Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 22)
– Оля, грущики прийшли. Видай їм халати і роз’ясни суть дєла.
Оля була дівчиною не стільки товстенькою, як пишною, якщо ви вловлюєте цей нюанс. Очка в неї відразу спалахнули, і вона почала нас грайливо випитувати, чому це ми вирішили податися на таку непрестижну роботу.
– Розумова неповноцінність, – пояснив я, стукнувши пальцем в чоло. – Нікуди більше не беруть.
– Ну да! – не повірила Оля і тепер уже обстежила нас очима лікаря-психіатра. – А на вигляд такі інтелігентні.
– Олюня, – сказав я, – ви ж на вигляд теж янгелик, а насправді, признайтеся, стервочка, га?
Олюня голосно розреготалася:
– Ну ви, хлопці, коміки! А я вже, було, повірила, що ви ті, як їх…Університети, певно, закінчили, а над бідною дівчиною знущаєтесь.
База справила на мене, як на запеклого книгомана, незабутнє враження. Величезні стелажі з пачками книг височіли на кілька метрів. Я не міг утриматися, щоб не пройтися поміж ними, мабуть такі самі почуття опанували Монте Крісто, коли він потрапив у печеру зі скарбами. Щоправда духовними скарбами назвати усе це багатство було б перебільшенням, бо більшу частину складала пересічна совіцька макулатура, але я отетерів від величезної кількості дефіциту, якого удень з вогнем не знайшов би в книгарнях – це пригодницькі й кримінальні серії, фантастика, передплатна література й інше читво. Всі ці книги на книжковому базарі коштували немалі гроші. Ну, скажімо, том «Анжеліки» вартував як десять-п’ятнадцять кіл масла.
Наша робота полягала в тому, що ми розвантажували контейнери з книгами, потім закидали пачки у криту машину чи автобус, розвозили по книгарнях і там розвантажували. Їздили ми завше удвох, і лише іноді, якщо книг було надто багато, додавали нам когось третього. Пачки з книгами – не мішки з мукою і не залізні штаби, і якщо не корчити з себе Павки Корчагіна, то не надто і втомишся. Єдині дні, коли ми обривали руки, були ті, коли привозили літературу з братніх соціалістичних країн. Величезні пачки з альбомами важили стільки, що більше одної-двох пачок не двигнеш. Всі інші вантажники були звичними до фізичної праці дядьками, а тому не раз кепкували з нас, коли ми брали на їхню думку занадто мало. А що вони могли звалити собі на плечі і три-чотири пачки, то вдалися до хитрощів – на око визначали кількість пачок у контейнері і, хутенько розвантаживши «свою» половину, сідали перекурювати, а ми мусили докінчувати роботу.
Одного разу, коли ми з Олегом в очікуванні вантажівки сиділи собі на пачках і читали, я побачив, якого подарунка зробили працівники бази прибиральниці на уродини: десять томів «Библиотеки приключений». Я отетерів.
– Олюсь, ти бачив?
– Ну і що?
– Як то що? Це ж зо двісті карбованців!! Купа грошей!
Олег зітхнув:
– Не про пса ковбаса.
– Яка шкода, що це не в нас уродини.
Мої вже минули, а в Олега аж восени.
– У-у, які ми розумні, – пролунало в мене над головою.
Але перш ніж побачити Олюню, я її занюхав – Олюня пахла фіялковими парфумами, щойно пережованим пиріжком за чотири копійки і карамелькою, котра катулялася на її язичку.
– Поезію читаємо? А ще – «розумова неповноцінність»!
– Шизофреніки різні бувають, – сказав я. – Ось Ван Гог – теж мав бзіка, а геній!
Коли вона сміялася, дві великі диньки підстрибували в неї під сукнею.
– А ви знаєте, генії, що сьогодні після роботи у нас п’янка?
– Міжнародний день прибиральниці?
– А ти спостережливий.
Я підвівся, підхопив Олюню за об’ємну, але фіґурову талію і сказав:
– Маю до тебе справу.
– Це що – секрет? – підморгнула вона, підкорюючись натискові моєї руки.
– Цс-с, великий секрет, – вуркотів я на вушко панночці, й коли ми опинилися між стелажами, прошепотів: – Наступного тижня в нас буде ще одна п’янка.
– Яка?
– В Олега теж уродини. Одне слово, ми тебе запрошуємо.
Я поклав руки на її талію.
– Ти зібрався зі мною танцювати?
Я пригорнув її до себе і, коли відчув ці пишні перса на своїх грудях, гарячий подих із запахом пиріжка і карамельки, мої вуста припали до немилосердно наквацяного писочка, засмоктуючи разом з язичком і нещасну карамельку, котра із великого розпачу влетіла, мов торпеда, мені в горлянку. На мить вона закоркувала повітря і в голові мигнуло – яка фантастична смерть! – але ще за мить карамелька пірнула у стравохід і поцілунок тривав далі.
– Машина приїхала! – гукнув Олег, і я з великим жалем відірвався від Олюні.
Вона була вся така розпашіла, що піднеси цигарку – дим піде.
– Ой, – сказала вона, – як я така піду? Ти ж напевно мене всю розмазав. Ха-ха, а ти який!
Я вийняв хустинку, послинив і став витирати помаду довкола її вуст, Олюня мені помагала, стріляючи язичком в різні боки. Потім вона таким самим способом повитирала мене і, коли Олег гукнув удруге, ми з’явилися у цілком пристойному вигляді.
Як виявилося, наша прибиральниця запросила з-посеред вантажників тільки нас двох. Начальство вона теж, звісно запрошувала, але начальство воліло тримати дистанцію. В результаті за столом сиділо тільки троє молодих хлопців і дванадцять кобіт різного віку. Третім був Шкілєт, худющий хлопчина, який обліковував надходження і виписував накладні на вивіз книг. Спочатку ми з Олегом прозвали його Туберкульозником, але що це слово треба було довго вимовляти, перехрестили на Шкілєта.
Я сів біля Олюні, а Олега посадили поміж себе дві тридцятилітні дамочки і відразу ж почали напихати салатою.
Шкілєт працював тут давно і жодного збудження в бабського колективу не викликав, отож усю увагу вони сконцентрували на нас. Дамочок звали Фая і Рая, вони відразу заявили, що забирають Олега з собою. Фая навіть млосним голосом сказала:
– У мєня такая бібліатєка!
Звучало це так, мовби вона хвалила свою задницю.
– У мєня нє хуже, – вуркотіла Олюсеві Рая.
– Да у тєбя она уже зачітанная, – сміялася Фая.
– О-ой, кто би гаваріл! Алєжка, – штурхнула його під бік Рая, – а ти пєрєд чтєнієм супєрабложку снімаєш, ілі в супєрє прєдпачітаєш?
– А какіє ти кніжкі любіш – тонєнькіє ілі толстєнькіє?
– А сколька ти страніц за ночь можеш прачітать?
Баби хутко впилися, і жарти ставали усе перченішими.
– Да ви шо, мальчікі, вмєстє живйотє? Галубиє, штолі?
– А вот ми правєрім! Олєнька, ти Юріка нє атпускай, завтра всьо раскажеш.
Олюня наливалася бурячковими соками і ховала очка, а коли настала пора розходитися, Рая і Фая взяли Олега попід руки і поволокли в невідому даль. Я пішов проводжати Олю.
– А знаєш, – сказав я, – в мене теж цікава бібліотека. Хочеш поїдемо подивишся?
– За кого ти мене маєш? – обурилася Олюня, і все, що я від неї добився – це виціловуванння на лавочці в парку. При цьому Олюня пильно стежила за моїми руками і вчасно переривала їхню мандрівку закамарками свого ще мало обстеженого тіла.
Як я і сподівався, Олюня хутко розтрубила, що в Олега мають бути уродини. І ось приходимо ми з Олегом на роботу, а баби кидаються до Олега, починають його обнімати, смикати за вуха, цілувати і говорити всі ті дурниці, які прийнято молоти в такі хвилини. Олег ошелешено мотає головою, на всякий випадок дякує і вочевидь нічого не може второпати. Він уже хоче висловити свій подив уголос, коли йому вручають великий букет квітів і отакенну пачку книжок! Тут він нарешті починає здогадуватися, звідки вітер віє і зиркає на мене, я підморгую і показую пальцем – все клас, план вдався.
Церемонію поздоровлення перервало прибуття контейнера з Угорщини. А мені так хотілося розгорнути пакунок з книгами!
– Я тебе вб’ю, – обіцяв Олег, стогнучи під вагою велетенських пачок з альбомами.
– Жартів не розумієш? – дивувався я. – Уродини! Це ж так класно! Я б святкував щомісяця.
– Ну і святкуй. А мене не вплутуй. Треба було бодай попередити.
– Я хотів. Але забув. Знаєш, як то буває, – замотався.
Весь час, поки ми розвантажували контейнер, мене тягнуло до пакунка, але відірватися не було змоги. Щойно ми розвантажили, як довелося відразу ж і завантажувати машину та везти книги в книгарню «Дружба». Нам з Олегом дали в поміч здорового дядька, який відразу ж заліз у кабіну, а нам довелося їхати в критій буді на книгах. Це вже була остання наша робота того дня й ми прихопили з собою речі і, звичайно ж, подарунок. В машині я вихопив пачку з рук Олега.
– От побачиш – там або пригоди, або бевеелка (томи «Библиотеки Всемирной Литературы» коштували тоді 15–25 карбованців), – пробував я відгадати, розпаковуючи книги.
Так нетерпляче я не здирав навіть сукні зі свого першого кохання. Я різко смикнув за рожевеньку стрічечку і почав шматувати папір, рвати його і розкидати клапті по машині… Але те, що постало перед нашими очима, могло з’явитися тільки в жахливому сні. З сувоїв паперу висипалися збірники віршів!!! Але яких! Ісаковський, Павличко, Борис Олійник, «Антология современной поэзии ГДР», «Антология современной вьетнамской поэзии» і т. д.
На якусь мить нас заткало і ми не спромоглися на жоден звук. Олег брав кожну книгу в руки, уважно вдивлявся в неї і, не вірячи власним очам, тицяв мені під ніс. Він не казав нічого, але в його погляді яскраво прочитувалося фраза: «Ну, що, мудак, переконався?!» Хотілося плакати і ридати, вся моя афера зійшла на пси.
– А все через ту твою ідіотку! – врешті проказав Олег.