Юрий Винничук – Груші в тісті (страница 21)

Час від часу магнати обнишпорювали в хаті усі закапелки, визбирували порожні пляшки і несли їх на пункт склотари. Півлітрова пляшка коштували 12 копійок, сімсотп’ятдесятиграмова – 17. Саме на ту пору якийсь ідіот видав розпорядження приймати пляшки лише без наліпок, і уявіть собі, скільки ми з Олегом мусили намордуватися, аби ті наліпки поздирати. Приймальник прискіпливо кидав оком на пляшки, які ми розпихали по ящиках, потім швиденько пробігав пальцям по їхніх горлянках, вишукуючи надщерблені, і все, що на його думку було браком, відставляв набік. Зазвичай той брак йому залишався і він на ньому ще заробляв, вертаючи назад у ящики, але ми з Олегом заробити йому не давали і брак забирали з собою назад.

Навіть якщо ви дуже постараєтеся, то ніколи не здогадаєтесь навіщо це робилося, а секрет полягав у тому, що наступного разу ми знову приносили той самий брак разом з іншими пляшками, сподіваючись на те, що приймальник, поспішаючи, проочить бодай частину бракованих пляшок. Треба сказати, наші надії частенько справджувалися.

Зараз, коли я викидаю пляшки до смітника, мені пригадуються ті комічні моменти – ех, яким же скарбом були б ці пляшки три десятки років тому.

Потреби мої в ті часи були більше ніж скромні, і гроші я витрачав винятково на книги, але часто, аби придбати нову книгу, я мусив продати котрусь стару. На щастя, якраз тоді в самий розпал книжкового буму подвоїли ціни на книги попередніх років видання. То був час, коли з полиць книгарень змітали геть усе, що тільки вартувало уваги.

У своїй книгозбірні я завше міг знайти щось таке, що мені вже не було потрібним. Раз чи два на місяць я робив ревізію і вирушав до букіністичного магазину. Крамниця на Валовій, де тепер кафе «Соната», приваблювала тим, що на зміну колишнього інтелігентного завідувача, єврея і бібліофіла, прийшов тупуватий відставник-східняк. На книгах він розбирався, як вовк на звіздах, і приймав геть усе, навіть відверту макулатуру та всюди ставив подвійну ціну, а що найголовніше – відразу ж платив. До всього цей загалом добродушний чолов’яга ні в зуб ногою не тямив у польській мові. Це було теж для мене важливо, бо я багато купував і польських книг, які після прочитання не бажав тримати на полицях і теж успішно здавав до букіністики.

Оця приваблива риса нового завідувача навіяла мені дотепну гадку обійти інші букіністичні крамниці, де до книг приглядалися куди прискіпливіше і подвійну ціну ставили тільки на видання, що справді користувалися підвищеним попитом. У тих крамницях я за безцінь скуповував абсолютно безнадійні книжки і тут же волочив на Валову, а що це вже перейшло в систему і могло викликати підозру в завідувача, я час від часу здавав книги через підставних осіб. Я мусив квапитися, бо така вигідна ситуація тривати довго не могла. Рано чи пізно нерозпродані книги затоварять усі полиці і завідувач вхопиться за голову: що робити з макулатурою?

День Х настав раніше, ніж я сподівався. З величезною спортовою торбою скупленого непотребу я приперся черговий раз до крамниці. Зустрів мене суворий погляд відставника.

– А-а, засранець! Знову торбу гівна приволік? Та я, бл…, через тебе такий мінінгіт маю! Ти подивися, подивися, як ти нас засрав! З ніг до голови!

Він розлючено копнув ногою в стирти книг, що здіймалися від підлоги до самої стелі і були дбайливо перев’язані мотузками. Макулатуру врешті вирішили забрати. Я позадкував до виходу.

– Тебе хто підіслав? – гримів дядько. – На кого ти працюєш? Це той жид? Я знаю! Це він тебе підговорив, да? Шоб мене завалити, а самому знову тут сісти, да? Передай йому, шо в нього кишка затонка! Я, бл…, Крим і Рим пройшов і всі западні фронти, поняв?

Я вискочив на вулицю, гарячково роздумуючи, куди ж мені з цим барахлом податися. Додому тарабанити безглуздо, і врешті я той скарб висипав у першій-ліпшій брамі.

Треба сказати, що праця в книгарні, як і в букіністиці, у ті часи була дуже приваблива. Завше можна було перепродати якийсь дефіцит значно дорожче і непогано заробити. Існував також нелегальний книжковий базар, де продавці книгарень через своїх знайомих продавали вдесятеро дорожче новинки літератури. Біля кожної книгарні паслися свої клієнти, які точно знали, коли надійде свіжа література і завчасу займали чергу, а окремим обранцям долі книги з націнкою продавали самі продавці. Клієнти, що крутилися біля букіністичних крамниць, забігали туди по кілька разів на день, вони виловлювали щось варте уваги, купували і в неділю виносили на базар. Власне вони й звернули увагу недалекого завідувача на завал макулатури, яка зайняла геть усі полиці, за одно також розтлумачивши, звідки ці книги походять, адже всюди стояли штампи інших букіністичних крамниць і затерті сліди по цінах.

Отже я цілком непогано давав собі раду, аби не бути обтяженим щоденною працею та міг любенько віддатися своєму наймилішому заняттю – читанню книг і писанню творів, про надрукування яких надіятися було марно. Але безробіття у той час було небезпечним. Та й зустрічався я з панночкою, якій батьки заборонили зі мною бачитися лише через те, що я був без роботи. Дійшло до того, що її бабця проводжала кохану онучку до консерваторії і з консерваторії, а я навіть не міг наблизитись, і мусив, як Ромео, стежити з-за рогу. Єдиною можливістю побачитися були перерви між парами – бабця якось не додумалася пильнувати до кінця занять. А тим часом стара будівля консерваторії містила в собі чимало затишних закамарків, і за тих скупих двадцять хвилин ми наперекір усім чимало встигали.

Але такий стан тривати довго не міг, бо вже й панночка сама почала нервувати і вимагати, аби я кудись влаштувався. І коли одного разу я примчав на поклик кохання в консерваторію, мені було сказано: довідка з місця праці, або розлука.

Якого лише безглуздя не вчиниш заради кохання! Щоправда невідомо, чи я таки вчинив би його, якби панночка не зазнайомила зі своєю подругою Олега. Олегова пасія була вередливою штучкою і добряче псувала йому нерви. Олег страждав і писав поему. Коли він випивав, у нього з’являлися на очах сльози, а на вустах образа гонору: ну яка ж вона соб-ба-ака! В інтимні моменти він її взагалі називав Лисичкою, бо вона була руда. Але і йому припекло влаштуватися на роботу, бо передбачалася зустріч з батьками Лисички.

Поставало тільки питання – куди ж піти? Інтелігентна робота для нас була недосяжною мрією з двох суттєвих причин. Закінчивши філологію і не відпрацювавши за спрямуванням жодного дня, я не міг влаштуватися за спеціальністю, бо вимагалося відкріплення. Олега разом з Віктором Морозовим у 1973 вигнали з п’ятого курсу англійської філології, диплому в нього не було.

Нам не залишалося нічого іншого, як одного жахливого дня поплентатися в бюро працевлаштування нашого Шевченківського району. Будики продзвонили о восьмій, ми встали по дев’ятій, а в бюро потрапили о десятій. За столом сиділа знудьгована старіюча дама, з обличчя якої осипалася пудра за два карбованці. Наша з’ява викликала в її очах неприхований інтерес. До цього закладу зверталися переважно алкоголіки, колишні зеки та різні дебіли, яких уже ніде не приймали і це була їхня остання надія. Дама ж побачила перед собою двох інтелігентів з абсолютно тверезим виглядом обличчя. Коли ми почали мимрити щось про пошук роботи, дама попервах отетеріла і витріщилась на нас, як на мікробів під мікроскопом.

– А ви шо, хлопчики, з тюрми, чи шо?

Вона ніяк не могла дошолопати, чому два здорових симпатичних парубка шукають таким непопулярним способом роботу. Адже в неї нічого такого особливого напохваті й нема. Потребуються, як завше, вантажники, шляхові робітники, підручні мулярів, сторожі, опалювачі в котельних і т. д.

– А може, вас послати на картонну фабрику? – спитала вона. – Там непогано платять.

Ми дружно кивнули головами, і дама, все ще не вірячи своїм очам, виписала нам спрямування. Фабрика знаходилась поблизу, але, вийшовши з бюро, ми нерішуче затупцяли на місці. Ми не змовлялися, але обом так хотілося відтягнути ту історичну хвилю влаштування на працю, що досить було лише однієї слабенької іскри, аби намір іти на фабрику принаймні цього дня перестав бути актуальним.

Олег глянув у небо і сумно зітхнув:

– Класна погода… – і, витримавши глибокодумну паузу, додав: – Перекусити б щось…

– Та ми ж снідали.

– Але ж обід скоро.

– То що, влаштуємо собі проводи?

– Гусочки чекають! – засміявся Олег, і ми з розпроміненими поглядами, з радісними серцями подалися додому збиратись на лови.

Літо з Генералом

Влаштовуватися на картонну фабрику ми не пішли ні того дня, ні наступного, зате зустріли Валерія Шаленка, який оформляв вітрини в книгарнях, і він підкинув нам геніяльну ідею – влаштуватися на книжкову базу. Правда, світила нам лише перспектива вантажників, але це нас не відлякало.

Оформляли нас на роботу в Облкниготорзі, і на базу ми приїхали, знаючи, що нас уже там чекають. Книжкова база була розташована в глибині Стрийського парку метрів за сто від кінотеатру «Львів». Директором бази, як і належалося в ті часи, був нащадок Мойсея Боріс Єфімовіч – низенький, грубенький, кругленький, з обличчям Карцева. Ну, типовий завбазою. Він діловито зміряв нас очима і сказав: