потрапили. Волосся моє стало дуба, з роззявленого від жаху писка цівкою тік помідоровий сік. І тільки-но я хотів перехреститися й промовити «Всякоє диханіє да Бога хвалить!», як примара наблизилась, і я відчув, як помідори в шлунку перестали бунтувати. Переді мною стояла бабця, котра вночі полюбляла тихенько спати собі в садочку.

– А-а, то ви, – прокректіла вона. – А я думала, жи то злодій. А то – зєть. Ну їжте си, їжте. Може, вам хліба винести?

– Ні-ні, – вжахнувся я ще більше. – Я вже не голодний.

І вихором помчав до хати. Зєть! – ось хто я, дійшло до мене. Чубай вислухав пригоду і сказав:

– Женись, дурний. Я буду до вас по неділях на обіди ходив.

– А на котрій?

Чубай наморщив чоло…

– Добре було б на обох…

– Треба подумати.

Думання йшло туго. Чубай запропонував провідати панночок і на місці вирішити проблему. З тієї нагоди я навіть напуцував мешти. Яке ж було наше здивування, коли на столі, крім чаю, більше нічого не з’явилося, ми просиділи зо дві години – стіл далі порожній. Що ж це мало означати? Далі сидіти не було сенсу, і ми попрощались.

Дорогою Гриць сказав:

– Тепер ти зрозумів?

– Що?

– Вони закохані.

– В кого?

– В тебе, йолопе.

– Обидві?

– Повір мені на слово! Знаєш, чому вони нас сьогодні не вгощали? Бо чекають, що ти будеш сватався.

– Ну, я ж не можу – до обох!

– Тоді гаплик – по наших обідах.

Еге, це була велика втрата. Я гарячково роздумував, як врятувати ситуацію.

Я мешкав тоді на квартирі у хлопця на прізвисько Квіця, а точніше Квіця Стратікастер – від назви моделі електрогітари «стратокастер», бо Квіця був схиблений на рок-музиці, і щойно вмикалася яка-небудь грайка, відразу починав теліпатися, смикатися і гойдатися, а ще він час від часу перебирав струни уявної гітари і видобував з вуст чергову ноту, яка імітувала звучання гітари, та ще й не якої-небудь, а скажімо Еріка Клептона або Джона Гаррісона.

А що Квіця навчався на німецькій філології, то мене раптом осяяло.

– А давай приведемо їм Квіцю і скажемо, що він українець з Німеччини!

У Чубая загорілися очі. Ми відразу ж поїхали до мене і почали переконувати Квіцю зіграти роль українського емігранта, Квіця нізащо не погоджувався і лише, коли я обіцяв його зазнайомити з Віктором Морозовим, він зм’як, бо балдів від «Арніки» і самого Морозова, який тоді грав на танцях у клубі міліції. Ті танці перетворювалися на концерти, і багато людей різного віку приходили сюди лише для того, аби послухати, як співає Віктор «Панну Інну» чи «Шуґе бебі лав». Ми з Грицьком та Олегом Лишегою теж приходили сюди, сідали під стіною на бильцях крісел і слухали концерт. Посеред зали тряслися танцюристи. Час від часу Віктор зі сцени гукав щось нам або присвячував якусь пісню – і тоді сотні пар очей зиркали у наш бік із неприхованою заздрістю. Після танців ми набирали вина і зашивалися куди-небудь у затишну місцину.

Коли Квіця погодився на нашу пропозицію, Чубай попрохав його показати свій гардероб. Квіця не міг похвалитися фірмою.

– Не біда, – сказав Чубай, – позичимо у Віті.

– У Морозова? – захлинувся від щастя Квіця.

– Ясне діло. Він, зрештою, піде з нами.

Цікаво, що сам Морозов анічогісінько про наш план не знав.